Але все-таки він щасливий. Так. Він весь заповнений. Не чує часу. Ось він дістав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з міста. Спеціально йому… Нікому іншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. «Ця книжка дечому вас навчить і допоможе розв'язати питання, що вас сьогодні хвилюють».
Володько читає. Під час снідання, в обід, у перервах. Всі —дивляться на нього, як на дивака. Але він весь у тій книзі. — Англія. Вісімнадцяте століття. Невелике приморське місто. Море рибалки, пірати, кораблі, брудні шинки й сильні, суворі люди. На вітрильних кораблях вони пливуть через океан у всі кінці світу Для них відкрита Канада. Для них доступна Індія. Крок за кроком вони підгортають Африку… Підгортають собі, мов купу виграних грошей.
У тому містечку живуть два приятелі: Джонатан Блек і Гораціо Нельсон. Обидва ще малі хлопці. Перший не має батьків. Він прислуговує в шинку своєї старої й сварливої тітки. Другий є сином поважного морського старшини, й він ходить до школи. У школі вчать його не так граматики, як почуття гідності, обов'язку й витривалості. Сварлива тітка часто нагороджує Блека стусанами, але він на це не зважає. Він дуже захоплений гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповідають цікаві пригоди. Між ними трапляються пірати. Одного разу Блек підслухує розмову таких піратів. Довідується, що на рейді стоїть корабель з вантажем золота. Власник корабля намовив піратів перенести золото на другий корабель, а той затопити. За нього можуть дістати від забезпечельні Лойд десять тисяч фунтів.
Ця справа приголомшує малого Блека. Він не може прийти до себе. Пірати дали йому фальшиві гроші, але він того не помічає. Тітка б'є його за недогляд і викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Він весь під враженням новини. Біжить з цим до свого приятеля. Але той у школі. Викликав його через вікно й оповів все, що знав.
— Поїдеш зо мною? — питає.
— Куди?
— На той корабель.
— Не можу. Джонатане. Мене не пустять…
— А пам'ятаєш нашу умову? — каже Блек. Кожний з них мусить один одного послухати. Не послухає, дістане бокс.
Гораціо пригадує умову й погоджується. Йдуть. Беруть чужого човна й підвечір виїжджають на море. Гребуть по черзі. По часі знаходять корабель і по линвах видряпуються на нього. Вилізли. Обидва засапані, з обох сочиться піт. Дивуються, що корабель порожній, але побіч нього на прив'язі другий корабель. Ходять по чердаку, але нікого не бачать. Нарешті з доку вийшли люди. Хлопці сховалися. Бачать власників корабля, бачать піратів. Потім бачать, як пірати перекладають золото. Хлопців після помітили. Почали за і ми бігти. Ті пострибали в воду й поплили. За ними стріл але даремне.
По довгих зусиллях хлопці виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що тепер? Треба сповістити про це забезпечальню Лойд у Лондоні. Але це за сто миль. Як туди дістануться?
— Пішки, — сказав Блек. — Інакше ні.
Нельсон не погоджується.
— Забув умову? — знов сказав Блек.
Добре. Нельсон погоджується. Вони підуть.
На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому місці. У нього за плечима на палиці клунок. Він готовий в дорогу. Нельсон довго не приходить. Блек терпеливо чекає, але ось і Нельсон. Він одягнений зовсім не по-дорожньому. Подає приятелеві руку й з жалем говорить:
— Небожу, Блек, з тобою. Мене віддають на службу. Буду моряком і буду воювати іспанців.
Це причина важлива. Блек жалкує, що Нельсон не може, але погоджується.
— Добре, — каже він. — Тоді я йду сам. Будь здоров!
— Але… — мнеться Нельсон. — Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
— Ні. Не можу тебе вдарити, — каже Блек.
— Мусиш! Я вимагаю! Бий! — гнівається Нельсон.
Блек легко вдаряє його в щелепи.
— Слабо! — каже Нельсон.
