Волинь – Улас Самчук

Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.

— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.

— Так. Золота… Біля золота лежала… а ти, Сергію, дивись: обнімає…

— Хай. Для Володька все… Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.

— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина… — Дивіться. Вона там… Володько знає, про кого мова.

— А вийде? — запитав непевно…

— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула «чекайте» й побігла. Скоро вона зникла за річкою…

Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.

— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу… Але рішуче!

Володько думає щось інше, але відповідає:

— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці…

— Мусять. По вечорах… Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.

Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива… Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.

— Це вам принесла квітки, — казала вона. — Бігла з Мокриною й вирвала… У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.

— Якими словами вам дякувати?

— А частець би на вас, — казала Мокрина. — Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.

— Не моя… Не смію. Інакше знав би, що робити, — сказав Володько.

— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть… А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: «Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!» Ха-ха-ха! Добраніч!

— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві «лови» й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею…

І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу… Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.

Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яки і так в темноті не було видно, і мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все… А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка інша. Ця зовсім відмінна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцної б'ється в грудях… Почуття набралися повні груди. Ціле тіло в його владі й навіть язик не хоче повертатися… Але не видержав:

— Наталю! — Це був майже шепіт, а хотів сказати твердо.

— Що? — подібно вирвалось у неї…

— Я вас… — слово урвалось на середині. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно:

— Люблю.

Хвилина тиші. Великої, напруженої… Що він сказав? Що вона? Від серця догори напливає повінь і, здається, з нею підноситься само серце. В очах туман.

— Кажете правду? — ледве чує слова, що майже так само звучать, як його власні.

— Дуже велику…

А на це мов луна, з туманної далечини прилетіло:

— І я вас…

Зненацька стало ясно в його душі, голові, очах. Здригнувся… Впало слово, мов щось гаряче… Боже мій! Це ж значить… Це… Значить, воно є. Все є. Значить, можна її пригорнути й загорітись… Огнем, сяйвом, щастям…

Від неї почув глибоке, кілька разів розірване зітхання. Вона підняла голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навіть при місяці. Очі поблискують, широкі такі, відкриті, ясні й глибокі. Заглянув у їх глибини, і йому захотілось підняти її, бігти з нею й співати пісню. Так весело на душі, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя.

Слова, півслова, питання, відповіді. Місяць все плив і все догори. Ніч, десь пісня, срібний туман… Могло б це тягнутись у вічність, коли б так треба було…

Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:

— Ось воно те справжнє! Прийшло!

Все навкруги: і місяць, і зорі, і дерева — все то щастя, щастя й щастя. От яка ніч… Вдивіться в неї… Ах, що й казати!

Ступав широко, легко… Ніс у собі ще тепло дівчини, її ім'я звучало в ухах. Вибіг нерівною, кам'янистою дорогою під гору й тут на перехресті доріг зустрів… Йона.

Несподівана й неприємна зустріч.

— Куди біжиш? — грубо запитав він Володька…

— Дивлюсь… Володько. Стрибає, мов теля… Йон — завжди Йон. Грубий, сердитий… Хто його бачив несердитим? Вічно клямцає зубами, мов вовк. Ось вже рік він трошки зрахманів. Вже не чути, щоб когось побив, але при кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив його. Десь було зник…

— Звідки? — знову впав запит від Йона.

— Не знаєш? — так само відповів Володько.

— Від дівки. Ну! — Це «ну» витиснене з уст, ніби погроза.

— А ти звідки? — запитав і Володько.

— Я? Бував скрізь… У Рони тепер п'ють. Наші там всі. Ідіоти!

«Звідки в нього те слово?» — подумав Володько. Уголос сказав:

— А ти? Тебе десь не видно… Де буваєш?

— Пити не ходжу… Бував у Крем'янці. — Хвилину помовчав і сказав: — А ти киснеш? Читальня, «Просвіта»… Петлюрівщиною зайнявся… Йшов би краще на Україну…

— А тут що? — запитав швидко Володько. — Звідки ті слова, Йоне? Це щось не наше…

— Вгадав. Наше це не є. Наше: «Просвіта», пан Рона, дівки… Такий ось ти… Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе «Просвіта»?

— А хто, по-твоєму?

— Гм!.. Є трохи більша сила. Тож два кроки на схід межа, ні? Тож сила наша там, ні? Мій брат у Ленінграді командує батальйоном, а тут тебе навіть волосним писарем не пустять А ми ідіоти: «Просвіта», читальня, вистава… Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевиці. Туди треба йти. Займати місця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто міліонів стоятиме…

Володько не перечив. Йонові слова ясні, а Володько не має такої ж відповіді. В його голові непевність. Можливо, й так. Там все-таки сила. Цей клаптик землі… Милий він, але все-таки клаптик…

Йон провів Володька аж до дерманських хуторів і повернув до села. При цьому весь час кидав свої сердиті слова. Володько більше слухав. Після, як залишився сам, міг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати те, що наповняло його сьогодні. Радість ту велику. Ось перед ним батьків хутір, цвіте молода черешня, розцвітають яблуньки. Скрізь така весна, скрізь так молодо… Можливо, не варто зараз розривати все на шматки. Треба ним пожити…

Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому великого значення. Він дуже жив… Жив своїм молодим тілом, своєю свіжою душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь ходили оглядати землю. Потім Василь відійшов. Вечором Володько подався в село. Був захоплений і це захоплення передалось на хлопців. Через те взялися завзято до вистави. Треба було дівчат — знайшли. Звели з Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка… Грали, співали, танцювали… Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподівано… Можливо, він недобре робив. Дуже можливо. Але він не міг інакше. Ще в читальні Наталка казала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: