Переїхали Москалівку і виїхали на поля. Піски лишилися в лісках. Знов чорнозем. Зі сходу дме прудкий вітер. На полях вовтузяться люди. Орють, сіють, скородять. Ніде не видно революції. Ген на південь у соняшній далечині біліють якісь хутори. Під'їжджають до Васьковець. У селі неймовірне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза. Дядько лається. Нарешті вилазять із брудних Васьковець і наближаються до Шумська. Якось дивно. Володько найбільше знає ці місця ще з тих часів, коли тут було скрізь повно люду, обозів. Тепер порожньо, тільки здалеку видно, на головному мості греблі стоїть німецький патруль у шоломі.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, і дядько зупинився.
— Ну, — каже він, — тепер ми розминемось. Я їду отак через місто, а тобі, здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує і злазить. Дядько зовсім подобрів і шкодує, що не може далі підвезти. Але, може, хто буде їхати з міста і Володько знов попроситься.
Нічого. Володько і так вдоволений. Він зовсім відпочив і, коли прийдеться йти пішки, також не біда. Ще раз подякував і йде.
Сонце ще досить високо. Хотілося б йому до заходу сонця добитися до дому. Йде через село Рохманів. Дорога тут ліпша, виложена дерев'яними кругляками. Побіч здебільша жидівські, обідрані хати. Виходить у поле. Вітер сильнішає, напирає ззаду і помагає йти. День, хоч весняний, але непривітний, холоднуватий, сірий. Уста зовсім порепалися. У роті й у носі висихає. Ноги відпочили, і тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так і тепер, Володько виразно помічає зміну країни і людей. Там, за лісами, коло Дерманя, йому значно більше подобається. Якісь яскравіші, виразніші люди. Ціле життя якимсь дзвінкішим видається. Тут сіріше. Села тут і не бідні, але вигляд їх надто простацький. Люди здебільша байдужі. Тут і революція не так помічається. Нема тих великих сходок, нема промовців. Землі і тут домагаються, але не так пристрасно. Де причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дермані школи, монастир. А тут… Ті маленькі під солом'яною стріхою хатини, що звуться школами, хіба то школи? А он Жолобки, Угорське і багато інших подібних, скільки стоять на землі, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сірі, лишайні, розчухрані, мало не дикі.
На вечір Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик і вибіг назустріч. Зворушливі обійми, пестощі. Он рідний хуторець. Садочок розростається, а навкруги поле. Вітер свобідно шугає, б'ється об мури хліва і хатини, на клуні місцями позривало сніпки і майже зовсім зірвало стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привітався, поцілував матір у руку. Стара заметушилася. Вона зовсім не сподівалася, що той прибуде.
— Яка низенька хатина. А плита. Зовсім низька. Мало не по коліна, — каже Володько.
— Бо ти вигнався, — радісно зазначує мати, — Було таке кордупленя, а то дивись…
Володько аж тепер помічає, як багато він за зиму виріс. Тепер він мало не парубок. Справжній «скубент». І делікатності набрався. Все тобі так зручно в нього виходить. Навіть мова злагідніла. Не така уривна, кострубата.
Зовсім смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще ходить до школи, а після школи пасе товар.
Батько побачив Володька і першим йопэ словом було:
— Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привітався з батьком так само, як і з матір'ю. Поцілував брудну батькову руку. Він боявся одного, що застане батька дуже слабим. Але тепер нічого такого особливого не помітно. Батько ходить щодня в поле, працює.
При вечері коротка розмова. Володько показує свідоцтво. Батько взяв папір у руку, подивився і зараз повернув. Не сказав нічого. Володько вдивляється тільки у вираз батькового обличчя. На цей раз усі прикмети вказують, що батько вдоволений. Далі відпочинок, гасне лампочка. Володько аж тепер чує свої ноги. Але нічого.
Другого ранку Володько вже в полі. Знов вітер, рілля, жайворонки. Знов простір і рідна, чорна земля, а Володько син її, справжній син найсильнішої з матерів.
