С

О Боже мій! Така мені печаль і самота моя – така безмежна. Нема – вітчизни. Око обережно обмацує дорогу між проваль. Ото мій шлях. Повернення. Чи – не.

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою? Невже т в о є життя тебе не кличе? Чи ти спізнав життєву путь свою на цій безрадісній сумній

Не одлюби свою тривогу ранню, — той край, де обрію хвиляста каламуть, де в надвечір'ї вітровії тчуть єдвабну сизь, не віддані ваганню. Ходім. Нам є де йти —

Не можу я без посмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить. В проваллях ночі, коли Київ спить, а друга десь оббріхують старанно, склепить очей не можу ні на мить,

Націлений у небо обеліск, вода, як вічність, літепло струмує, старий ясмин — оцвіттям весь німує, а віддалі — німує чорний ліс, а навпіл зламаний іржавий кріс в граніт