Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки — копійка. А так вже зжився був з думкою — десять рублів… Но…
Підпер носа кулаком і… «а що його сказати татові? Що подумають… що взяв собі рубля… Хто там ще репетує?»
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать…
— Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш — піде, а находив він двадцять днів по піврубля (мало, чуєте, ваше благородіє, по п'ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі… Ет маю получити.
Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.
Той хотів одразу й полічити.
— Вон, вон, старік! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощітаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але він опирається і рахує. — Ееее, — крикнув він коло дверей. — Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів… Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі… Такі ет щота мені… такі щота…
— Куда прьош?! — визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.
— Ваш' благородіє, — кричить він, — тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його…
— Кто там шуміт? — пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип'ялись, ніби їх хто видув зсередини. — Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечі, і він опинився перед самим благородієм.
— Так вот его ти врьош? — визвірився Смірнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла. — Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!
— Слуш'ь, ваш' всок' броць!
— Я, — не злякався, а сміло і навіть задавакувато почав Хома… — Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє талько і єсть ще один отой німой. Старший мій сни упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять…
— Малчааать! — скипів одразу Смірвов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка — все танцює по обличчі. Кулак раз, два брязнув об стіл і кілька банкнотів піднялось і в темний низ вертко спустилося.
— Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукінаво сина, в православную вєру обратім!
Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли…
— Це кров моя! — гукав він. — Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!.. — але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на півслові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть-чисто перебарвила.
А Смірнов більше не міг виплачувати. Після такого хвилювання хто б міг виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
— І треба було йому за якогось рубля знімати бучу! — сердився хтось…
— Нєєє! Я несогласен, — перечить другий. — Тут перву ролю грає справедливість. Хіба ж не сукин син отой самий капітан…
— Та це ж звісно. А хіба вони не всі такі? Їздив я оце до штабу на стійку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а він, таку його мать, визвірився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсім і не маю. А якби й просто на в'язці сів… Що, йому відлетіла б?.. То-то… То зветься війна. Один на фронті в мерзлому багні лежить, а другий, бач, на в'язці соломи не сяде… Бо, бач… Ееет! Тьху!.. Порядки…
— Що, чуєте, про отого капітана говорять, то тільки «мразь і стид». Живе ото в школі. До нього ніби всі оті вищі члени з'їжджаються. Позавішують, каже, вікна червоним. На столі пляшок повно, «Боже цара» ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'їли, роздягли її… Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нічого собі, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили…
Володько вертається додому і слухає, що гуторять. Бачив і сам він, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочів, з різними написами валяється. Горпина хвалилася, що вино туди «ящиками» привозять.
«Чорт його бери, того рубля», — вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.
Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько «маршові роти». Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п'ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Бряжчать металеві речі.
Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику — скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки, сокири.
Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під комином безліч котьолків і в кожному щось З харчів видно.
— Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса… Рєбат', рєбат'! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт… — загуторили солдати.
— Хош', малиш, за булкамі іті? Да?
— Да! — кивнув головою Володько.
— Рєбат'.' — загукав один солдатик, — Давай дєнгі. Мальчік за булкамі йдьот.
— Пачьом булкі?
— Да чьорт знаєт. Па десяті, что ль…
— Мне две.
— Мнє трі!
— Нам с Грішкой п'ять.
— Да нє галдіте всє, как лєшіє! Па парядку! Мітька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном… Да нє брасай на голаву! Вот, сукін син, мать твая вєдьма, нікак рускій чал'єк нє деєржіт парядка!
— Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти задніцу туди прьош!..
— Ей, щенкі! Нє арітє! Вот мальчік ждьот! — встав і крикнув старший солдат.
Вирвавшись на вільний простір з купою марок у руці, Володько знов жене в село. Дивне відчування. Здається, село змінилося, зникло. Неймовірно велика кількість людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрізь ворушиться. Дим над стріхами зводиться, подвір'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає сніг і ріденька грязюка збігає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглі, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого місяця. Подекуди миготять зорі.
Коло бувшої шкальні черга за булками виповзає кінцем аж на дорогу. До неї прилипають все нові і нові кільця. Але Володько не дурень. Він знає ходи до крамниці і по короткому часі з мішком булок на плечах вертається додому.
Тут чай на столі. Парує, димить. З вояцьких облич стікає піт. Булки розхапали, і почалася жерня. Володько заробив піврубля, але це його не так особливо тішило. Нема де сісти, а він і так цілий день мерзнув надворі.
За чаєм розмови і сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вікно.
— Хазяїн! Хазяїн! Вийді, атєц!.. Матвій почув голос «біловусого фуражира». Накинув кожуха і витиснувся надвір.
— Ти, атєц?
— Я. А що таке? — Матвій бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кінно-гарматник.
— Прінімай, старік, нас начєвать!
— Ну, — знизує плечима Матвій. — У мене й так повна хата. Навіть сісти ніде…