Довго ще гуторять, міркують і кладуться. Володько лягає на лаві під вікном, бо на його тапчані лягає мати. Укривається він маминою бекешкою, бо під вікном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Після ще довго в темноті розпитує сина, що та як… Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цікавиться.
— Лежить ото… Щось набреде на думку і запитає: ну, а як то там наш «скубент»? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожників прислухайся. Ото на днях вернувся Корній Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшні, встав і навіть лоба не перехрестив. А Хома встав і каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не бачиш он образа, ікони святої? «Плюю я на вашу ікону». Так, чуєш, дитино, і сказав. Уляна як почула, то їй, сердешній, руки й ноги потерпли і язик занімів. Хома за поліно і поліном, і поліном… Та по Корнієві, та по Корнієві. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: і постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. І до чого воно отак дійде. Але ти пам'ятай, дитино. Пам'ятай все-таки, що ти господарський син. А господарський син проти Бога і батька не піде. Ооо, то ні. То вже я вірю, що ні. Який-небудь хлюст хіба… Виродок, хорони, Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповіді Божі не забув? Га?
— Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався дядько. Він, видно, також не спав і все слухав.
— То, різун їх матері, й у нас страшне твориться. Каміняків матрос у шапці до церкви заходить. Од свічки цигарку прикурює, і що хоч йому роби. Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка неміч пурисом стала, і не підступай. Хто йому тепер рівня. А онде дивіться, що з двором зробили. Правда, не люди самі почали то. Почали москалі, але ж на якого чорта все бити, нищити. Двір є двір. Понятно. Що народові землі тра, також понятно. Але, різун їх матері; нащо його той лемент робити. Пішли, розтрощили. Ет, плюнути хочеться і тільки.
— Спи вже, старий, — завважує з печі дядина. — Кума також за день намерзлися і хочуть задрімати.
— Ох, Боже, Боже! — зітхає Настя. Вона ніжиться і горнеться до теплого бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кількома справами. І хворий батько, і прохання матері… Болюче і зрозуміле прохання. Але що ж він винен. Віра тікає з душі. Нема сили втримати її. Вірити — не знати, знати не вірити. Він же й не знає, і не вірить. Прикра пустельна середина. Він прагне знати все до безмежності, а дійде до кінця пізнання, далі знов буде вірити.
То знов у очах мигає освічена зала. Рояться людські постаті. Спів, музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них і ніяково стає.
Ніч уже давно панує. Шумить вітер. По бляшаній стрісі хати стукотить гіллям розлогий горіх. За вікном вибріхує сусідський Боско свої невибагливі розмови з ворохобною ніччю революції.
Цієї самої ночі пограбували монастир. Відчинили всі льохи, вигнали з келій послушників. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п'яні большевики. Наджорився один з другим ханжі, самогону, зібрались бандою і хотіли на «приставлєніє» влізти. Семінаристи виперли. Так вони до монастиря. Сушенину, сливи, пшона — все, як є, під ноги. А після у приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Дві години босого на снігу потримали і дарма.
— І де вони в чортяки набралися, оті большевики? Яка халєра породила їх на світ?
— Каторжани! Не знаєте. Всі каторги повідчиняли. Он зі Сибіру, кажуть, сто тисяч їх суне.
— Каторжан?
— А що ж. І спину їм нема, бо ж їм все ніпочом. Моє-твоє. Для такого жизня все одно сплювак. Кулю в лоб і шлюс.
— А де ж власть? — грізно питає котрийсь. — Он у Довгощика також були, п'ять тисяч стягнули і молодицю споганили. Олійникові записку підкинули: таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп заженем і баста. На Горбаях цілу ніч свиню смалили і стріляли в небо.
— Какая теперь вдасть! Вон у Києві Центральна Рада, кажуть, войсько собірає. А какой сознатільний чоловєк пойдьот сьогодні воювать. За кого, спрашується?…
— Чому ні. Пішов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не піде.
Народ. Затиснуті, спраглі уста, напружене кантате чоло. Очі впоєні в каламутну далечінь, ніби очі божевільного, що зненацька наткнувся на неймовірно яскраву ціль. Але як пізнати її? На очах сіра шкаралуща. На душі вируючий накип їді, що збирався там впродовж століть. Стрясає дико і нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавілу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинківцях будуть роздавати тараню. Десь там залежалося багато тарані й її порішили роздати народові. Кажуть, буде велика зборня.
Йдуть усі чоловіки. Цікаво. Володько також не промине такого видовиська.
Пішов. Перейшов через двірський сад. Сила народного буревію залишила тут виразні сліди. Пошарпані будинки, повиривані вікна позіхають у простір. По алеях розсипані папірці. Володько підіймає один такий папірець. Писано латинкою. Сховав до кишені. Пригодиться. Дома розбере, що там написано.
На Шинківцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли і критий смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовгані мідяні клямки, витоптані пороги, забруджений поміст. Махорчаний дим розводить у просторі фанаберні викрутаси.
Здається, сто тисяч дядьків прибуло за таранею, їх жінки, їх діти. Цілі покоління скупчилися ось тут. На них шинелі, фуражки, папахи. На плечах не позаростали, не злилися зі загальною сіриною сліди від погонів. На обличчях загар окопів, у очах вибушні вогники.
Не за таранею прийшли вони зо всіх своїх «кутків» сюди. Порядний мужик за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зібралися, щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гурті виразніше чути силу свою.
— Власть. Давай тверду власть! — гукають вони. Он по селу гасає п'яний москаль і топчеться, по чому попало… Он ступають страшні матроси, які не забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердінь непіддайності мужика.
Той он оповідає, щотакий-то кум і сусід Тодосько за яблока дві тисячки лупнув. Уночі прийшло до нього п'ятьох з «ружжами». «Руки вверх! Дайош генгі!» Тодосько вийняв тисячки і віддав. Жизня кожному за гроші дорожча. За неї віддаси все.
А знаєте, як Бурачиха Санька за «своїм» побивалася. Лисий тесть Марко не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снігу до сусідів. Казав перед людьми:
— Ну, люди, сестрички, братчики і всі православні! Я на віру вашу (був католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив, батюшці чистошовкового підрясика справив, але «їй», невістці, моїй скусі не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно… Як княгиня, тільки трон дай.
І дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею, мов карти. Ні. Не взяла, сатана. Одвернулася. І цим, клята, ще більше прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не візьму її…
І почав пити. Пив, пив… На раз дві літри перваку виджорив. Баби з другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син Ясько з кавалерії при шпорах прибув Батько пізнав його аж на другий день. А на третій, вчора серед ночі, якісь люципери застукали у вікно. Ясько жінку в постелі лишив, зірвався.
— Хто там?
— Отвори! Свої!
Засвітив і гільки відхилив двері… — баах! Куля просто в кишки пішла і вирвала спину. А Буряк ніби в другій хаті спав і нічого не чув. Сьогодні он усіх попів звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий, страшний злочин, що взиває пімсти з неба, а суду ніякого. Бо хто буде судити.
З семінарії прибуло кількох учнів. Наліплюють оголошення. Дядьки, слово по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обіцяють. Додумалися. Знають, що коли не дадуть, і питати не станемо. Ану, списки робити. Ану, доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати.
На фаціяті банку хтось почіпив червоний «хлаг». Небо грізне, сіре. Хмари, мов з олова литі. Очі дядьків прудкі, мов шріт.