— Боже великий. Ти бачиш нас і наші турботи. Допоможи нам. З великої своєї ласки вділи нам частину щастя і благослови наші починання. Благослови, Боже, його, мого малого сина і пошли йому ангела свого, щоб хоронив його від усього злого. Поможи йому в його науці і виведи в широкий світ, де більше місця, як у нас.
Розуміє те Володько і йому стає приємніше. Може, і справді до нашої темної малої хати приходить Бог і ніхто, крім матері, не відчуває так виразно його присутності. З цією думкою хлопець засипляє.
На світанку другого дня прокинувся і почав збиратися в дорогу. Мати нашвидку готує сніданок. Володько йде запрягати коні. Прощання без плачів, без цілування. Плачуть та обіймаються пани. Володькові таке не личить. Ось уже має відходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий старим кожухом. На обличчі ледь помітна блідість. Очі поглибшали. Ліва його долоня лежить на грудях. Шкоруплі товсті пальці підігнуті. Права відкинута на постіль.
— Ну, — каже він, дивлячись у стелю, — йдеш? Іди. Не журися. Батько твій також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним і не падай духом. Чесна людина, чесна праця, чесні діла не пропадуть. Хоч з яких глибин наверх випливуть і люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських людей. Кепські люди — слабі люди. Обійди мовчки напасть і роби своє діло. І ще скажу: той тільки знає ціну «жизні», хто все на власній шкурі пережив. А як матимеш силу та правду за собою… Не бійся. І кепські люди схиляться перед тобою в пошані. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька і слухає. Після нахилився на постіль, похапцем взяв батькову руку і, як лежала вона догори долонею, так і поцілував її в самі мозолі.
— Ну, ну. Будь здоров, сину! — додав він. — А оце тобі на дорогу. Як видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв від батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина і Хведот. Кинув усім — бувайте здорові! Коні рушили і повезли.
Спочатку їдуть поволі. Володько сам поганяє коні. Дивиться на папірчик, що дістав від батька, і ховає його до кишені. П'ять рублів невеликі гроші, але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побіч на в'язці соломи. На її обличчі скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить відповідних слів. Після говорить про біду, про батькову хворобу. Обіцяє, що, як трохи він поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полі ще картопля й насінна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але він гонить її від себе.
Минаються поля, ліс. Коні біжать підтюпцем. Дорога виложена дерев'яними кругляками. Діброва. Товстючі столітні дуби. Пастушки пасуть товар і гріються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилі, з тяжкими солом'яними стріхами хати. Дорога йде в долину. На другому боці долини панський палац з парком. Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигін, місточок, велетенські осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище овочевий сад. Буда садівника, з якої валить дим, і хата з чорними вікнами.
Коні йдуть поволі нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами дорога. Далі поле аж до Рохманова. Наліво в стороні села Обичі, Залуже. Ще далі за ними на обрію смуга лісів. Там північ. На південь поля, а десь там у долині село Кордишів. Але його не видно. Поле, поле і поле.
Переїхали Рохманів. Над шляхом багато жидівських хаток. Збоку містечко Шумське, став, гребля і погорілий великий млин. Повернули наліво. Болотяні Васьківці. За ними поле аж до Москалівки.
Великий «казьонний» суразький ліс. Чорно-білий стовп з понищеними таблицями. Молода смерекова посадка і садиба лісничого. Тут Володько прощається з матір'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечі плащ і гайда. В очах матері сльози. Володько не розуміє, чого тут плакати.
— Коли дожене тебе яка підвода, попроси, хай тебе підвезуть. Може, якраз добрі люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить… і помагає…
Уста матері тремтять, але плач стримує. Володько цілує її в руку й відходить.
— Зайди там до дідуня! — гукає навздогін мати. їй не хочеться одразу їхати назад. Вона хотіла б ще щось сказати йому. Стоїть і хрестить за сином дорогу. Ось він оглянувся.
