Була це субота. З села долітали звуки дзвона. Повітря було чисте, й звуки свобідно собі плили й розкладались навкруги. По хатах світили лампи. Родини сідали до вечері. Все втихало навкруги й навіть вітер втихав, ніби змовився… Досить, мовляв, навіявся. Свято йде, й мені відпочить треба… Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечері Володько знову подався до Сергія.
Село стояло оповите переднедільним спокоєм. По деяких подвір'ях ще вештались люди. Десь скрипіли ворота, десь брехав собака, але все це так, ніби рештки денного гармидеру, що не може ніяк втихомиритись.
Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини бубнування. Згадав, що там сьогодні весілля і що всі хлопці підуть туди, і, напевно, у Сергія тепер нікого нема.
І дійсно. У Сергія не було нікого, крім його батька Макара. Сидів, розкарячивши ноги, на лаві, курив і спльовував на землю. Володька він не зовсім долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де є Сергій, сердито буркнув:
— Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пішов до Никона. Це перша сусідська хата над самою дорогою. Зайшов у сіни й одразу відчинилися одні двері…
— Сюди! — крикнув хрипливий Кіндратів голос. Володько зайшов до маленької кімнатки з одним віконечком. Було темно й непривітно. Коло великого столу понуро сидів Кіндрат.
— А де ж Сергій і Никон? — запитав Володько.
— Зараз прийдуть, — байдуже відповів і задумався. Робилося зовсім темно. Маленька лампочка, що коптіла на поличці, починала згасати.
— Керосіни нема! — пробурчав Кіндрат і матюкнувся.
— А чому не йдеш у велику хату? — запитав Володько.
— Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башківцях на весіллі, а той старий бугайчик сумує.
Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала кімнату. Кіндрат схилив голову на стіл і тільки час від часу матюкався та добавляв:
— Ах, жизнь, скажу тобі. Сообача!
— А це ж чому? — пробував заговорити веселіше Володько.
— Дєніг нєт. Коли б мав деньги… — і Кіндрат не договорив.
У сінях хтось затупав і по часі відчинилися двері. З темноти чути Сергіїв голос.
— Кіндрате! Є вже Володько?
— Є! — хрипко, але певно проговорив Кіндрат.
— То клич.
— Ходім туди! — сказав Кіндрат. — Побачимо Тараска. Він продав вчора хуру нецьок, а сьогодні повинен пропити гроші…
Обидва встали й через сіни перейшли до другої, просторої кімнати. Над столом висіла й ясно світилась лампа. Коло столу сидів Тараско. На столі стояла пляшка горілки і кілька головок часнику. Сергій ходив по хаті, а Никон порався за бугаєм[20]. Звідти також виглядало двоє дітей — хлопчик і дівчинка.
— Дай Боже! — привітався Володько й усім подав руки.
— Дай Боже! Сідай з нами! — буркнув Тараско. Увійшов Никон і приніс на тарілці сала. Привітався з Володьком.
— Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити не може…
— Ні! — сказав Володько. — Пити я сьогодні не буду. Прийшов тільки сказати, що завтра йду до Крем'янця, й може, хто з вас буде мені за товариша.
— Їрунда! — понуро проговорив Никон. — Від чарки тільки дураки відмовляються!
— Ні. Я не можу! — твердив своє Володько.
— Дурниця! — вибухнув Кіндрат. — Примусимо! Не будеш з нами, не будем з тобою! А будеш з нами — хоч у пекло полізем за тобою…
Сергій мовчки дивився на Володька й посміхався. Володько поглядав на сердиті, суворі обличчя своїх товаришів, на чисту, синяву пляшку, на велику чайову шклянку, що стояла коло неї, і не знав що робити. Вже наперед чув в собі огидний присмак горілки, але відмовитись не міг. Інакше було б зле. Він ще хвилину вагався, але Кіндрат ревів:
— Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дім розвалю. Що, ми вмирати мусимо, чи що?
— Но, но! Що це ти того… Не дівка ж… — говорив спокійно Сергій. — Сідай, сідай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по дві. Загрітись треба.
Володько випив одразу дві шклянки, сильно крякнув і почав швидко закушувати салом з часником.