Після прощаються й розходяться.
З великими трудами дістався Блек до Лойду. Його там приймають, нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
— Наша велика країна тримається торгівлею. У всі кінці світу сягає наша торгівля. Але все то побудовано на честі й солідності, — кажуть йому там. — Тільки чесна й солідна праця дає великі наслідки.,
Блек слухає ці засади. «Так! — вирішує він. — Я буду працювати чесно й солідно». З тим він віддається праці. Він думає, як поліпшити інформативну службу. Він винаходить перший, примітивний телеграф. Він наражується на небезпеку й висліджує таємниці ворожої Франції, що намагалась знищити потугу Англії. Він рятує від переслідувань наполеонівських гвардійців жінку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Він закладає в Лондоні власний картель, здобуває велике майно. Він бореться з власним громадянством, що намагалося змусити міністра флоту, щоб той дав наказ воєнним кораблям охороняти торговельні кораблі.
Блек перечить цьому. Воєнний флот не сміє бути розділений. Треба з'єднати всі сили й змусити Францію залишити переслідування англійської торгівлі. Громадянство з ним не погоджується. В рішучий момент Блек пускається на обман, їде через Ла-Манш і подає фальшиву звістку: французький флот розбито. Всі приймають звістку з захопленням. Флот лишають цілим. В той час адмірал флоту скупчує всі свої морські сили, змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося під Трафальгаром, І адміралом тим був ніхто інший, як колишній приятель Блека Нельсон. У тім бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англії врятовані назавжди. При цьому багато помогла Блекові жінка, що його кохала. У критичний час вона віддала для його картелю все своє велике майно, щоб спасти його від упадку…
Володько проковтнув цю книжку за раз. Між його вапном, цеглою, між мулярами миготів у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої… Дужі, могутні люди… Великі пристрасті, великий спокій, великі наміри й великі наслідки.
Це все оповідає Володько Сергієві, потім Наталці. Наталка любить таке слухати. Він оповідає їй зрозуміло. Вона дивиться йому просто в рот і живцем вириває слова. Потім Володько каже:
— Ну, от… Ти бачиш, І я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном. Думаєш, не можу?
— Чому? Можеш, — відповідає Наталка.
— Але я мушу звідсіль іти. Тут нема місця.
— Куди ж ти підеш?
В це питання Наталка вкладає можливо більше спокою. Але слова не виходять рівними…
— А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика. — Він намагається їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсім це уявляє. Вона ніколи не була далі, як у Крем'янці. Хто зна, яка та країна.
— І ти мене покинеш? — питає потім Наталка… Володько боїться їй відповісти.
— Ти все одно не будеш моя.
— Коли б ти тільки хотів. Ти ж знаєш.
— Ах, Наталко! — пристрасно викрикує Володько. — Я дуже багато люблю. І то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батьків. Люблю світ і люблю тебе. Я все люблю!
Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його це підсилило. Він не тільки мріяв, але й хотів. Його мрія спліталась з планами, як досягнути вимріяного. Навкруги стоять «обставини». Нема грошей.
Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось робити. Так не можна.
Володько живе свої дні напружено, радісно. Все буде добре. Він знайде вихід з цього положення. Одначе за його обрієм вже збиралися хмари. Щось буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, він чув щось непевне. Іноді йому снились турботні сни. Він тікав, за ним бігла стежа. Він ховався, відбивався від напасників. Все це збільшувало його підсвідомий неспокій. Але не було часу піддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов на пробу, до нього підступив Ілько.
— Слухай, — сказав він. — Наталка більше не прийде на проби.
— Чому? — швидко запитав Володько і насторожився.
— Ти сам знаєш. У неї скоро весілля. А ти запиши її в спокої. Я так хочу. Це Володька обурило.
— Але ж, Ільку! Зрозумій. Ми перед самою виставою. За тиждень все готове. Ми не сміємо самі розбити це. Стільки праці.