Запала тиша.
У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з кулака середнього пальця.
Тетяна наблизилась до мiкрофона i…
Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду…
Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами?
Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами,
Коли моє серце так гостро вiщує бiду?…
Не спиш, мiй синочку… А хлопцi поснули давно,
Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали.
Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино,
I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали*…
Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу…
О так, пречудове вино ти зробив iз води! –
Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє!
Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє,
Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи!
Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть –
Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу…
За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу,
Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.
Тиша…
Пауза.
Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний – про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi – лише одна велика iсторiя однiєї людини, в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй.
I її треба прожити на своїй землi.
Не спиш, мiй синочку… Я в думу твою не ввiйду –
Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами.
Лиш серце моє за тобою блукає свiтами
Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду…
Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон.
Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах – мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона сказала це собi. I вирiшила…
Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю.
Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.
Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.
Роман Iванович. Партiя в шахи
Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.
Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною. Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота, але з нього не вилiтав жоден звук.
Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув кудись у бiк – i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович злякався – чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати.
Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй – мовою жестiв. Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе – своє хропiння).
Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло – сон тривав, оплески не вщухали. Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.
Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.
– Ти перебудиш увесь будинок, – сказала вона. – Повернися на бiк.
Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.
Дружина навшпиньках пiшла.
Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге – через його хропiння. А ще тому, що їй теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.
Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.
Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок.
Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її родина – чоловiк та донька – ще нiжились у лiжках.
I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.
Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом нового дня.
Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни – цiєї горе-спiвачки, котра щодня теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи – безлiч справ, через якi вона на три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi.
Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще – будинок, дитина могла б приїздити додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.
Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i вiддали її до музичної школи – на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би сам Павло Коган.
Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i прослуховування запросили до мiсцевого оркестру – нехай i маленького, але з контрактом на два роки. I на нiй тепер тримається уся родина.
За спиною почувся шурхiт.
Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого привiтання:
– Кава лишилась? Можна?
Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.
Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою «традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.
– Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! – пробурчала Вiра.
Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш. Треба трохи потерпiти. А потiм буде все – i власний будинок, i авто.
Усе владнається, варто лише не ламати традицiй i зберiгати спокiй.
Вiра витягла з шафки бiлий обрус i пiшла накривати стiл у вiтальнi. Вони єдинi напозiр харчувались, мов аристократи – красиво, повiльно, як у кiно, з розмовами, з обговоренням сiмейних справ, шанобливо обслуговуючи одне одного – «Люба, кави?» – «Будь ласка!», «Чи не дорiзати хлiба?» – «Дякую, досить…».
Коли стiл було сервiровано до снiданку, задзеленчали два будильники – пiд вухом у Романа i на тумбочцi бiля лiжка Марини. Вiра сiла на чолi столу i завмерла, поглядаючи на дверi вiтальнi. Усе було, як має бути.
Першим увiйшов Роман. Вiн не чухав груди, i не позiхав на весь рот, як це робить плебс. На ньому була м'яка картата куртка вiд хатнього костюма. Волосся розчесане, поголенi щоки пахнуть парфумом. Перед його столовим приладдям завбачливо покладена газета.
Учорашня вечiрня газета, яку вiн не встиг прочитати. Вранiшню першою читала фрау Шульце.
Роман поцiлував Вiру в потилицю, сiв на своє мiсце, розгорнув газету. Тепер лишилося дочекатися виходу доньки.
Марина випурхнула в пеньюарi.
Вiра iз задоволенням оглянула її: розкiшна бiлявка, справжня «гретхен»! Останнiм часом надто розквiтла, тiльки пiд очима синi тiнi. Бiдна дiвчинка теж не висипається…