— Молодець! — заревів знов Кіндрат. — Знаю, що маю діло з чоловіком. Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають…
Але Тараско не чекав. Він вже сам наливав собі повну шклянку, виливав її спокійно в широкий, зарослий дикою рослинністю рот і наливав другу. Після ставив спокійно пляшку й так само спокійно закушував. По часі тільки буркнув:
— Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та… І самогон був ліпший.
Після випили Сергій, Кіндрат і Никон. На Кіндраті пляшка спорожніла, але зараз же з'явилася знову повна. Кіндрат взяв її, стукнув дном об ліву долоню, і корок полетів між образи. Володько одразу почав п'яніти. Робилося тепло, настрій піднімався, язик ворушився й хотілось говорити.
— Ну! Чорт з вами! П'ю! — почав голосно, — Але завтра всі до Крем'янця.
— А що там? — пробурчав Тараско. — Ярмарок? Як буде могорич, то й я піду.
— Підем! — рішуче викрикнув Кіндрат. — Буде там віче! Козак заявив — хто піде, попаде до жандарів, але ми раз і на козака плюємо! Ось вип'ємо, а після на весілля. Гей, козаки! Хто не п'є, не наш брат!
— Правду, Кіндрате, кажеш! — ожив Тараско. — Ех! Це як колись було. За Миколки! Я ще тоді чувсь молодим. До Антоновець, бувало, підеш, а там корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п'ять коней за ніч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тоді бракувало чоловікові? Нема грошей, пішов у ліс, проробив день, і руб в кишені. П'ять пляшок є — не пий, а купайся! От були часи!
— Да! — хрипів Кіндрат. — Дураки були, що революцію робили. Цар був все-таки наш брат. Ні? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме главне. Водка була, хліб був, сало було! Якого чорта ще хотіли? Слабода! Вот тепер маєм слабоду!..
— Но, но! Досить там. Весілля втече… — казав Сергій.
— Не так весілля, як Мокрина. То ти йди. Нам і тут добре, — перечив Тараско.
— Ні! — озвався Никон. — Хто як хто, а я не опущу весілля. Йдеш, Кіндрате?
— Кіндрат не ваш брат. Коли Кіндрат ходив по весіллях, ти ще на припічку кашу їв, — додав Тараско.
— Нічого, Тараску! — встав і зазначив Кіндрат. — Тут ще маєте, пийте, а наше діло парубоцьке. Підем, хлопці!
Зібрались і вийшли на двір. Ніч була темна. На дорозі ще не висохла грязюка. З високого неба миготять зорі. З другого боку долини доноситься виразно гра музик. Реве труба, квилить дрібно кларнет, бубонить бубон.
Володько був п'яний. Хотілось співати, кричати, бігти. Затягнув якусь пісню. Хлопці підхопили її, взялися попідруки та, не оминаючи болота, пішли хитаючись вниз.
«Ой, там зібра-а-а-а-лась бідна голота
До-о коршми гулять!»
— виспівує Володько. За ним реве Кіндрат, Никон, Сергій. Йдуть поволі, часу мають досить. Дійшли в долину, перейшли річку, влізли порядно в болото. Кіндрат лаявся. Далі йшли під гору. Музики все гучніше грали. Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дівкою стоять. Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство пройшло коло них, навіть не глянувши.
На подвір'ї, де було весілля, повно людей. Стоять підводи, бігають і кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тік, де танцюють. Протиснулися через юрбу дівок, Володько загорнув котрусь і пішов ходором.
Дівчина не знала спочатку, з ким танцює, але поглянула й здивувалась. Ніхто не сподівався бачити Володька на весіллі. Всі дивляться й очам не вірять. Всі знають його, Матвієвого сина, але ще ніхто не бачив його на весіллю. А гуляти вміє. Добре танцює. Що б сказав Матвій, коли б побачив сина-гуляку? Що б? Нічого б не сказав. Сам був молодий і сам гуляв. Ні?
Коли скінчився танець, до Володька підійшли хлопці. Десь взявся Антін і так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не відкололось. Але Володько не моргнув й бровою.