Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..
Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.
Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись «на петлюрівців». Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні — прийдуть інші. Чи ж не все одно?
У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:
— А куди ви їдете?..
— В гості, молодий козаче…
Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.
Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку…
— На коня! — скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.
— Шикуйсь! Кроком руууш!..
Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні «галіфе». Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: «На коня!»
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном. Далі нема куди відступати. За Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щоніч нові невеселі вістки. Зо всіх боків чутні гарматні перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося і розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все нові й нові частини. Пройшла й піхота. Молоді хлопці у сірих чемерках та шоломах. У селі повно війська. У кожній хаті набито козаків. Мокрі, потомлені, голодні. Цілі місяці провели в затяжних боях і лишили там за собою не один десяток і не одну сотню своїх товаришів.
Тільки на Матвієвому хуторі ще порожньо. Але надвечір прибуває ще якась частина. Самі молоді хлопці. Матвій сам попередив, щоб не йшли в село, а лишалися на ніч у нього на хуторі. Клуня велика. Цілий полк влізе.
І дійсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарікати, що немає місця і харчів. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
— Діти мої! — лагідно говорить він. — Перетерпіть. Все для України!..
Діти втихають, займають клуню. Там темно.
— Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
— Тут! Лізь сюди! Тут гаразд!
— Дурдело?
— Га!..
— Де тебе дідько носить?..
— Тихо!.. Перший курінь, займай крайній засторонок… Дотримуйсь порядку. Другий слідуючий і т. д. По куренях виходьте до вечері…
Володько вештається і сміється…
— Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарні дівчата?
— А маєте «патрони» — скажу… — заявляє Володько…
— А тобі нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налітати?..
— Я українець і на обози не маю смаку. На обози налітають бандити.
— Ого. Це здорово… Петро! Дай йому пару десятків набоїв. У Крем'янці дістанемо…
Володько побіг до матері, випросив кусень сала. Вояк дістав сало, Володько «патрони». Він мусить зібрати якнайбільше набоїв…
У малій хаті набито людьми. Старий полковник, два курінні і священик. Настя топить у печі і варить молошну кашу. Матвій розважає з полковником…
— То, знаєте, добра з того не буде… Мій старший син також десь воює… Але… не видержимо… Нє… нє… — і Матвій хитає головою…
— А чому, ви думаєте, не видержимо? — питає полковник.
— Звісно. Коли не всенький народ в одно… Як можна видержати… Народ наш — один в ліс, а другий в поле… Тяжко… Довго, знаєте, цар був. Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Під троном всяк спину зігне і не скоро випростає… Мій отой-о, — і показав на Володька. — Читає часом, як то цариця Катерина руйнувала орлячі гнізда. І зруйнувала. І замість орлячих наставила сов'ячі, що бояться і не знають дня, ні світла сонця… От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой, десять літ школи треба, а тоді хоч і за зброю!.. Так я думаю…
— Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тільки, що ми маємо таких, як ви, дуже мало…
— Не мало, пане!.. Всі ми такі. Весь наш народ отакий, як я… і я, і Грицько, і Данило — всі ми однакові. От хіба що моїй думці і моїм очам дещо скорше стає понятно: то біле, а це чорне… Але всі ми такі… Прийде, кажуть вам, час і всі, як один, встануть і синів своїх дадуть, а дочок заставлять робити те, що робили сини… От у такий час, як сьогодні, і ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли прийшла війна, ота-о сама, що стільки народу нашого вичавила, я не йшов за царя?.. Йшов. Бо був рускій, і дід мій був рускій… Хто знав, що москаль вкрав ім'я наше… Який чорт міг одразу помітити його овечу шкуру. А вовк є вовк, і з вовком одна розправа… Бий і все!.. Всяк це мусить знати!..
— А ваш син де служить? — питає полковник.
— Незвісно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє…
— А цей?..
— Цей ніби того… На школу його подав…
— О, це добре зробили!.. — підкинув один із курінних, що уважно слухають.
— Народний учитель буде, — додає священик.
— Так, батюшка! I таких тра чимало… А хлопець має до того голову. Що тепер земля. Науки все пішли. Голова важніше рук.
Настя наварила баняк каші і поставила на стіл миски.
— Просимо! — встав і ніяково сказав Матвій. — Бачте! Що маємо — тим вгощаємо. Я навіть дуже радий, що до моєї хати такі гості зайшли… От коли б чого ліпшого, але самогону я не п'ю… Не пив «казьонки», не п'ю і цього, пробачте, хузу. Характер не такий…
— Нічого, нічого, пане хазяїне! — каже полковник. — І ми тішимося, що за довгу мандрівку натрапили на таку хату…
— Ей, бідна вона, бідна… Коби ще не війна… Я міркував багато, та вийшло мало… Була сила, було хотіння… Тепер от старію…
Всі засіли за стіл. Полковника засадили на покутті. Він хотів, щоб коло нього засів конечне Матвій, але той відмовився на користь священика. З боків посідали курінні отамани. Матвій з Володьком на стільці, а Хведот, Катерина з Василиною коло припічка на плиті примостилися…
— А ви ж, тіточко, чому не примощуєтесь?.. — звернувся полковник до Насті…
— Аа!. — махнула та рукою. — На мене, якусь там бабу, не зважайте… Я буду на стіл подавати…
— Ее, ні. То вже ні! То вже вибачте… Ми маємо джуру. Сідайте з нами!..
В той час увійшов джура. Він приніс якийсь пакунок. Розгорнув і виняв консерви, сир, ковбасу.
— Еее, тітко! Гадаєте, що тільки ви багаті… Ми маємо також!.. — заговорив один із курінних.
— Матінко. То ви ще багатші, ніж я. Дайте, москалику, сюди… Я вам присмажу… — каже Настя.
— Ха-ха-ха!.. — сипнули всі реготом… Настя засоромилась і не знає, що їй робити.
— Тітко! Та який же він москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме українець, як і ми!.. — пояснює полковник…