Другого і третього дня не міг ще хлопчина сісти. Побита частина тіла дошкульно боліла. Цілий другий день провалявся він у постелі, крім води нічого не брав до уст і вперто мовчав. Мати тошніла над ним, ламала руки, але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в подушку обличчя.
У родині стало тихо, напнуто, похмурно і грізно. Ні доброго слова, ні усмішки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, він дав волю сльозам. Він уже ні на крок не лишав худоби самої. Він плакав, думав. Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останні сльози, яких за ці три дні безліч вилилось. Думав, мріяв, снував фантастичні плани помсти. Ось, наприклад, до них уночі підкрадаються злодії. У його міркуваннях злодії — найстрашніше, що може в світі бути. Вони підкрадаються до стайні з великим ломом та французьким ключем у руках. Хочуть виважити двері і викрасти коні. Володько перший помітив злодіїв, забув за своє велике горе та образу і гукає: — Тату, тату! Злодії!
Батько миттю кидається до дверей, які злодії вже встигли виважити ломом, але в його руках нічого немає, чим міг би одігнати злодіїв. І коли батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру і замахується нею на батька. Тоді Володько забуває все, мерщій кидається до злодія, підбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька, але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька і відрубує йому руку.
Батько вбиває одного по однім злодіїв і тоді помічає залитого в крові Володька. Він розгублений. Він не знає, що робити.
— Сину, сину! Що з тобою? — дико викрикує батько.
— Нічого, тату! — відповідає Володько. — Слава Богу, що ми захоронили наші коні.
— Даруй, даруй мені, моя дитино кохана! Даруй, що так гірко з тобою поводився! — І батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його страшну рану, але рана та не болить його. Він щасливий, що зміг доказати батькові свою велику до нього любов хоча б ціною власної руки.
І багато інших страшних випадків вигадує малий. Але чому, дійсно, не станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками міг доказати свою добру волю і великою своєю добросердечністю змусив каятися навіть таку незламну людину, як батько? Чому? Але так не сталось…
Аж третього дня ввечері уперше забалакав батько:
— Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собі не думайте, але коли мені не шануватиметесь, то шкіру з вас поспускаю. Це собі затямте і зарубайте на носі. Ні одного зерна не змарнувати. Ні одної крихти хліба не смієте знищити без «пользи». Ні одної картоплини не повинен я бачити, щоб ото мені попід ногами валялася. Бережіть взуття. Шануйте одежину, бо будете в мене мов голопуцьки бігати. А не слухатимете слів моїх, то послухаєте своєї шкіри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вівсяного зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки, чобота, не вшануєте ви й худобини, ані себе самих. Голодранцями родитесь, проживете життя жебротою і здохнете під чужим плотом… Я вам це кажу… і дивіться мені. Слова ці не на вітер пущені. Тобі, стара, дістанеться найбільше.
Тихо, гробово тихо. Ніхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько заліз у самий кут запічка і мов хиже звірятко визирає звідтіль.
І коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував ніби найкращий вояк порохівні. При одній згадці, що могло б статися, коли б котра з його корів об'їлась, у малого замерзав мізок, волосся дуба по голові ставало і по спині перебігали дошкульно-холодні мурашки.
По тижневі в родинному огнищі Матвія сталася знову визначна подія. Ідучи в неділю до церкви, Матвій, після Божої Служби, не вернувся, як звичайно, додому, а зайшов до родичів на Запоріжжя. Він рішив основне перемолотити все своє збіжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього другу пару коней. Звідти обійшов кілька обійсть і змовив дівчат до соломи, подавання в барабан тощо. Робітників покликав самих найкращих, не якихсь ледарів.
У понеділок, удосвіта, як тільки благословилося на світ, прийшов з кіньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзі за ним не забарились і решта робітників. Матвіїв Василь не смів перервати на пару день науки. Сам батько рішуче цьому спротивився, бо «раз взявся за щось, то вези»… Василь нічого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навіть і коло машини… Будуть веселі та гарні дівчата, будуть жарти, співи. Але хай би спробував він хоч запикнутись про це.
Зате Володькові припала надзвичайно вдячна робота. Він має поганяти одну пару коней у кераті. Це просто таки чудово. Нічого кращого, як гонити цілий день коні, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не міг чекати. Це куди краще та почесніше, ніж пасти оті осоружні коровиська.
І він ще затемна, десь від других півнів, схопився, одягнувся. Їсти і не питай. Він зовсім не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усі снідають, а він пішов на подвір'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним разів зо двадцять, чи досить гнучкий, і почав терпеливо чекати коло розісланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти коні.
Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час, вивели з хліва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився Василеві і висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь запріг у другий дишель своїх — кобилу каштанку та її молодого сина огира, якого тільки що привчали до тяжких праць.
Приготовлено все як слід, забурчала машина і праця замшіла. Дівчата не працюють, а бавляться. Хіхи та хахі. Реготи безупину. І де його в нещастя ото сміху стільки набереться — зауважувала Настя. Вона цілий день підтикана, бігала, то на двір, то до клуні, то до хати. їй ніколи до машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без неї там як слід нічого не зроблять, але треба також і обід зварити.
А дівчата з дядьковим Василем чудасії витворюють. Єдиний між ними, не парубок ще, але парубчак уже порядний.
Декотра з вертух і до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують, але він без церемоній. Батюгою її і все. Хай не лізе, коли Володько серйозною працею зайнятий.
Так ішла робота аж до вечора. Надвечір сміхи та жарти трохи вщухли, бо все-таки понагрівали робочі лоби. А коли вже геть смерком перестали молотити, треба випрягати коні та вести їх до води. Хто поведе? Василі обидва. Але дядьків Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав він, що нічого приємнішого, як проїхатись верхи на коні, для Володька, мабуть, не існує.
— Хочеш, Володьку, на каштанці проїхатись? — гукає Василь. Володько був утомлений — ледве ноги волоче, але як стояв, так і зірвався від клуні до хліва. По дорозі як навмисне щось впало йому до лівого ока. Якийсь устюк.
Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. І в ту мить завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло іскрами і далі не стало нічого.
Коли опритомнів, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню. Він був мокрий із сильно скривавленою головою, але болю не відчував. Це вдарила його копитом каштанка. Під її ноги підліз Володько в той саме час, коли її вкусив неспокійний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбільше переляканий тією подією батько. Він був увесь, від ніг до голови, обліплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бороді, старій вовняній шапці теліпалися цілі торочки нанизаної на волосинки куряви. І забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик Володька: «О Боже!..» — батько кидає все, біжить до дитини. Зобачивши, що син лежить на землі без руху, старий викрикує якийсь незрозумілий вигук, біжить до сіней по воду.
— Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води мені! — гукає батько, а води немає. Всі метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу і полили Володька. Після цього батько схопив малого на руки й, обліплюючись кров'ю, що змішувалася з курявою, ніби навіжений побіг з ним до хати.
За ним, спотикаючись, біжить мати. З неї спадає курява, бо пополудні ввесь час подавала батькові снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та дике. Чорні, довгі патьоки сліз ріжуть кострубато-вилинялі щоки.