Дивно. Зовсім не видно на них слідів фронту. Такі радісні, такі голосні. Володько не сидить. Нема сили сидіти. Він же власними очима бачить військо України, своєї держави, своєї великої батьківщини. Володько встає і зовсім близько підходить до лав війська. І, побачивши його кінець, кидає Василя зі саньми й іде побіч машеруючих лав у напрямку міста. Там, коло казарм, назустріч полкові виходить військова оркестра. Блищать на сонці мідяні труби. Спереду чути команду:
— Струнко!.. Рушниці на плече!..
По лавах пробігає вогонь. Всі випростовуються. Рушниці з понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною військо. Оркестра вдарила марш. Серце Володька затріпотіло і він виразно відчув дуже приємний біль у нім. На очі зійшли сльози радості.
Коло оркестри завважив начальство і багато людей, здебільша молоді. По одягах Володько пізнає учнів і учениць міських гімназій. У кожного пришпилена жовто-синя стрічка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молоді козаки вибивають крок. Рушниці на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний командує:
— Вправоо д'вись!
Всі очі звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко і вітає піднесенням долоні на рівні правого плеча. Молодь скидає кашкети і дружнє «слава» змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих козаків.
В одного видно гармонію. На самому кінці іде кількох кіннотників на гарних гнідих конях…
Коли скінчився похід, Володько підійшов до Василя, що поволі їхав позаду війська разом з безліччю інших підвод.
— Ну, що, Василю? — питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з «петлюрівських козаків».
Василь не відповідає нічого, але з усмішки, що сяє на його обличчі, виразно променить радість. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття. Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь геній захотів, щоб він став, і він став.
Ще більше несподіванок чекало їх у самому місті. На всіх будинках, на всіх крамницях жовто-блакитні прапори. На хідниках повно народу, бо неділя. Видно гімназистів, що чіпляють всім якісь карточки і за те їм кидають до скарбонки гроші.
Володько й собі пішов на хідник, щоб і йому причепили карточку. Але вигляд Володька зовсім не нагадує грошовиту людину, тому його обминають. Тоді він підійшов до одної пари.
— Дайте і мені карточку, — сказав він і вкинув до скарбонки п'ять гривень…
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила ніжними білими руками Володькові значок. Володько зовсім вдоволений, бо, крім цього, панночка обдарувала його дуже милою усмішкою і не менш милим «дякую».
Володько читає напис карточки: «На Просвіту». Чудесно. Він, значить, дав щось також на Просвіту. Шкода тільки, що так мало. Згадав, що ще є й Василь. Той їде поволі обережно правою стороною вулиці, бо скрізь повно підвод. Володько підбігає до нього.
— Василю! Маєш пару карбованців? — гукає.
— На що?..
— На Просвіту. Дивись, он там збирають.
— Не можу стати, щоб видобути з кишені пуляреса. Бач, віжки в руках.
— Давай сюди віжки…
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївські карбованці. Шкода тільки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такі приємні. Он інша парочка. Підбіг і втиснув у скарбонку гроші. Вона вже повна.
Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова… Все рідне, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна?
Під'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом «Повітова лікарня». Заїхали на подвір'я. Лишили коні і пішли всередину. Одягнена в біле сестра вводить їх до «палати». Повно ліжок. Хоч світить ясно сонце і відчинені у вікнах кватирки, повітря в кімнаті тяжке. На ліжках тяжко ранені, покалічені.
Он і Пархвенове ліжко. Жовтий, мов віск, лежить горілиць. Він уже поправляється. Порозмовляли, оповіли новини зі села, про повстання й інше. Довідалися, що он на тих двох ліжках гояться два тяжко ранені большевики. їх гоять, а після мають розстріляти, бо то якісь важні злочинці.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби після розстріляти. Хіба ж їм не все одно вмирати?
