Пархвен олію набив і несе спокійно в баньці. Пішов стежкою і якось минув німецьку заставу. І вже коли був далеко під пригірком, побачив його німець.
— Гальт! — крикнув він. Пархвен не чує. Він спішить з олієм додому. Там чекає на нього Мотря.
Німець прицілився, бабахнув, і пропала Пархвенова нога. Впав у рів коло дороги. Холод, сніг. З ноги тече річка. Навкруги ні одної людини, тільки від Мізоча кулі посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А ні, то гегнув би й кінець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилікують. У селі шириться іспанка. Мруть люди. В сусіда Івана помирає одна за другою три молоді дівки. Плач, похоронні співи.
Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у кожухах та «шинелях» оточила «куб» і очікує «перваку». Куб стоїть, побулькує всередині. З рурки холодильника попшикує пара. Під рукою вже приготована пляшка. Ще хвилина, друга, і пара перестає йти, а натомість тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука підставляє чарку, тримає, поки набіжить повна і несе її під зарослі вусом уста. Хильнула… Ааах! Ух! Міцний чортяка! Пробуйте, куме!
Кум пробує, сусід пробує, всі пробують. Було мовчки, а по пробі стає гамірно.
Вечорами в хаті Єлисея «зборня». Вернувся матрос Балтійського флоту, Сергій Корнійчук. Він одинак. Хату має, кілька десятин землі. Але не має ні батька, ні матері. Прийшов додому і «повний пролетар». Одна з вибитими вікнами пустка в садку і це все.
Але із себе «герой первого сорта». Карк, пика. На руці годинник. І грамоту знає, на крейсері писарем був, а пише здорово. Виведе стрічку і без лінійки, а як струна проста.
Бував у Кронштадті, Петрограді, Гельсінгфорсі. Знає, чим відрізняється Корейський від Леніна. Перший — сукин син, буржуазний прихвостень, другий — товариш Лєнін, вождь большевиків-комуністів, що несе всьому трудовому народові свободу, рівність і братерство. Селянам усім несе він землю без викупу, скільки кому треба. Касує приватну власність, бо земля не належить нікому, тільки тому, хто на ній працює.
t ще знає він, хто такий Троцький, Мілюков, Гучков, Терещенко. Перший пролетар, решта буржуазія і капіталісти, що ссали кров трудящого пролєтаріяту.
Знає він і про Петлюру. Контрреволюційна зволота, кілька тисяч десятин на Полтавщині. Не менша «гидра контрреволюції» і Грушевський. Кому не відомо, що в Києві його миловарний «завод».
Це ж ті, що хочуть «самостійної». Це ж вони, що пишуть «мовою оголошення». Але нас не відділиш від «руского брата, з котрим чотири роки разом кров проливав, з одного котьолка їв».
— А я ж що кажу, — зазначує Єлисей. — Куди його відділятись. На яку погибель, сто болів ув його ма', ділитися. Сказано: чим більше хазяйство, тим і «пользи» більше. Ні? — І, виговоривши своє переконання, Єлисей по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення справи.
Володько горить, мов сірник. У нього немає ні слів, ні відваги, але казати щось треба. Не можна про такі речі мовчати.
— Не треба, кажете, ділитися. Бо ви не знаєте… Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш «експлостатор». (Оо, Володько вміє і вчене слово підпустити). Подивіться:
де на Україні великі фабрики чи заводи? Де «оружейний завод»? В Тулі, в Іжевську. Де обробляють українське залізо? У Москві, Петрограді, бо в Україні, бачте, небезпечно. З неї тільки хліб та хліб помпують, всі заграниці, всі чужі держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз він і за українське залізо знає, tq чого ще треба. Навіть Сергій нічого ліпшого не втне. Тільки Сергій «сам був, сам бачив», а Володько? Хіба з книжок. А книжка хіба що? Бог? t книжка бреше.
Та Володько не думає піддаватися без бою. Вірять йому, не вірять — все одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвідомість! Вперед, Володьку!
