Ще довго поволі оповідав Матвій Володькові. Хотів, щоб трошки й коні відпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зійшло. Оповідав, що і де має зробитися, що на весну будуть сіяти, про колишнє… А коли трохи коні відпочили, сказав:
— Ну, тепер підеш. Як доореш сьогодні, то завтра заволочиш зяблю…
— Я завтра думаю піти до Крем'янця, — сказав Володько.
— А то ж чого? — підняв трохи голову Матвій…
— Дістав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до міста на нараду…
— Вибори? Які то вибори?
— До сойму вибори. Вибиратимуть послів. Голосування буде.
— Таак? То ти, значить, підеш? Ну, то я скажу Хведотові, щоб заволочив. Худобу вижене стара, або й я сам. А які там будуть посли?
— Та ще й я не знаю. Піду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх людей післати…
— Ну, то напевне. Толку з того буде стільки, як і торішнього снігу, але хай все-таки йдуть. Колись і до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали. По тисячі рублів на місяць дістав, каплицю виставив муровану… Тільки й лишилося по його послуванні. Навіть господарем порядним не став. Мав гроші в банку, прийшла революція — й все пропало. А хату й господарство під час повстання спалили. Тепер жебрак.
— Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? — запитав Матвій наостанку.
— Добре було, тільки багато мороки.
— Зібрали якісь гроші?
— Сто двадцять тисяч.
— Ого. То було діло. А що з тих грошей буде?
— Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на «Просвіту».
Матвій не сказав більше нічого й відійшов. Володько залишився орати, а одночасно обдумував свої справи. Треба було піти в село й зробити там порядок. Все так і зісталось на купі. Може, хоч Сергій надумається та піде до Якова. Треба розтягнути та повідносити позичені дошки, треба віднести перуки. Ну, це Володько зробить завтра…
Треба було й до Левинських навідатись та подивитись, який то у них настрій. Цікаво було б взагалі послухати, що говорять в селі…
Після Володько пригадав Женю й Ґанку. Обидві стояли в його очах, і не знав, за котрою побігти. Женя вже ось скоро від'їде, а Ганка лишиться. Женя весь час ніби жартує, ніби кпиться. Весела, в'юнка, говірлива. Ганка пружна, мов тятива, і гаряча. Її очі завжди горять, завжди бігають… Уста її вогкі й соковиті, груди молоді й пружні.
— Вйо, Карий! — підганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках чепіги, на шию зачіпив віжки. Коні поволі, тяжко ступають… Копита їх грузнуть в землю. Доходить до кінця поля, обертається, викидає плуга та деякий час йде вільно. Блискуча плита відбиває соняшний промінь. Часом Володько відкидає на ходу з-під граділя пирій, що за якийсь час наб'ється туди. Після, дійшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепігу й ставить знову плуга. Коні так навчені, що самі заходять у борозну.
Тут за плугом родяться всі Володькові плани. Звідси бачить він свою життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границі й закони, стелиться десь туди до далекого Дніпра й Києва. Ось він тут, бачить свої добрі коні, бачить поля, свій хутір зі садком, але думка не тут. Ні, ні. Ні одного разу не зупинилася вона на цій ріллі, під цією солом'яною стріхою, десь тут поблизу. Ці обрії й ці широти вузькі для неї. Направо й наліво широкий світ, направо й наліво безліч нового, небаченого, незнаного. Піти, пізнати, вирвати звідти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити ці поля й ці стріхи чогось такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий образ, так давно десь ними страчений і затоптаний…
Гори, моя пекуча уяво, і поможи! Постав знаки такі й інші та дай слова, налиті живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумієш мої бажання, вділи мені не багато… Непомітно — дрібну частинку своєї мудрості вділи, і я вже благословлю твоє велике ім'я. І я піду по цій землі, починаючи від цієї чорної скиби, і буду там і там — геть по широті сіяти чудовий твій глагол во ім'я Правди і Честі. Пішли мене куди хоч. Я піду й буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово… Потрібне слово, конечне слово.
Володьку, Володьку! Чого зупинився там і дивишся, мов маг, на той схід? Ори землю, край її лемішем твого плуга та мовчи, мов залізо, мов камінь. Твоє в тобі, і всі закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твій батько, чи, може, дід зробили один гріх і сім поколінь не спокутують його… Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за півсрібняка честь, свободу, право!
Вйо, коні! Далі. Мати на дорогу вийшла й кличе на обід.
Сонце вже піднялося високо, коні втомлені, з позападалими вздухвинами. Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно поле…
А вечором після праці подався в село. Ще як тільки почав умиватись, як тільки причісував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала:
— Господи, Господи! Находився, наморився! І що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечір…
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нічого, І коли він відійшов, Настя накинулась на Матвія:
— А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
— Говори вже ти. Маєш язика за всіх, — спокійно відповів Матвій.
— Говори, говори… До вас говори, як до муру. Слова мої для вас полова. Я можу день і ніч говорити, а ви всі своє.
Останні слова витиснула разом зо сльозами. Матвій поблажливо дивився на неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час від часу розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несміливо промовила:
— Ти… Слухай. А може б, його того… Оженити? Хтозна чого він там ходить. Що ти думаєш?
Матвій посміхнувся, а по короткій мовчанці промовив:
— Це ти вже йому сама скажи.
Більше не сказав нічого.
А Володько тимчасом подався до Сергія. Мешкає той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвір'я також просте. Садочок, пліт, наліво клуня з широкими подвійними дверми.
У хаті направо від входу піч, далі двоє ліжок, розхитаний стіл. Над столом півтузіна святих і Шевченко в кожусі. Від нього вбік попід стелею полиця, і на ній пара десятків книжок. Макар не раз поглядає на них ласим оком, коли бракне папірка. Але торкнути їх ще не відважився.
До Сергія ще заходять Никон Бохін і Кіндрат «дядьо». Цей весь міцний, суцільний. Обличчя нагадує місяць уповню, а на нім маленький, кирпатий носик. На просторому обводі він майже тратиться. Зате чуб міцний. Добре врісся на свому місці.
Никон інший. Це вже «таку-го-ма» жижлик, але кращої породи. Ніс його заняв своє місце гідно. Очі сірі й посмішкуваті. Коли говорить, ноги його в колінах подригують. При тому додає «таку-го-ма» і чвиркає кутом рота.
Ці два й Сергій з Володьком якось одразу зійшлись і злилися в одно. День-денно Володько відвідує їх. Мова. Слова, сміх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камінь довбе.
І цього вечора зайшов Володько. Застав усіх.
— Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не підступайте, не підступайте! Знаю ваші наміри! — наподоблює Никон вчорашню гру Володька. — А ходив батько до волості? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Сміху-у! Наші дівчата боки рвали. Ну, а що тепер?
— То как я бил у солдатах, — почав Кіндрат, — і стояли ми у Вільні. Дали нам преставленіє. От було сміха.
— Сміха то сміха, хлопці, — сказав Володько. — Ось нам треба про щось інше подумати.
— Вєрно! — зазначив Кіндрат.
— Нам треба, братва, читальню, — сказав Володько й подивився по всіх обличчях. Ніхто нічого не казав. Настала тиша. Тільки по хвилі заворушився мовчазний Сергій і докинув:
— Це треба.
— Ну да! — проговорив і Кіндрат.
— Далі нічо. Можем, — зазначив і Никон.
— Мусим виписати хоч одну газетку, — докинув Володько ще одне полінце. Згорить то згорить. Але після цього настала довга, вперта мовчанка.