— Молодість! Чудова, мрійна молодість! — викрикнув Андрій Андрійович. Потім зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволі пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемності. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навіть цигарки не вмів добре тримати. Тримав її незграбно між двома пальцями правої руки, час від часу клав її в уста, тягнув у рот дим і, не затягаючись, одразу випускав його.
— Я зайшов, — почав знову Володько, — до вас, Андрію Андрійовичу, в одній справі.
— Кажіть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповів про читальню, про відношення кооперативу. Андрій Андрійович слухав його з увагою і цікавістю. І коли Володько скінчив, Андрій Андрійович промовив:
— Чудово! Я вас цілком розумію. Підтримуватиму вас всіми своїми силами. Маю тільки одно застереження.
— А саме? — запитав Володько, дивлячись уважно на Андрія Андрійовича.
— Ви говорили про «Просвіту». Маю відносно цієї організації свою думку. Не люблю її духу. Просвітянщина на нашому грунті не на місці. А по-друге: хто там у тій «Просвіті» сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голівкою й такою ж інтелігенцією? Цей «щирий», що з народності зробив собі професію й торгує нею, мов сидуха капустою? Ні, ні. Дозвольте мені бути на віддалі гарматного стрілу від вашої «Просвіти». Не маю наміру влізти в шаровари й танцювати гопака.
— Не можу з вами, Андрію Андрійовичу, погодитися. Не в назві й не в «просвітянщині» суть. Суть у змісті. А зміст вкладає той, хто працює. Можна плекати широкі штани, гопака, а можна й інші речі. Я принаймні маю на увазі далеко ширші наміри, ніж гопак і штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, і штани, і все інше, що має цей народ, все це складники його культури. По-моєму, смішно цуратися того, що мали наші діди. Мусимо тільки всьому надати інший, новий зміст, і це все.
Андрій Андрійович з усмішкою дивився на захоплене, розчервоніле Володькове обличчя.
— Ну, — казав він, — робіть, як знаєте. Мене підкуплює ваша безпосередність і ваш ентузіязм. Але читальню можна було б підтягнути поки що під статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато праці, якої ніхто крім вас не зробить. Ну, а куди дінемо Габеля? — запитав на кінці Андрій Андрійович.
— Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається після того, як він вибереться звідти. А це ми зробим — хоче він чи не хоче…
— Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться, — казав Андрій Андрійович. — Ну, але рішено: ви робіть своє. Я зберу управу кооперативу й закличу на засідання вас. Виберемо вас інструктором культурно-освітнього відділу й віддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членів з молодих, дістанемо кредит, привеземо товарів і рушимо крамницю в хід.
Після говорили ще про політику, про минулі вибори, про послів. Час ішов. Приходив і відходив Марко, щось відносив, щось приносив. Потім Андрій Андрійович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попільниця наповнилася попілом цигарок, кімната — димом, шлунки обох — чаєм. Самовар натомість спорожнів, захолов, цигарки вийшли, до кімнати несміло вступав вечір.
Володько мусить відходити. Умовились про засідання, розпрощались і Володько пішов.
На старі яблуні, на вільхи, що гуртами стоять в долині над річкою, на село сходив тихий сільський вечір. Володько ступав униз, мав добрий настрій, почувався в силі. Коло обмерзлої криниці багато людей. Одні з бочками, інші з відрами. На протилежному схилі долини розсипані рухливі точки. Це сходять або виходять люди з порожніми чи повними відрами. Люди. Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою турботу. Багато, багато сіл навкруги й дуже багато таких людей. Володько думав тепер якраз про них, про них усіх. Знав їх, бачив їх, розумів їх.
А вечір все зближався. Небо зовсім затягнуте сірою поволокою. З заходу повіває нехолодний, одлижаний вітрець. Починають падати великі, рідкі — там, то там — сніжинки. Після вони густішають, летять з вітром, в'ються в затишку, б'ються об дерева, об стіни будинків, липнуть до всього. У вікнах хат засвітились неясні вогники, люди ховались кожний на своє місце, собаки сиділи по будах і гавкали, вечірні півні віщували світові зміну погоди.