— Ні, — сказав Василь, — їх поставлять перед суд. Вони десь. там ніби зірвали залізничний міст, щоб затримати український панцерник, що спішив на фронт під Хвастів. Один із них жид. Громада жидів Острога хоче його визволити, але лічницю день і ніч береже міліція. Поранили їх, коли ті хотіли тікати. Одному куля пройшла через живіт, другому через праву лопатку.
Володька ця історія цікавить. Він навмисне намагається стати, як може, ближче коло ліжок тих злочинців. Вони обидва лежать навзнак. Жовті, висохлі. Уста спраглі. Жид весь чорний, давно голений, з твердою відрослою бородою.
Володько дивиться на нього і думає:
— Ну й чому жидові втручатися в наші справи? Яке він має на це право? Бозна-звідки прийшов на наші землі, може жити і торгувати… Так ні… Йому того мало. Він ще задумав шкодити молодій державі… Йому хотілося б, щоби народ цей ніс вічно ярмо неволі…
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому холоднішає. Володько щільніше захристує свій одяг. Але він чує, що в голові стає неясно. У очах ніби туман. По цілому тілі, здається, хтось ллє холодну воду. На обличчі з'являється блідість так, що навіть Василь помічає.
— Що тобі, Володьку?.. — питає він.
— Щось зле… Трясця трясе…
— Йди сюди… Сідай осьде…
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги і вдарив по конях. Він боїться за Володька. Він сам не раз бачив і пережив різні хвороби. Тиф. Страшне слово. На ньому дуже виразно помітно тиф…
Як доїхали додому, як злазили зі саней, все це Володько ледь пригадує. Йому постелили на печі на гарячому черіні. На чоло виступив піт, але пропасниця не вгавала. Почали лізти на думку різні нісенітниці. Якесь чорне пооране зі широкою борозною поле. Він іде ним, стрибає зо скиби на скибу… Перед ним, над ним, за ним безліч чорного галач-чя. Чорні птахи літають, кричать, торкають його крилами, застеляють від зору небо і сонце. Йому здається, що він не дійде до кінця того поля, що впаде. Але він мусить дійти. Мусить! Він знає, що як не видержить, як тільки спіткнеться, як тільки впаде чи присяде, на нього накинеться і заклює все те хиже галаччя. Тому він мусить йти…
Далі він бачить стару свою хату в Лебедщині. Виразно пізнає лаву, стіл, образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покутті і бачить ледь помітне червоне світло перед ним. У хаті і не світло, і не тьма. Жовто так, ніби всі вікна зі жовтого шкла і через них переходить світло сонця. Він ще зовсім малий, ходить сам один по хаті і чогось шукає. Ходить навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальців кожний предмет, мов сліпець, і йому здається, що в цій хаті він забув чи загубив щось неймовірно дороге. Здається, що він мусить те знайти і винести на денне світло.
У голові шумить. Поволі вриваються останні ниточки свідомості, і він грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очі, це яскравість соняшного проміння, що товстим стовпом вривається до кімнати. Відкриваючи більше очі, він ніби жахається. Здається, що то далі тягнеться непритомність і кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька. Велике, порізане зморшками, заросле бородою.
— Ну? Ну, як же тобі? — чує батьків голос.
Володькове обличчя стягається… Вся його сила збігається до уст, які хочуть виявити хоч яку-небудь усмішку. Бо через сон, слабість і світло сонця бачити батька і є йому дуже приємно. Здається, що він десь довго блукав серед буревіїв та революцій, попав на якийсь новий тихий світ, де затишно і так байдуже. Сонце і більше нічого. І ще, правда, батько… Любий мій, коханий батько!..
Володька оточили всі присутні. Матвій почув лиху вістку і прибув. Застав Володька вже після кризи, яка пройшла щасливо. Сім днів лежав у непритомності. Тепер опритомнів і відчув голод. Йому дали пареного молока. Випив трошки і дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже він може поворушити язиком, пальцями рук і ніг. Смак молока видався дуже гірким. Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе такого йому не дають.