Не везло Андрійові Андрійовичу, зате повезло громаді. Навесні минулого року прибув до села один чоловік. Мав расового, орлячого носа, просторого, від вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сірий, потертий піджак, полатане на колінах галіфе, взутий був у старі вояцькі черевики з вовняними панчохами, в які запускав «галіфе». Говорив він поспіхом, любив покпитися, бути цинічним, пускати в вічі туман, оповідати невдалі дотепи, з яких сміявся тільки сам та дядько, до хотів дістати «наборг» пляшку.
Всі довідались, що за якогось царя Гороха виступав він «на перших ролях» у малоросійській трупі Гаркавенка чи іншого Перерепенка. У нього закохувались самі графині, княгині та різні принцеси. Під час війни він з нашої планети зник і якось вигулькнув… аж в легіонах. Тут він завзято воював на всіх фронтах… В нагороду за це дістав концесію на «продаж вуткі і лікеруф». В цій фазі свого життєвого шляху прибув він до села під прізвищем Габеля. Знайшов собі грошовитого спільника… Ти — гроші, я — концесія; винайняв від селян «шкальню», найняв Семена, що привіз йому кілька скриньок «шкаликів», і на поличках старої монопольки знову виглядало по-царському. Габель радів, спільник також, раділи й селяни.
Габель погладжував спокійно черево й посміхався. Після витягнув з-під постелі скриньку з брудною білизною й, дивлячись на спільника, казав:
— Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?
Спільник плюнув і поїхав, а Габель лишився. Через кілька днів Габель пішов до своєї «спулкі», позичив гроші, найняв Семена й на полицях шкальні знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодиці. Несли гроші, кури, яйця. Габель жив собі в меншій кімнатці шкальні. Мав збиту з дощок постіль. На постелі лахміття й бебехи. Посередині кімнати на хистких ногах столик. На столику тютюн, яєшні скаралущі, бляшанка від сардинок, бараболина й різне сміття. Габель жив щасливо. По часі прибула до нього з Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павіяна, пані. Очі мала зелені, глибоко вкладені. Лоб весь сховався під волоссям, барви попелу з сажею. Говорила на всіх мовах нараз, але що її ніхто не розумів, уважала за краще мовчати. І це було її найшляхетнішою рисою.
Щастю панства Габелів не було меж. Кожного вечора в них повно дядьків. Сидять на ліжку, на стільцях, «з-під поли» попивають «познанську», слухають Габеля й регочуть. Габель оповідає свої пригоди з грецькими принцесами в Одесі, свої хоробрі вчинки в легіонах. Перший був герой. Зате тепер, як тільки появиться де в місті чи в столиці, всі «грубі риби»… беруть його «на розхват». Біда та й годі. Зайде до одного, сердиться інший. Зайде до іншого, сердиться ще котрийсь.
А дядьки слухають і дивуються.
— О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловік!
— Го-го! — піддержує інший. — Це сила! З таким краще не заривайся!
А щоб віддячитись Габелеві, вони також щось йому розкажуть. Про село, про останні новини.
— Щось там, ніби, отой… Матвіїв скубент… Читальню якусь, ніби, — починає Семен, не докінчує речення словами, а сплюваком.
— Еге! — підкидав трісочку Габель. — Хоче, бачте, вас вчити…
— Коли б ото узяв його та перегнув через коліно… та всипав двадцять п'ять… Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!
— Колись, бувало, за Миколки, — провадить друвий кум, — і не читали, і не вчили, а жили…
— Ще й як! — підхоплює сусід. — Пішов у ліс, заробив руб і хліба на місяць маєш… Сиди на печі та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..
— А де це вони ту читальню роблять? — між іншим докидає Габель.
— Е-е! Та хто зна! Десь там… — махає дядько рукою на захід.
— Не знаєте хіба? — з'являється більший знавець. — А у того… у Макаревого… Щовечора, кажуть, повно! Як оселедців… Там їх штаб… Ге!