І дійсно така зміна прийшла. Цілу ніч падав густий, мокрий сніг, що перейшов над ранок у дощ. Із заходу віяв мокрий вітер, шарпав почорнілі дерева, гонив з місця на місце неспокійні зграї ворон, що літали похилено, хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днів на полях з'явились чорні лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камінь, сніг. У деяких місцях його зовсім не стало й виступала чорна, рідка, ніби смола, грязюка.
А був це щойно місяць лютий. Недавно відпровадили веселі м'ясниці. Село повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селі рух, в селі якась робота. Тепер вже не ставало самих вечорів, як до цього часу. Дядьки, що уважно й здивовано слідкували за своєю «шкальнею», помічали дивні, просто неймовірні речі. Спершу побачили, що в великій хаті. побіч тієї, де жив Габель, одного вечора з'явилося світло. Світилось довго. Пара десятків людських тіней сиділо навкруги стола. Не було перед ними ні одного шкалика, але сиділи вони довго й вперто щось говорили, щось писали, рухались, ходили.
Потім дядьки бачили, що кілька людей кудись їздило. щось привозили. Потім бачили Володька й Сергія, що носили на плечах з-під дзвіниці товсті дубові дошки, що лишились там від того часу, коли робили церковну огорожу. Бачили, як їх тесали, збивали з них лавиці. Ще через пару днів помітили, що з комори дядька Каплія роблять чомусь хату. Пробивають вікна, двері, білять. За якийсь час дядьки з жахом помітили, що бляшана вивіска з написом «Продаж вуткі і лікеруф» щезла з дверей «шкальні» й з'явилася над дверима бувшої Каплійової комори. Одного дня погода видалася трохи відраднішою. Світило сонце, було тепліше. Цього дня дядьки бачили, як всі вікна, всі двері «шкальні» зненацька відчинилися, і всередині з'явилося з десяток дівчат. Всі вони весело співали, але мали позакачувані рукави, попідтикані аж до колін спідниці і кожна мала скіпець з вапном. До вечора дядьки вже не могли пізнати своєї «шкальні». Здивовано дивилися на білі стіни, на чисті вікна, на поправлені сходи. Відчували, що в їх село увійшли якісь чужі люди й, навіть не питаючи їх, почали господарити. Треба якось протестувати, якось боронитись, але як? Всі ходили збентежені, стурбовані. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало місця, що один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цілком засяде весь простір. Всі розгубилися.
А тим часом шкальня все мінялась, все перероджувалась, ніби в ній панував якийсь чародій. Одного дня всі вікна шкальні, навіть ті, що ніколи не світилися, ясно освітилися… У великій кімнаті під стелею висить здоровенна лампа. Світло б'є з неї, ніби від сонця, заливає велику кімнату, виривається цілим водоспадом через вікна й освічує болото дороги. І навіть з дороги побачили селяни, що всі стіни й стеля великої кімнати оздоблені вінками, якимись картинами, якимись прапорцями… Отам висять якісь два портрети… Тож всі добре пам'ятають, як там ще висіли портрети царя і цариці в золочених рамах, а тепер… Боже! Тепер там якийсь чоловік в кожусі й шапці, без мундира й без медалів. А на полицях шкальні за дротяною сіткою, де ще недавно так привітливо виблискували чудові шкалики — півоки, четвертухи, — тепер розложене жовте мило, сірники, цукор. Он у куті мішисько солі, бочка оселедців. Он порозвішувані вила, лопати. Якісь скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навіть якась молодиця з вузликом яєць увійшла й просить за два яйця солі, за три «керосіни», за решту дітям цукорків. Одна, друга, й торгівля рушилась.
А був це доперва місяць березень. Ступала поволі, але певно весна. Дороги розбиті, грузькі. Не раз і не два зміряв Володько своїми ногами віддаль між містом і своїм селом. Але робив це радісно, завжди охоче і завжди бадьоро.