І чим далі говорив Лінкерт, чим більше вливав у себе чарок, тим мова його все більше плуталась, моталась у клубок. Змішалися всі планети, всі мови, всі люди землі, їли огірки, житній хліб, пили солону воду з оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов місце, й заснули.
Один Володько не заснув. Пив, ввійшов в азарт, лаявся, кляв все навкруги, але все-таки тримався на ногах і, коли скінчилось, залишив усіх і пішов у морок осінньої, холодної ночі.
Було вже тихо. Село спало, тільки перекрикувались голосно й сутужно ранішні півні. Схід зблід, починав рожевіти, гасли менші зірки, тільки ті більші, ядерніші цупко трималися своїх місць. Хати, понуро задумані й задивлені самі в себе, стояли в тіні дерев, ні одно вікно не світилося, ні одна людина не показалася на дорозі, тільки на перехресті коло Гершка стояли одягнені в кожухи два вартівники.
— Хто йде? — озвався від них голос.
— Свій! — байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пішов далі.
За дерманськими хуторами було вільніше. Починалось поле. Темнота поволі розвивалася, й далеко-далеко ледве помітно на обрію чорну смугу жолобецького лісу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення мучило його, і йому не хотілося так вертатися додому. Чи не краще завернути в поля чи в ліс і сховатися. Ніч то ніч, але й ніч має свої чорні очі. І в ночі є щось гострозоре, насмішкувате, що свердлить тебе до самого сумління.
Але й так добре! Нічого, що перед тобою, не обійдеш. Мусиш торкнутися того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав — іди, вези, тягни… Пий до дна свою чару, що б там не було…
II
Сергій Макарів мав дивну звичку посміхатися в ус. Сидить, курить цигарку, пускає густо дим і міркує. Лається зрідка, зате з чуттям. З часу як завів люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змінилося. Став веселіший.
— Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергію, бакун!
І закурював, дим ішов, колотився над Сергієвою розкошланою головою. Не було іншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергій журитися, що так ось жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною… Але й поза тим є світ. Не міг його бачити. Село вузьке. Тоді брав книги й просиджував цілі ночі. Раз до Крем'янця пішов і приніс великого Шевченка в кожусі. Вправив його в саморобну рамку й примостив біля святих. На дворі також зробив відзнаку. На липових дверях клуні вирізав тризуба, а навколо нього три літери: У. Н. Р. «Це від чортів», — казав він і посміхався в вуса.
Мав він клопіт з батьком. Занадився старий до Теклі… А Текля Мокринина сестра. Макар вже давно вдівець і може женитися. Це сердило і Сергія і Мокрину.
Володько знав Сергія давно, ще зі школи, але сприятелювався з ним перед роком. Заходив, приносив ту чи іншу книжку. Часом ішли за село, за хутори. Сідали десь збоку й говорили.
Після цього Сергій попав спочатку в «Просвіту», далі почав арифметику вчити. Потім перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.
І цього вечора Володько зайшов до Сергія. У хаті ще не світилося.
— Добрий вечір! Сергій дома? — дивиться Володько у темряву й нічого не бачить…
— Заходь, заходь, — відповідає з темряви голос, — Мотре! Засвіти! — гукнув на сестру.
— Ні! Краще вийди надвір, — сказав Володько. Сергій вийшов. У зубах у нього стирчить люлька. Міцно потиснув і тріпнув Володькову руку.
— Де був? — проговорив грубо й уривно.
— У Дермані. Ховав семінарію, — так само коротко відповів Володько.
— А я вчора гуляв. Була на другій горі музика. Ти б коли зайшов… Не каявся б… А що нового?
— От хочу виставу робити… — відповів Володько. Йшли поволі до вулиці.
Сергій здивувався.
— Ти? — крикнув він.
— Я. Розуміється. А ти також… Притягни інших хлопців. Потребуємо хору.
— Це було б діло, — зазначив Сергій. — Тепер думаєш робити? — запитав він знову, ніби не вірив.
— Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрі співаки? Антін? Ще хто?
— Є досить. Тільки, чи підуть? Десь скоро мають вернутися з війська Йон, Демид та Ілько. Сама артилерія. Баси. Ну, нічого. Я цього допну, — додав він по короткій надумі.
Поки дійшли до дерманських хуторів, справа була обговорена. Повернули назад. Володько мав багато що розповісти своєму приятелеві. Дійшли аж до церкви. У Левинських світилося, і Володько відважився вступити до них, незважаючи на час.
Його дуже радо зустрів Роман, одначе він хотів говорити з панною Ольгою. Тимчасом усівся в їдальні, де світилась на столі мала нафтова лампа. По часі увійшла панна Ольга. Була у квітчастому шляфроці, коси не заплетені, тільки зв'язані на потилиці стрічкою.
Обережно почав говорити про своє підприємство.
— Я ще ніколи не грала на сцені, — казала панна Ольга. Вона віднеслася до цього поважно. Володькові не тяжко було вмовити їй, що грати на сцені зовсім легко. Це ж цікаво, ні?
Прийшов зі школи пан Гліб. Довідався в чім справа й підтримав Володька. Панна Ольга погодилася.
Потім усі пили чай. При цьому ціла родина поважно обговорювала справу вистави. Кожний щось пропонував своє, один тільки Саша мовчав і не втручався до цього.
Пізно вночі Володько вернувся додому. Мав добрий настрій. Йому здавалося, що починає жити. «А можливо, й піде! Чому б не пішло?» — говорив собі. Уявляв усе наперед. Сцену, декорації, артистів, публіку. Маленьке це діло, але все ж таки… Таж це село стоїть на цьому місці багато століть… А чи бачило воно у себе театр? Ніколи. І от приходить Володько, починає думати про це, шукає людей… Це ж дуже цікаво. Зводити тих людей, вибирати з них кращих і казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всіх стягати, всіх… Ставити їх на їх справжньому місці, вчити говорити правдиві слова, ще нечувані тут і небувалі…
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у дядька. Вічно тільки сяде, виставить черево й сопе. А яку дістане роль? Володько сказав:
— Матір.
— Матір? Стару? — перелякалася Розочка. — Я ж молода. — Образилася. Володькові щось треба казати.
— Матір найпочесніша роля в життю, — сказав Володько. Хотів ніби жартома, але вірив у свої слова, — Це досить тяжка й відповідальна роля. Це одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мізерна ролька… — і Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днів усе полагоджено. Пан Гліб відпустив у школі своє помешкання. Хотіли клас, але класу не можна. На такі речі класу не можна дати. Обійшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по селі про «кумедію». Чутки добігли до Андрія Андрійовича Рони. Як можна, що його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов і запропонував свої режисерські послуги.
І це було до речі. Сам Володько не зовсім добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Він був у Києві, Петрограді, Москві. Він мав знайомства з відомими артистами. Він сам грав і навіть сам писав п'єси. Нарешті, у нього на носі пенсне… Володько навіть здалека не міг рівнятися до пана Рони. Андрій Андрійович одразу все перевернув по-своєму. Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такі-то рухи. Кожний голос має своє місце. Розуміється…
І справа пішла.
Кожного вечора в кімнаті пана Гліба повно молоді. Світиться велика лампа. Вікна завішені. Зі стіни дивиться Шевченко…
Надворі дощ і темно… Зовсім темно, хоч око виколи… Західний вітер нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги розмокли, стріхи розмокли. Дим не піднімається догори, а котиться по мокрих стріхах, по зболоченому подвір'ю, по костриці на городі. Ворони сумно чистять свої дзьоби, зрідка невдоволено крякають і перелітають з города на город. Горобці зашиваються під стріхи й так мовчки сидять, мов покарані. Собаки по ночах виють з нудьги. Одні п'яниці розкошують у такі дні. Цілі довгі вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому, виспівують «голоту» або «прощай ти, город, прощай, Кавказ…»