— О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно блюзнірити, і коли б ти це розумів — це був би страшний гріх, але ти, не дивлячись на всю твою бундючність — звичайна, жалюгідна, замотиличена вівця… І одного разу… Пам'ятай! Ти будеш гірко розчарований! — казав Володько і дивився гостро до очей Йона.
— Так ось за що пустила тебе офензива, — відповів в'їдливо Йон. — Ніяке диво. Аж тепер ми тебе розкусили — куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти туди не попав, але ми і тут з тобою порахуємось.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Володько. — Бідний, зворушливий біднячок Йон… Світовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! — І Володько приспішив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що сказати, такої реакції він ніяк не сподівався, сердито дивився у спину противника, ніби бажав і його знищити, а потім круто повернувся і швидко пішов назад.
Ці дві чорні постаті на білому тлі землі таїли в собі початок глибинної і вічної протидійності, що на ній, можливо, побудовано і саму цілість дії у всій її маєстатній красі і славі.
— Тут приходив отой… Як його… — казав Матвій, що зустрів Володька, виходячи з клуні запорошений, як мірошник.
— Йон! — допоміг пригадати йому Володько.
— Еге. Хотів з тобою говорити, — казав Матвій, обкидаючи з бороди куряву, що набралася цілими френдлями. І до цього додав: — А як воно там? Чи не міг би і я заглянути на ті ваші збори?
Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Він ще ніколи не чув, щоб батько якось цими справами цікавився.
— Певно, що можете, — відповів він. — Це дуже важливі збори. Навіть дуже важливі.
Одразу, як тільки Володько пообідав, він знов подався на село. Не міг допустити, щоб не бути там завчасно. Ціле село було на ногах. Ще далеко перед початком зборів люди стягалися під будову кооперативу. У самій будові, у малій кімнатці продавця, відбувалося приспішене, надзвичайне засідання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там бути. Андрій Андрійович сидів на своєму місці голови, курив цигарку за цигаркою, дивився поверх свого пенсне і нервово ворушив своїми повними устами. Всі члени, навіть збунтований Ілько, були присутні, але в цей момент центром уваги був Симон. З ним діялось щось дивне. Він сидів збоку на лаві розчервонілий і розгублений… Про нього саме йшла мова.
— А, Володько! Сідайте. У нас тут забавна штука, — казав Андрій Андрійович. — Гідна пера як не Шекспіра, то бодай Гоголя. Наш старий, добрий «бідний чоловік Симон», іменуємий Зелотом, задумав нас залишити. Признатися, я завжди був переконаний, що він майстер на всі руки, але такого, їй-Богу, не сподівався. Ось послухайте, яким обдарував він нас апостольським посланієм, — казав Андрій Андрійович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звівся на ноги і, затинаючись, почав говорити:
— Ан… Андрію Андрійовичу… Я… Я прошу не робити з цього кпини… Кожна людина має своє сумління і… Андрій Андрійович йому в тон перебив:
— Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумління… Ми тільки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою теологічною елаборацією.
Невідомо, чи Симон зрозумів відповідно ці слова, але він, заїкаючись, казав:
— Ну то… Може, я… з дозволенієм… вийду. Ізвільняйте! Будьте всі со Христом…
Він встав, смиренно зігнувся, втягнув голову у плечі і вийшов.
Виглядав на блаженного. І коли за ним зачинилися двері, захриплий Кіндрат зауважив:
— Трохи забагато пив… Вступило в голову… Ось прочитай, що він там накатав… — Кіндрат взяв зі столу сірий папірець і подав його Володькові.