— Добре, мамо! Зайду!
— А може, чоботи подеруться… Попроси, хай поладять…
— Добре, добре!
— Та тітки Зіньки не забудь! Відвідай Катерину. Вона напевно щось тобі допоможе!
Відповідь Володька вже невиразна. Він вже на звороті дороги. Ще хвилинка, і його заступили стрункі молоді смеречки. Мати дивиться. Піскова дорога й смереки перед нею, а більше нічого. Повернула коні і від'їхала.
А Володько вже сам. Ліс і тиша. Лише час від часу проходять якісь святочно одягнені люди. Вони кажуть «дзіньдобри» і питають Володька, куди він іде. Володько відповідає одним словом. Не має часу на розмови. Він думає. Але все-таки Володькові приємно йти. Як колись, так і тепер йому приємно, коли починається щось нове, невідоме. Згадує всіх рідних та знайомих у Дермані. Ноги м'яко ступають по сухому піску. Шелестить під ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рідшають і не густішають. Велетенські їх стовбури поволі пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По часі Володька наганяє підвода. Маленький драбинячок, запряжений гнідими шкапенятами. Шлеї, віжки і все, що на них, портяне. У розбитій їх гриві реп'яхи. Біжать підтюпцем.
На голій дошці драбинячка, звісивши через щаблі ноги, сидить дядько. На ньому палаткові штани й австрійські військові черевики. Володькові хотілося б попросити, щоби підвіз, але шкода розставатися зі своїми думками та самотою. Ноги ще не болять і хоч дорога ще далека, але і часу шмат добрий. Ах краще хай собі їде.
Але дядько не так думає. Він цікавий, що це за мандрівник такий з торбиною на плечах та палицею в руках. Порівнявшись з ним, притримує конята.
— Дзіньдобри! А куди, хлопче? — питає високим викриком.
— До Дерманя, — просто відповідає Володько.
— Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди… Аж за Мости. А ти ж звідки?
Володько відповідає одним словом. Дядько цікавиться далі і довідується про все. Він дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
— Онтам он, коло мостів, знов чоловіка вбили. Теж часи настали. Просто вбивають, та й годі.
— Мене не вб'ють, — каже Володько. Дядько галасає на цілу губу. Володько йде при возі. Нарешті дядько спохватився.
— Пробачай, — каже він. — Нема на чому сісти, але, як хоч, примостись отам на лютрині. Все-таки трохи під'їдемо. Я тут недалеко, верстов дві. З Гісерни.
Володько сів спиною до дядька і звісив ноги назад. Приїхали до Гісерни. Дядько лишився, а Володько посмаляв далі. В полудень досягає Зеленого Дуба. Це половина дороги. Відпочив і підживився. Тут починається справжня Волинь. Там з-саду за лісом ще Поділля. Інші люди, інші краєвиди. Спереду Волинь. Сувора, тінна, стара земля. Люди більше похмурі, менше говіркі, але дебеліші, рівніші й охайніші. Села кращі почнуться. Ось тільки минуться піски, почнуться хмельниці, плантації цукрових буряків. Більше критих залізом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радість і горе. Він наближається до того місця на землі, де вперше побачив світло сонця та відчув першу радість життя. Зате ціле його єство повне вдячності до цього клаптя великої своєї батьківщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечір ноги відмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кілька разів відпочивав і аж поночі опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубові. На щастя, вітер зірвався і попихає його в спину. Через темноту збився з дороги і замість на Запороже попав десь на Тихонці. Довго лазив по чужих городах і дражнив собак. Нарешті натрапив на якусь хату, де ще світилося. Там, мабуть, були гості. Щось пили, їли, гомоніли. Володько застукав у вікно. В темних дверях сіней з'являється дядько.
— Ти, стало бути, як? На хрестини? — питає дядько, не бачучи Володька. Він хитається і тупцяє, ніби стоїть на гарячому. Володько починає вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, і дядько довго не може розібрати, чого той хоче.