Батько стояв неповорушно. Володько всіма фібрами душі, кожним нервом чув і розумів, що значить така стоянка. Він чує, як губиться, зникає його мужність, як під горло лізуть болючі сучки якогось жалю, як починає завмирати розбушоване серденько, як, нарешті, заливаються рідиною його очі і по щічках побігли дві прудкі гарячі сльозини. Він все-таки не плакав. Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що він плаче. Він тримав себе як справжній мужчина.
А батько, мов викут, мов залізний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою поворушив… Ні. На те він і батько. Лютий, могутній, без милосердя, як розгніваний Бог. Ні, не втечеш від нього і не вблагаєш.
Тікати! — мигнула думка. Бігти! Але куди? В річку? Хай і в річку. Тікати, бо буде зле.
Володько метнувся і зник у кущах лозини. Батько не промовив ні одного слова. Він, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме місці ще пару хвилин, повернувся і пішов на подвір'я. Прийшов Василь і погнав худобу до хліва.
Володько опинився сам-один у кущах. «Тепер довго, довго не могтиму я з татом розмовляти», — думав він. А сидить над річкою в гущавині. Росте тут, чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома руками обняв голову. Ревіти, кричати! Боже! Боже! — повторює безконечно. Хотів молитись, але хіба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли ніхто в світі не може зрозуміти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва? Мамо!.. Де є мама? Ні, він сам винен. Він розуміє це. Але… хіба ж? — Страшно подумати. Він уже бачить здоровенну батькову ручиську, що затиснула його малюсіньке рученя, тверда, заяложена ремінна батькова попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює… Йому соромно. Він знищений. Він забитий — той Володько, що є в його очах, його мові, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремінна попруга.
Починає сутеніти. Холодна хвиля осіннього вечора ринула лугом. Ноженята, мокрі і порепані, починають дошкульно мерзнути. Неймовірно велике і криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища. Ціле небесне склепіння гнітить своєю мармурово-холодною величчю, наповняючи всенький світ, близький і далекий, суворою, недоторкальною мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди і земля. Навіть струм холодної води бринить жорстоко. Кілька листочків на похиленій вербі безнадійно трінотять, але холодне дихання вітру здмухнуло їх, і вони летять у ще холодніші хвилі річки.
Минуло ще з півгодини. Холод і голод, щораз більше докучливі, зачинають рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. «Треба йти, може, вони вже забули». Устає і йде. Та коли зрівнявся з городом і при згасаючому світлі дня помітив нагі огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову зробилося нудно й жахливо. Дві сили боролись. Але все одно нічого не поможе. Треба йти.
Йому ж і самому шкода тієї капусти, та що подієш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий і не мертвий переступив хатній поріг. Хай діється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька, тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тільки не дістав Володько прізвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга. Цим мати намагалась зменшити батьків гнів та відтягнути й одвернути кару, що грозила її дитині. Знала вона також, що через те й сама може дістати кілька «черезплечників» та пострибати босою навколо хати, але хіба це може стримати матір?..
Батько насуплений і грізний сидить коло столу, лупить «бараболі в мундирах», вмочає їх у сіль і міцно розжовує з хлібом. Володька він майже не помічає. Аж коли малий роздягнувся, і збирався шмигнути не до столу (не до ідла було), а мерщій на піч, у найзатишніший куток, устав раптом і батько, здіймаючи свою попругу…
— То ти, трясця твоїй матері, так пасеш худобу! — почав він, навмисне розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Він, мов в'юн, метнувся і миттю зник під піччю. Спершу шмигнув під піл, а звідти потайки, попід тапчаном, на чотирьох ногах, буцаючись у перестрасі об усяку всячину, перемандрував під піч.
Володькова звинність не дуже подобалася батькові. Він зробив два кроки в напряму печі, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової цитаделі і безцеремонне: — Вилазь, стерво! — гримнув…
В очах Володькових лише два здоровенні брудні батькові чоботи та кінець згорненої удвоє попруги. Той кінець так страшно, так неймовірно страшно, погойдується перед очима хлопця. Залізна, вичовгана, блискуча пряжка.
— Ой, тату, тату! — вже репетував Володько.
— Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! — Чоботиська батька перед підпіччю незграбно затупали. Голос його з-поза заціплених зубів виривається. Шипучий якийсь.
— Ви-лазь мені! Вилазь, кажу, бо засічу!.. — при цьому вже не втримався батько. Нахилившись, шмагнув попругою під піч. Володько різко скрикнув і відскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому батьківських чобіт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого кінця, і Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з одного місця на друге. Це ще гірше дрочило батька. Бачучи, що нічого з того путнього не вийде, він покликав Василя.
— Василю! А дістань-но ти мені його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його сюди!..
І попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанів, що збільшило його рухливість.
— Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мій!.. — лементував малий злочинець, але руку його, як він її не ховав, піймав уже Василь і тягнув на хату. Ось батько зігнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще мент і безборонна Володькова ручка в тісному потиску батькової долоні.
— Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пір'ячко, підхоплене буревійним поривом гурагану, так вилетів Володько з-під печі й опинився в батькових руках. Той перегнув малого через коліно. Дошкульні удари попруги посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого великим чоботом. Він звивався, після кожного удару ним смикало, шарпало, а з уст його виривався різкий та болючий рев.
Малий Хведот утік і сховався на піч у самий кут. Мати шпурнулась на батька, але її забіги не значили більше, ніж удари розлючених хвиль моря об незрушну гранітну скелю.
До того батько штовхнув її рукою, і в одну мить вона лежала коло дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печі почав і собі ревіти. Один Василь, залізши далеко в запічок, затих і ні мур-мур…
— Оце тобі капуста! Оце тобі корови! — приговорював батько. — Я тобі, дубило твою ма', покажу млина!
— Здурів, здурів старий мурмило, — янчить мати, — Заб'є дитину. Та хай тая капуста в землю ввійде, хай її черви зжеруть, коли за неї дітей катувати, — лементує вона.
— Заціпни! Ні слова! — батько залишив захриплого хлопця, і його попруга грізно знялася над материною головою. Та пригнулась і вишмигнула з-під руки, а різкий удар свиснув даремно в повітрі.
Володько лежав і ойойкав на долівці. Засапаний, червоний, розогнений з люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько. Страшна в цю мить його величезна постать і нещасна, мізерна та дитина, що янчить від болю на долівці біля його ніг.
— Я тебе ще навчу, як заступатися, — погрожує він матері. А вона метнулась у сіни і вже звідти, коли їй не грозила небезпека, дала волю свому рухливому язикові.
— Люди, людоньки! Здурів чоловічище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш нас позабивати! А руки б тобі відняло! Заціпнув би ти! Янчав би ти, як та дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повітря забрало!..
— Зволочі! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу мені шануватись! Я з вас вперед бебехи випущу, а тоді вже будете мені патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторі. Тяжка є батькова рука. Знає її добре і Василь, і Володько, і мати, і навіть Хведот. Ціла родина знає дуже добре, чим пахне, коли збудити у батькові, їх могутньому, барчистому, великоголовому батькові, його звірячий гнів.
Збитого Володька кинули на піл, прикрили якоюсь рядниною і там він довго і глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили напливаючі під горло ридання. Він знав, що плачу батько не терпить.