Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у кімнаті тепло, через те над всім всевладне панував сон. Видно було, як він літає над всіма і, ніби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на іншу голову. Голова починала ворушитись і кивати, ніби квітка під тягарем, після трошки хилитись додолу… Тоді товариш редактор збільшував голос, починав швидше нищити буржуазію цілого світу, відчайдушніше кликати до міжнародної солідарності всіх працюючих, і тоді голова скидала сон, що знімався і відлітав десь на іншу голову.
Це тривало досить довго. Засвітили лампу. Редактор скінчив. Починалися звідомлення з місць. Прийшла черга й на Володька. Він встав і, дивлячись на львівського редактора, не знав, що йому сказати. «От, — подумав редактор, — і з таких туманів складається тут наша партія», але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже. «У нас, — почав він несміливо й обережно, — для партійної роботи зовсім не підготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освітньої, а по-друге, національно-освідомляючої роботи…» Здається, Володько так і сказав, хоча він так хвилювався, що тратив свої слова зараз, як тільки вони родились на світ Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нісенітниці, щось записував до записника й коли нарешті Володько сів, промовив:
— Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидів побіч Володька.
Нарешті кінець. Сталося це досить пізно, але сталося. І Володько, і Сергій чують у цілунках велетенський голод. У їх торбах є хліб і сало, але нема місця, де б можна спокійно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всіх товаришів партійців розвезли на ніч по хатах. Втома була велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергій вийшли на місто. Метелиця втихла, світило сонце й було досить тепло. Гора Бона біліла й посміхалася, голуби літали над містом, жидівки відгортали перед хатками з хідників сніг. Рух весь час збільшувався. Володько з острахом оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сіл приїжджали дядьки, везли дрова, жидів, курей. У повітрі відчувалась одлига.
Парубки йшли містом, розглядалися. Коло друкарні Цвіка хтось кликнув:
— Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви пальті, у свому м'якому капелюсі, у своїх американських черевиках він біг до Володька й весело сміявся. Володько вже знає його давно.
— Здоров! Куди йдете? — говорив Лазюк.
— Додому, — відповів Володько.
— На з'їзд, на з'їзд прибули? — швидко, з нотою іронії казав Лазюк. — Слухали хлопів-радикалів? Ха-ха-ха!
Він увесь рух і веселість. Стояти йому ніяк не хочеться. його американські черевики так і підстрибують по черзі. Його короткі руки весь час вправляють якусь шалену гімнастику. Його товсті уста вилонюють безліч іронії на всіх, на цілий світ. Сьогодні він зовсім пристойно поголений, і сліди віспи не дуже псують його грубі риси обличчя.
— Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки, башлики, залізна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стіл. Лазюк говорив, сміявся, оповідав. Кпини його безмежні. Іронія його невичерпальна. Чого торкнувся — розніс у порох. Постукував по столі товстим, круглим кулаком, дрібно сам з себе сміявся, розпитував про село.
Після просив хлопців лишитися ще на одну ніч, та Сергій не погодився. Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо місто тримало його. Яке б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вітрина, електрична жарівка. Все-таки сякий-такий хідник і телеграф.
Цілий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у більярді Грицюка, були у Повольного. Володько хотів знайти Олега, але не вдалося. Увечері пішли до «Звізди».
Там дають «У пащеці лева». Третій сеанс ще не розпочався. Чекали у почекальні. Посередині велика ваза й глиняний Нептун. На стінах Пат і Паташон, Гарі Піль, Мері Пікфорд. Дві штучних пальми, штучний, оббитий мармур, штучна барва на губах окатої жидівки в неможливо короткій суконці, штучний шовк її панчіх.
Але Володькові подобається та штучність. Це мертве, бліде сяйво електричної грушки, цей витертий плюш стільців і лавиць, ця публіка, що сидить і чекає сеансу. А двері в залу ще зачинені. Чути дзирчання фільмового апарату й звуки піаніно. Ось вони цяпають повільно й рідко, то знову зриваються, буряться, гудуть, біжать шалено, ніби зграя звірини. Володькова уява малює вже привабливі картини, і поволі все навкруги никне перед їх маєстатом.
Сеанс кінчається. Відчиняються навстежінь двері, й з них натовпом ринуть люди. Червоні, палаючі щоки, блискучі очі, теплі, розмріяні, розхвильовані. Вони тільки що вернулися з далеких мандрівок і ще не вірять, що вони тут, у Крем'янці.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кіна, грають більярд, кохаються. Тут, на цій землі, на якому-небудь п'ятдесятому рівнобіжнику нашої півкулі, за тисячу кілометрів від Парижу, Берліну, Лондону. Десь там далеко, далеко, поганеньке містечко, а все-таки воно живе, все-таки пнеться… Хіба ті панночки не в таких самих коротких суконочках, як у Парижі чи Лондоні? Хіба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся? Проситься їх не ображати. Вони на землі, мають барви й електрику, мають кіно «Звізду» й багато інших благ.
Кіно також знає собі ціну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих кілька потертих стільців з самого заду. А що то над ними написано? Ложі. Там можна бачити комісара поліції і навіть самого пана старосту. Він ще передвчора був у Варшаві, він ще пахне столицею, і його старомодні бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провінціальністю.
Кілька хвилин виходить публіка, кілька хвилин входить. Входить і Володько, входить Лазюк. Всі входять, всі знаходять свої місця і сідають. Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не він. Ні. Він. Сидить, пробачте, в ложі, значить, він. Декілька людей обертається туди, це також знак, що він.
Нарешті гасне світло. Сіренький, потрісканий екран. На ньому з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, і зупинився на сцені. Шкура на ньому їжиться, поводить навкруги головою, потрушує гривою. Після зненацька зривається й біжить. Це він помітив оту дівчину, що вибігла з кущів, у чоловічих штанях і чоботях. Побачивши лева, дівчина робить жахливі очі й падає на землю, за якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й біжить далі. Дівчина зривається, біжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачі, її очі великі, перелякані, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порваній сорочці мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кілька мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясі у нього револьвер.
Він біжить до дівчини. Та кидається в його обійми, але знесилена заточується й падає непритомна. Мужчина піднімає її, мов дитину, міцно тисне до своїх грудей і, розгортаючи чагарник, несе кудись… М'язи його рук напружені. Міцно ступає по землі дужими ногами. Уста його розтягнуті й щільно затиснуті. Він зникає у тім самім напрямку, куди побіг лев.
Картина міняється. Піщана, безмежна пустиня. На обрії з'являється відділ арабів, їх коні мчать щосили, розвіваються білі одяги, вилискують криві шаблі. Вони мчать просто на ліс, що видніє далеко перед ними. Під'їхали до пралісу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергійно руками, він дає верхівцям накази. Одна мить — і всі з обличчям хижаків зникли у хащавинах. Лишилось тільки кілька коло коней.
Рух, напруження. Скільки у тих людей сили, яке чудове довкілля. Пустині, праліси, великі ріки, височезні гори. Високі, стрункі пальми, чорні люди й люті звірюки. А ось знову місто з кам'яними, білими будовами, пласкими стріхами. Готель, музика, фокстрот між пальмами. Грає водограй. У басейні золоті рибки. Під'їжджають і від'їжджають блискучі авта, з них виходять стрункі, у білому жінки, так само мужчини. Йдуть швидко по мармурових сходах, зустрічаються зі знайомими, вітаються, розмовляють, сміються. Там знову танцюють, вигинаються чарівні жіночі постаті. П'яні коханням очі дивляться у саму душу, а уста самі складаються до поцілунку. А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її в теплі обійми й відносить у безвість, ніби немовля.