Володько намірився читати мовчки, але Кіндрат вимагав:
— Вголос. Хочемо всі чути! Маємо другого Йона… З другого кінця…
Володько читав: «До Управи Кооперативу в с. Тилявці. Заява. Я, нижче підписаний член кооперативу в с. Тилявці, бажаю уступити з партії кооп. на підставі слова Божого, а саме: 2 посланія до Коринфіян 6 і 14 вірш і од св. Іоана 18-4 вірш і за того я не хочу бути в спілці (до Галатамів 5 розд. 20–21 вірш, до Ефісіян 4-31-32, філіянців 4 р. 5 вірш). Зістаюсь люблячий вас брат Симон Кисілюк», — прочитав Володько і мовчки положив папірець на столі. І при тому думав: і що це справді з тими людьми діється… Рона мав свій іронічний вигляд, Кіндрат затиснув міцно зуби, щоб не лайнутися, як він казав, «по матушкі», а всі інші безвиразно мовчали. Сергій запропонував поставити ту заяву на голосування, більшість було «за» і Симона виключено з «партії кооперативу». Розібрали ще кілька питань, оминали справу опозиції, переглянули книговодство, і на цьому скінчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головній кімнаті читальні збиралися люди. Їх було скрізь повно — на вулиці, у сінях, у крамниці… Курили, спльовували, гуторили, сміялися… О сьомій годині, як було заповіджено, розпочато збори. Відкривав їх Рона. На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно, демонстративно прибув Йон з цілим своїм штабом, а що всі передні місця були заняті, вони розмістилися ззаду по обох боках зали, переважно навстоячки. Йон якраз зачув пропозицію Рони і одразу попросив слова.
— Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замішання. Всі знали Семена як того, що возив Габльові горілку, що добре пив горілку, але не того, що вмів би провадити зборами. Одразу підняв руку Володько.
— Я б пропонував Сергія, — сказав він рішуче. Взагалі Володько мав поважний і рішучий вигляд, що скоро всі помітили.
Більше не було зголошень, Рона подав всі три кандидатури на голосування, голосували одверто підняттям руки і… О! Сергій дістав більшість. Навіть чималу більшість. Це Володька підбадьорило, вважав це за добрий знак. Сергій заняв місце голови… Це вперше головував такий молодик, що не конче всім подобалось, дарма що Сергій намагався втримати поважний і діловий вигляд… А вже ніяк не подобалось це Йонові, який, одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постійно прибували все нові і нові члени, простора кімната читальні ледве могла всіх вмістити. Далеко не всі могли сидіти, а чимало мусило просто стояти по кутах і ззаду поза рядами лавиць. Було душно, світилась велика «лампа-молнія», над головами стояла поволока диму. І було порівняно тихо. Спереду говорив той чи інший член президії…
Але ось багато голів повернулося назад. Що сталося? Нічого особливого. Це тільки повільно, незграбно втиснувся у двері дядько Матвій. У своєму жовтому кожусі, дебелий, широкий, повільний. Увійшов, сказав байдуже «добрий вечір», зняв чорну вовняну шапку і розглянувся по читальні. Багато здивування, бо ж, як відомо, останніми роками Матвія рідко бачили між громадою, перестав навіть приходити на «сходки», за винятком хіба церковних відправ.
Але він завжди робив особливе враження, де б він і коли б не появлявся, що одразу відчулося і тут. Сергій перервав свою мову, а Рона встав і церемонно промовив:
— Дядьку Матвію. Ми дуже втішені, що бачимо вас на наших зборах. Прошу, панове, зробіть десь місце.
Матвій сприйняв ці слова дуже спокійно, ніякої зміни виразу не виявив, а лишень сказав:
— Та я… От так зайшов. Як дозволите — послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кімнати видобули розхитане крісло і підставили його Матвієві. Він сів обережно на краю, лівою рукою обтер мокрі вуса, у правій держав на коліні шапку і почав слухати.
Управа робила звіти, які були досить довгі, а згодом почалась над ними дискусія. Перше слово над звітами забрав Йон. Він зупинився спочатку над звітом культурно-освітньої комісії, а опісля перейшов до касового. Не конче тримався змісту звітів, і мова його була обов'язково напаслива:
— Отже, товариші! Ми тут заслухали звіти нашої управи… Звіти, як звичайно, звіти… Вислухали, скільки то зроблено відчитів, як то страшенно багато маємо різних газет, як намучились наші інструктори і, розуміється, багато такого іншого. Але не було багато говорено, що то були за звіти, який був їх зміст… І які це були газети… Та які то завелися у нас інструктори… (Голос з місця: правильно!)