Сергій пригадує про «залізяку на пузяку, геп!» Це, мовляв, «мова» зі «самопер попер до мордописні».
Регіт. Володько гарячиться. Він чує в цьому щось жорстоко дике, але йому бракує витривалості, такту переслухати, стати понад це, злегковажити тих близьких і дорогих людей. Володько вибухає, мов динаміт. Він хотів би побити того матроса, але не чує досить сили, тікає у другу темну кімнату і там під бугаєм на тапчані реве ревом люті, болю і жалю. Тут уперше відчуває Володько трагедію світу, з котрого він походить, але який він любить і в який вірить. Тато, дядько, Сергій і безліч Сергіїв. Всі вони яскраві, виразні здорові постаті, справжні герої праці і якісь самі не свої. Хтось сидить у їх душах і говорить їх власними устами хулу і зневагу на самих себе. Хто? Хто ти, бісе, що сидиш у душах моїх батьків, дідів?..
І Володько починає гарячкове шукати відповіді на пекучі питання. Починає від себе і того вогнища, коло котрого зав'язалось і розрослось його життя. Починає згадувати кожний виразніший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи від того цвіркуна в печі, що навів його і батька на розмову про Росію і рускість… Так. Вони були рускі… «Не такі рускі… Не кацапи… Ні. Ненастоящі… А хахли, люди, простий народ»… Але українці? Ні. Українцями вони ніколи не були, тому яка жура, що честь і шана того імені топчеться. Але як тільки їх свідомість приняла цю нову назву, коли відчули її близькість, вони зненацька оберталися «до фронту» іншою, незнаною, новою стороною і на обличчі їх родились: самоповага, гострота зору в майбутнє, гордість із того, що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зі свого оточення пішов незнаною дорогою самопізнання. І, переболівши перші прикрості, він навіть не гнівається на своїх батьків. Він іде далеко наперед і, виперши дурну сльозу образи, гукає веселим дзвінким голосом: таату! дядьку, Сергію! Сюди! Не бійтесь. Тут обіцяна земля! Тут сонце і виноград!
Ну й чого я сварюся? — думає Володько. Так ніби мені не ясно, як два рази два, що перемога за мною. Терпіння! Праця! На цьому ось Запоріжжі родились, росли, діставали імена та прізвища безліч цікавих, дужих людей. Вони геть-чисто такі, як треба їм бути, тільки на очах полуда. Зірвати! Мова, старі хати, призьби… Солома міняється залізом. Поволі, крок за кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собі, як вірного слугу свого. Бо все те, і хати, і призьби, і мова, творить цілість одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, і з тим, що буде.
І чого ці слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде діло. Велике буде діло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великі майстри, які творили такий величний, такий хороший твір у вогні найбільшої з пожеж…
Разом із хуртовиною женуться у безвість дні. Нема часу на довгі думки. Бризкає у вікно льодовий дощ. Мов божевільний, шарпається перед вікном горіх і шкряботить пазюринням по огольоденій блясі стріхи. На повіки нижуться голочки інею, ломляться, падають на червоні гарячі щоки і стають перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самітно в темноті, Володько кулився від прикрих розмов. Сьогодні знов, радісний і повний надій, женеться з Петром до школи.
Там остаточно «українізація». Читанки Курила, прикметники, дієслова. Зникли «глаголи» й «прилагатільниє». Все піддається, бо йде Україна, так, як повінь, як буревій. Нема перепон її шаленому маршеві. Один Ферапонт Яковлевич — кам'яна душа, «так сказать», малорос, чіпляється за кожний сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха і навіть е-е — Михайло Петрович «вєлікій прікмєтнік» — всі проти нього.
Очі й ніс Ферапонта виявляють неспокій. Усміх його гіркий. Двадцять років учив він про «Стєпниє края, Чернозьомную полосу», і тут зненацька Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова… З невідомого, з підземелля, з туманів минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги пана географа та історика Ферапонта ненависна Україна.
Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова, в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати «мовою».