VIII
Шаліє весна. Цвітуть і одцвітають сади. Земля жене із себе силу велику. Ростуть і хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця і дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженні коні. Чудесні «казьонні» тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила і гнідий кінь-киргиз, їздить ними до лісу, возить гній, водить на пашу, до води… Особливо подобається Володькові «кіргіз». На ньому чудесно ідеться верхи. Всівся, гикнув і понісся стрілою.
Село швидко міняється. Вернулися з війни Стратон, Кузьма, Іван. Не вернулися тільки Хомів Мирон, Тарасів Василь і Ониськів Нестор. Це з дерманців. Із сільських не вернулось багато. Матвієвого Василя також нема, але він ще служить у якомусь українському полку. Неділями знов збираються селяни в Матвія і ведуть розмови.
Одного разу поиходить вістка, що в Києві змінилася влада. Настав якийсь гетьман. Що то таке — ніхто не відає.
«Плохо дєло». По містах якісь гайдамаки завелись. Одягаються в таке тобі рябе. Червоні штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах, кажуть, карательні «отряди» пішли. Скрізь, де тільки пан був і де люди не вгляділи панського майна, тепер біда. Приходять, чуєте, збирають людей, лежать по черзі на стілець, скидають штани і сиплять по двадцять п'ять кожному. Це тобі не жарт.
Матвій з приводу того так висловився:
— Воно дурне правлєнія. Що там за гетьман і хто він — не знаємо. Але коли б він мудрий був, не допустив би, щоб його люди і під нього таки копали яму. Як не кажіть, а проти народу не можна йти. Не можна народові волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби було справедливо. Розібрали маєтки. Бо війна прийшла. Революція. Нащо до революції гнали. Думаєте, що революцію робили революціонери. Ні. Офіцерня, паничики. Оці самі, що тепер по селах їздять і народ нагаями порють, поки їх не вишпурнуть під сто чортів. Ех, я казав і кажу. Люди не бачать правди, а вона є. Є правда. Всім є досить місця на землі, тільки треба вміти розумно і чесно жити. Скинули царя — добре. Бо цар не був у себе паном. Не був хазяїн. Відібрали помещикам землю — також добре. Бо хіба їм, отим паничикам, вона потрібна. Яке государство буде терпіти, щоби такі обшари землі марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай господарить. Ні, — забрати йому землю і віддати чесним господарям. Бо землі таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її розділили — всім хватило б. А найважніше: земля належить тому, хто її любить і на ній добре працює. Государство буде тоді багате, як усі будуть працювати… — хто б він не був. Чи то пан, чи мужик, без розділу… І треба дивитися не на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди і запитай його: а чому-то ти не маєш? Він тобі скаже: так і так. Я ось маю дуже мало землі, багато дітей. До старости, до громади: люди добрі? Є це працьовита людина? Є це чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний і справедливий чоловік, не злодій і не п'яниця. Йому треба без викупу дати землі. Хай має собі і дітям. Норму на все. А коли це злодій, гультіпака, пролітаріят усього світу, геть із ним. Государство від такого все одно нічого ніколи не дістане.
Те саме і з панами. І між тими є такі самі. Одні ведуть хазяйство, працюють, інші по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють, людей зневажають, Бога поганять. Відняти землю таким і баста! Без викупу! Хай іде собі і що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає, хоче. Божим духом живе.
А ще треба народові просвіток дати. Це дуже важне. Темний народ по-темному робить. Колись, розказують, цар і пани не хотіли народу вчити. Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тій лінії думали. І звірина тресована потрібніша, ніж дика. А ми ж, як-не-як, люди. Ми також не худоба і розум маємо. Своїм розумом, без помочі доходимо: так, а не так потрібно. І коли би вчили нас, не було б революції, не було б отих грабунків, отих злодюг і справа, і зліва. Бо зараз не чесні люди бій ведуть, а, пробачте, ті, що не працювати, а грабувати хочуть. От що. В тім-то й бща. Кажу, люди мої! Біда тепер тому, що всі чесні люди не хочуть кидати отієї самої землі, яка вже для них не радістю, а прокляттям стає. І ще найважніше, що нема в тих людей шани до себе, не чують сили своєї.