Справляють дороги. Рубають молодий ліс і жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозі і присипають.
Праці досить, та хісна мало.
Умерла тоді Марта — сестра Гнидки. Молода ясноока дівчина. Володько на похорон ходив. Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні, похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ. Саме тоді і Гнидку — білобілетчика потягнули.
А Володько? Хіба він сам не працював для війни. Перед Різдвом метелиці ущухли і почалась відлига. Химерний, лютий захід жбурнув дикими теплими вітрами. Щезли на вікнах ласиці, поспіхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкі батарейні коні місять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всі до праці! Погнали з кожної хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопів. Василь ліг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжіла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пішов він у казьонний ліс і день по день січе хворост на дорогу. Сажень — руб'. Вечором тягнеться сім верстов додому. Приходить і навіть роздягатись не хочеться, але лягти ніде. Скрізь москалі з «маршових рот».
На Різдво, першого дня по всеношній, люди святкувати захотіли. Не вийшли до праці. Саперне начальство двох верхівців замість старости в наказ по селі пустило. Ті буревієм пролетіли селом, від п'ят до очей в багні, нагеями, кого зустріли, списали здовж і впоперек. До кого в хати ввігналися, застали людей при обіді — столи, миски, горшки, — все стрімголов на боки розліталося, а хто був у хаті, кожний хапав лопату й до праці. Дісталося й хворому Василеві, бо в Матвія в той час якраз нікого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кілька разів нагаєм.
Після лісу Володько ходив «до окопів». По відлизі знов притиснув мороз. Гола земля закостеніла й тільки де-не-де видно снігові лати. Ранок. Усі зі світанком встають. Мати варить «кірпічний» чай, Катерина, Василь і Володько йдуть. Вдома батько, мати і малі.
По полях копають глибочезні ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, бліндажами, скорострільними гніздами, перебіжками, захоронками.
На весну, видно, наступу сподіваються. По цілому запіллі фронту — йде чи повзе праця. Копають ями, їх заносив сніг, сніг розтавав і ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Після їх оправляють. Часто цілу лінію окопів касували і починали нову.
Чому це так, пощо — Володько не міг знати. Ніхто й інший цього не знає. На то є там вгорі інженери. В мудрість тих інженерів навіть останній непомітний хлопчина Володько не вірить. Стільки народу, стільки праці — зайвої, нерозумної. Стільки грошей. Нічого не робиться докладно, освоено. Знаряддя праці, якого цілі гори навезли, не шанується, нищиться. Купи іржавих з відбитими ручилнами келепів, лопат валяється без догляду, і їх розтягає, хто хоче.
Доглядачі сапери від найменшого до найстаршого дивляться на все «з наплюватєльной точні зрєнія». По бліндажах горять огні і там гуляють з дівками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повні, червоні. Одягнені у довжелезні шинелі, взуті у валянки, в папахах, з-під яких стирчить лиш ніс, під котрими безупинно димить махорчана цигарка.
Деякі дівки набирають собі багато «днів». Іншим їх знов недостає. Володько в своєму пальтечку та чобітках надто гостро відчуває холод. На нього не звертає уваги ніякий Биков, а жене «у баранячий ріг». Тільки Володьками й тягнулася праця, наскільки ставало їх сили. Мозолі на хлоп'ячих руках, душевне огірчення, злість на несправедливість. З Володьком сотні інших хлопчиків, подібних на виколуплені земляні брили. Всі вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її січуть у вічі. Вітер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревійне сонце поволі хилиться й спадає за вашковецький ліс.
У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви «рощот» за цілий місяць. Низька, простора кімната. У передньому куті під двома ярусами образів довгий стіл. За столом штабскапітан Смірнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, випущені сірі очі, на них пенсне. Борідка — шпаньолка. Перед Смірновим скринька новеньких, ні разу не вживаних банківок: двадцятип'ятирублівки, десяти-, п'яти-, трьох-і однорублівки. Побіч Смірнова секретар з трьома личками. Перед ним список і рахівниця.
Від столу до порога черга, плече в плече, людей. Дівки, старші дядьки, молоді хлопці. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбиті, очі загнані в свої місця міцно й рішуче. Черга вривається коло дверей, які ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голів. Все то за «получкою» за «дні» свої прийшло. Кожний добре лічив ті дні, випікав їх жаріючою думкою на мозку. Є між тими людьми троє з Матвієвої родини — Катерина, Василь і Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Літера Д тут багато допомагає. Ось він уже добрався за поріг хати. Викликають:
— Горпіна Гудз!
— Є!..
— Сколько дньов?
— Двадцять…
Ого, думає Володько. От бреше. Вона більше, ніж вісім днів, не має. Та й то лиш по бліндажах з Биковим перекидалась.
Цок-цок на рахівниці — і новенька десятирублівка у Горпининих руках.
— Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капітанові замітала підлогу, а диви… — шепочуть інші дівки.
— А хіба тільки капітан?.. А з тим… як його, отим рудим Риком, чи як його… Хіба не бачила.
— Софія Гладюк! — викликують далі.
— Є!
— Сколько дньов?
— Та двадцять…
Цок-цок. Софія дістала дрібними. Вона й рахувати не має часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотні ждуть.
Раденька, що дістала, біжить надвір, перед вікном під світлом лічить.
— Маатінко Божа! А, Хрестосвятий, вони мені рубля не додали. А грім мене побий, коли не так.
У дівчини плач рветься. Але куди його бігти, кому скаржитись? Он сидить той капітан, але добийся до нього. Он він і виплату перервав, бо «диньчик» чай у глечику приніс і шклянку і блюдечко. Поставив шклянку, чай через цідилечко блискуче процідив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по трошки та малюсінькими сухими коржиками закусує.
Володько ще від полудня нічого не їв, але, дивлячись на блискучий чай і на сухарці, йому зовсім не хотілося їсти. Не ті почування виринають. Капітан і його срібні «пагони», і гудзики блискучі з орлами, і чай з цідилочкою та коржиками, і ті купи грошей… Все те щось не з цього світу праці. Це щось іншого. Це щось недосяжне нам усім, що стоїмо тут довгою чергою, щоб «получити» оті п'ять, десять, п'ятнадцять — по заслузі — рублів. І люди коло нього, ніби пружини. Все «ваш' всок' бродь» та закаблуками цокають. Навіть отой з трьома личками, також в окулярах, а і той все:
«Так точьно, ваш' всок' бродь! — Нікак нєт, ваш' всок' бродь!..»
Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячі… Тож там тисячі, їй-Богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Гордині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.
«Боже, який я маленький проти того капітана», — думає Володько. — Одно слово його — і мене нема».
Нарешті:
— Довбенко Владімір!
— Єсть! — викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зім'яв.
— Сколько дней?
— Двадцять. — Він добре пам'ятає — двадцять.
— Ти вот, — починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, — уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
— Я рождьон тисячу… і такого-то года, — мудро відповів хлопець.
— Да. Значіт, ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?.. — і очі впер на хлопця гострі і сердиті.
Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре»? І його очам так зробилось, ніби їм соромно стирчати в голові.
— Да! — підносить капітан голос. — Ти врьош, как хід! Сразу відно, что вором будеш!.. На, палучай і марш атсюда!..
Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам'ятає всього. Знає, що вилетів на подвір'я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтечко. «Чорт його бери», — подумав він. — «Хай дереться. Уже є нова шинеля, і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.