Булана рушила і потягнула плуг. Плита верне скибу, тне коріння, тріщить пирій… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на кусні. Раз, два обійшли, на буланій піт виступив. Стала, прискає пружнім диханням. Ти три роки. Струнка, пружна, мов стріла.
— А тепер впряжем до неї Шпачку, — зазначує Матвій. — Хто сказав, що вона не піде? Піде! Тільки треба вміти її заставити…
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнані до останнього. Не помагає ні матюк, ні нагай.
— Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свіжу скибу.
— Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура нагана.
— А вот!.. Не хоть в лоб? Очі його, мов шротини.
— Падайді толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режім…
Матвій наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху. Великі його чоботи злилися з землею і, видається, ніби він вгруз в її поверхню, ніби виріс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров'ю і, здається, видно, як б'є вона чіткими, сильними ударами.
— Xa-xa-xa! — зареготав большевик, тримаючи в лівиці повід буланої, а в правиці нагана. Його вип'яті, мов бараболини, вилиці, скісні чорні очі, твердий, низький лоб, мов литі зі старої бронзи. Піски, пустиня, кінський піт. Номад, думає Володько.
Груди Матвія знімаються і опадають. Він дивиться на кулак з наганом, корчиться, ніби бажає плигнути на свого грабівника, але в останній хвилині з силою вириває себе з такого стану, круто повертає і без єдиного слова йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вітер розкидає поли його куцана. Ноги його ступають рівно, широко й рішуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки і впряг булану.
— Садісь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сів на сидіння. «Вьйо!» — гукнув сердито і шмигнув нагаєм булану. Та пальнула задніми ногами, шарпнулася і сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лівий кулак віжки, а правою схопив за цівку рушницю, що стояла коло нього, і зо всього розмаху гепнув прикладом по буланій… Та витягнулась, рванулась і зі страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вітер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов дитяча забавка, плигає по нерівній дорозі. Мигають поля, ліс, село. Долина, вигналися на гору і розгонно вкотили на панський двір.
— Стоп! — натягнув віжками большевик. Булана стала. На ній нема сухого місця. З рота, ніздрів рвуться кусні піни. Живіт, спина й зад у милі. Ноги тремтять.
— Відал? — звертається до Володька большевик. — Вот так с вамі нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом рукава розвів на чолі піт і грязюку, плигнув на землю, кинув Володькові віжки, а сам пішов в напрямку великого будинку з оббитими стінами.
Вечоріє. По небі летять клубаті хмарини. Навколо рейвах, нелад, ніби тут панував землетрус. Он якісь хліви, чи стайні. Тинк на них упав. Гонти на стрісі прорвані, ніби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка, обламки грабель і ржаві вила. Далі купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент він виходить з-за рогу хати, плюється в Бога і підходить до Володька.
— Сукини сини! — кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа. — Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чертям!
Володько біжить до коней і бере ліпшого.
— Нє ту! Другуйю! — кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.
Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогодні… Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я — ми станем ще, і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мільйон Матвіїв треба. Сто мільйонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.
Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б'є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що післязавтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.
Западає ніч. Матвій вертається додому. В хаті порається Настя. «Господоньку; Господоньку! — журиться вона. — І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі… Бахне, і буде по ньому. Що такому каторжанові…»
Матвій мовчить, їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов надвір. Ніч темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобепького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.
Нарешті над'їжджає Володько. Матвій здалека помітив його, і коли син зрівнявся, зупинив.
— Стій-но. Що то приволік? — каже Матвій.
— Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
— Не тре'було брати. Все одно завтра за рівчак витягнеш. А та не лопла?
— Ні. Але зірвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
— Халєра чортова. Все зжере і сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не хотілося напоротись на кулю, а то би… Aле поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а післязавтра до школи.
— А як же ви самі?..
— Не журись. Тут вже я досію, а ти вчись деінде сіяти.
Завели коняку до стайні, дали їсти, а самі повечеряли і поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допріг до неї Шпачку. Придивившись, помітив, що новому коневі вибито око. На місці ока — струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докінчить, приготується до завтрішнього походу. Але надвечір несподівано з села виволікся якийсь обоз. Дядьки, дядьківські коні, вози, а на возах ранені. Безліч ранених. Лежать по два, по три на возі. Пообв'язувані і так. Стогнуть, кричать.
— І де їх стільки наклали?
— А хто їх знає. Дістали.
Підвода за підводою сунуться ходою, на цілу дорогу від села до лісу розтягнулися. Кілька вершників, кілька підвод санітарів. Одна з таких підвод зупиняється чомусь коло Матвієвого подвір'я.
По часі до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний, опалий, тихий.
— Випрягай з борін коні, бо поїдеш, — каже він ніби не своїм голосом.
— Куди? — питає Володько.
— А от, — кивнув головою на большевика.
— Тільки до Шумська, — каже той по-українськи.
— Але ж коні цілий день у запрязі були.
— Ну… Довезеш до Шумська і вернешся. Матвій мовчить. Він раптом чогось змінився.
— Ах, одвези вже їх. Все одно, — каже він і, повернувшись, іде додому.
Володько швидко розпрягає коні з борін, запрягає до воза. Він сердиться. Чортзна-куди на цілу ніч їдь. А завтра конечно хотів вийти в дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечоріти. Обоз повзе ходою. На возі коло Володька сидить большевик. За ними якісь лантухи. Наганяють і переганяють вершники. Коні загнані, обтріскані багном.
— Ну как там? — питає большевик одного з вершників. Той тільки махнув нагаєм.
— Паніка? — питає; ще.
— Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.