Довгий зимовий вечір поволі собкає вперед. Дядьки попивають, слухають, курять. За дверима цієї кімнати спокійно стоїть пусткою інша, велика. Там схоронені знані голки, колонська вода й шевські цвяхи. А ще далі від півночі в кухні живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селі особа. Говорить часом з московська, має сварливу жінку, капелюх, краватку і є членом кооперативної управи під головуванням Андрія Андрійовича Рони.
Будинок під назвою «шкальня» жив собі дуже щасливо, але не довго. З заходу, десь звідти з-за школи, від Макарової хати, висунулась і з кожним днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок ніколи такого не сподівався. Багато років виконував він сумлінно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою ніяких свідомих чи несвідомих гріхів. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед і, як тяжка Божа кара, повисла над будинком.
Одного вечора несподівано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадів, розтягнув ще ширше свого рота, ніби разом з усмішкою бажав проковтнути й Володька.
— А-а-а! Моє поважання, моє поважання! — заспівав Габель. — Давно, Володимире Матвійовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сідайте, сідайте! Ось тут краще… Дядьку, Трицю. Подайте мені отого стільця. Прошу! Сідайте… Чув, чув… А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка від'їхала. А як вона грає! У-у-у! Як вона грає! Ні! Ех, минулося!.. І я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобі в «Наталочці» Петра — публіка мліє!
— А я до вас у справі, — сказав Володько.
— О-о-о! — витягнув наперед голову Габель. — Це мені тільки приємно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
— Наші хлопці й сільський староста доручили мені передати вам оцей лист, — сказав Володько й передав Габелеві пописаний безліччю підписів листок. Габель почав читати.
— Ого! — сказав він і заклав ширшу нижню губу на верхню. — Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. «Пропонуємо вам до трьох тижнів вичистити помешкання, у якому живете», й так далі… А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як і коли вимовляється помешкання? «В разі невиконання нашого бажання будем змушені шукати більш радикальних засобів». О-о-о! Це вже зовсім-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвійовичу?
— Можете передати його, куди хочете, — відповів Володько спокійно. — Хлопці всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут і печатка.
— Бажання гарне… Але… Цього папірчика я все-таки дозволю собі заховати на спомин. Може, він мені коли й пригодиться… — казав Габель.
— Цього вам ніхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навіть і дітям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання… Знайдете собі інше… У селі їх досить… А з цілим селом задиратись не варто. А тепер бувайте здорові. Будемо чекати на відповідь.
Тієї ночі Володько не міг заснути. Лежав у темноті на постелі й думав. Коло нього спокійно спав його брат Хведот — щаслива, байдужа людина. Його не хвилюють речі, що безпосередньо його не торкаються.
А Володько уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер почнеться значно відповідальніша й тяжка частина праці. Знав також, що тепер вступив у одвертий конфлікт з темними силами села. А сили ті не малі. Габель йому цього не подарує. До суду він не піде, але він має досить можливості для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь тягар боротьби впаде на його молоді плечі, й треба бути дуже уважним, щоб не зломатися під тим тягарем і не впасти.
Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увійти в зв'язки з управою кооперативу. Треба зробити безліч праці й всю ту працю мусить зробити не хто інший, як Володько.
За пару днів Володько зголосився у голови управи сільського кооперативу Андрія Андрійовича Рони.
Андрій Андрійович Рона «памєщік». Під сучасну пору мав ще двадцять п'ять десятин. Сам симпатичний «рускій челавєк», що «не має нічого проти розвитку української культури». «Усадьба» його матері, в якій і він живе, є на південній стороні села, по другому боці долини. Спочатку старий, майже висохлий став. Коло нього на греблі мікроскопічний млинок. Вище під гору гайок, а далі починається великий, колись чудовий, сад. Війна й революція залишили на ньому свої чіткі сліди. Стоять ще посохлі дерева, що їх позгризали революційні коні. Ніхто їх навіть не усуне. Стоять і свідчать, мов кістяки, на страшному суді.