— А хоч би… Там же Ганнуся, гуся-сюся! Ні? Дівка, але проти Наталки нуль! Ні?
— Відступи, нечистий! Не спокушай! — басом, жартівливо насупившись, проговорив Володько. — Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на городи. Легко, ніби молоді тигри, перестрибнули кілька плотів. Йшли швидко, тільки закарваші мокрої землі відривались від закаблуків і летіли взад. Мовчали.
— А знаєте що, хлопці? — почав Володько. — Здається мені, що Сергієва хата не зовсім для нас вигідна. Нас вже забагато…
— Більшу треба. Ясно, і ми про це говорили, — кинув Йон.
— Я думаю — варто б попробувати у шкальні. А як ви?
— Там же Габель.
Далі йшли, далі летіли від закаблуків закарваші.
— Габель? — промовив по часі Володько. — А хіба що? Чи ми з ним не справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвір'я. Загавкав собака. Відчинилися одні й другі двері, й хлопці ввалились до хати.
Так ідуть дні. Ось вже перестали дощі. Дерева обкидали листя. Ночі хрусталіють приморозками. Ще далі й починає замерзати земля. Худобу виганяють на заврунені пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало хмаритись, але хмари не летіли розшарпані, як це було до цього часу. Десь взялися з півночі, рівномірно заложили небо олов'яно-сірою дергою. Майже тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокійно. Починає трошки теплішати. Ось десь вирвалась одна сніжина. Летіла вниз поволі, довго летіла у повітрі й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кілька хвилин і їх вже цілий рій. Відриваються від сірого, зовсім низького неба й падають химерно. На землі з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, ніби заслухалось. Село замовкло, тільки десь-не-десь на току пацають ціпи. Часом десь заспіває півень або загавкає собака. Поза цим зовсім тихо, тільки сніжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплітаються і припадають до землі. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест. Приємний, спокійний і рівномірний шепіт білих кристаликів, що десь там вгорі створились і спадають людям під ноги.
До вечора вже скрізь біло. Зі школи біжать школярі, репетують, топчуться по м'якому снігу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми по воду. Коні весело й нечутно біжать, попирхують, а полоззя саней ще не зовсім легко ховзають по дорозі. Очі ще не звикли дивитись на такий білий і чистий світ. І коли вечір прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до цього часу. Земля, стріхи, дерева — все те дбайливо окутане м'якою, білою периною. Ніч м'яка, спокійна, тільки з димарів на хатах зводиться і піднімається дим і десь там ген під сірим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кілька років не було такої. Тільки перед Миколою почались перші метелиці.
Матвій закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже кілька років стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такій хаті приходиться жити, але нема ради. Війна й революція знищили господарство. Треба було добудовувати й інші будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було зробити нового воза. Скрізь треба, а гроші на дорозі не валяються. Треба десь заробити, а де ті заробітки? Не продаси який там пуд тієї пашні, не будеш мати. А тут і пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина. Хліб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рік, що зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка росте… Бігала вона ціле літо, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимі, в холоді не мала теплої одежини. Також і Хведот свого домагається. Він вже ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та покрили того кожуха. Тепер майже всі у таких ходять. А Володько? Цей також не хоче дідом ходити. Йде між люди, бачать його скрізь. Хоч-не-хоч, а якусь поряднішу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащі тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Гліб пошив собі доброго кожуха, але він на нього трохи замалий. Чи не міг би купити Володько? Той запитав батька. «А скільки?» — запитав старий. Вісім долярів. Не яких-небудь злотих. Е-е!
Матвій покрутив головою. На такі гроші ми не купці. Але коли побачив кожуха, згодився. Річ добра. Викинеш гроші, але на десяток років вистачить. Не якась жидівська тандита. Довго старий міркував, довго обдумував, як і де ті гроші взяти. А до того долярів? Але все скінчилось гаразд, і от Володь-ко справжній пан.
— Що, що, — казав Матвій вже по всьому. — А одяг і харчі мусить людина мати. Нащо тоді живе?
Одного дня Володько дістав листа. Велика подія. Писали йому з партії, щоб прибув на повітові збори.
Саме мело снігом. Хуртовина розігралася і в полі світу не видно. Але Володько пішов до Сергія й обидва порішили йти. Чей же не завіє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в поле, коли навкруги загуло, хотіли вертатися. Вітер накидався, мов пес лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снігом засипав очі. Ну! А може, таки доб'ємось. Ану!
Йшли, боролися з вітром і десь коло полудня дійшли. Зійшли у долину міста. Тут затишніше. Вітер віяв горою, сіяв дрібненьким снігом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Біжать зі школи зігнуті гімназистики, снують сюди й туди жиди. Візники зі своїми шкапами стоять перед рестораном «Удзялуфка», перед готелем «Бона», перед «Пасажем». Он поліцай, там далі староство. Кіно «Звізда» дає фільм «У пащеці лева» — серія перша, частина третя. «Інтимний театр» грає «Троянду Стамбула». Виступають Горев, Полінова — артисти Александровського імператорського театру. У кав'ярні Повольного сидять люди й попивають каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвіти.
Тепер вона геть далі. Прийшли туди. У маленькій кімнаті повно людей у кожухах. Посередині стіл до писання, кілька стільців, по боках дві шафи з книжками. На стінах плакати:
«В своїй хаті своя правда», «Борітеся — поборете!», «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь». Он і Шевченко у шапці та кожусі. Сидить насуплений і на всіх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко у вишитій сорочці. Трошки далі подібний на учителя «воскресної школи» Драгоманів. Зовсім близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, ніби йому ніяково у такому демократичному товаристві.
За столом до писання — худа з довгими, тонкими пальчиками панночка, невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусі, як у Шевченка, пан. І це все. Говорили псі потиху, кожний своє. Лисий добродій щось цокав на рахівниці, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з товстим носом розмовляв з молодим дядьком і весь час приємно й лагідно посміхався.
Після довго шепталися, довго бігали. Ще після сказали, що будемо виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кінець міста гуртками й кожний гурток іншою дорогою. Сьогодні усі, мовляв, кому треба, на ногах. Хай принаймні попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кімната, де відбувались сходини, невелика, але вмістила цілу партію. Підлога навіть навоскована, й по часі, коли почали розтавати селянські чоботи, на її поверхні поставали озера. Відкрив сходини той самий симпатичний пан з товстим носом, тільки вже без кожуха. Привітав присутніх товаришів і представив їм двох товаришів редакторів зі Львова. Всі витріщили на них очі. Все-таки вони із самого Львова. Володько познайомився з їхніми піджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зі Львова сиділи поважно, як і належиться. Голова з приємністю передав одному з них слово, і той почав говорити про «хлопську» радикальну партію.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладніше познайомився з одягом пана редактора, не минув і гудзиків, шпоньок. Зауважив, як ворушаться губи, особливо нижня, як моргають короткі вусики. Після досить довго стримав свій погляд на бородавці на лівій щоці. Він сидів спереду й міг бачити редакторові львівські черевики з широкими носками. Володько подумав: «От. Ще вчора ті черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу там бути. Певно, велике місто. Цікаво б побачити трамваї…» Одна шнурівка черевика, здається, порвана і зв'язана. «А цікаво, у кого вони ночують», — знову мигнула думка. Після та сама думка захопилася словом «хлопи», далі перескочила на щось інше, ще далі знову на інше, і, коли редактор казав — «але, дорогі мої товариші, про це розкаже вам мій колега, якому й передаю своє слово», — Володько отямився, витріщив очі, трошки заплескав і дивився, як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сідає на своє місце.