Волинь – Улас Самчук

— Ільку!

Він не здавав собі рахунку, що це дійсно Ілько, але голос, що матюкав, здавався Ільковим… Володько побіг три кроки й клякнув знов… Знов торкнувся пальцями снігу й знов зірвався. Потім ще раз клякнув над самим проваллям дороги, причому послизнувся й полетів сторчголів.

На цьому скінчилось. Ця подія налетіла несподівано й швидко, як буревій. Загуло, закрутило, кілька неясних викриків, тупіт і — зникло. П'ять-сім хвилин — не більше.

— Володьку-у-у! Володьку! — це біжить згори Олег.

— Олег! — викрикує Володько. Олег пробіг було, але круто повернув і стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися… У голові і шуміло й очі запливали мокрим. «Ах, чорт… Ах, чорт!..» — повторяв він. Правою рукою впирався в сніг, лівою згрібав з чола кров, що лилася безупинно. Болю не відчував, тільки в голові шуміло… Олег був надзвичайно схвильований.

— Що тобі? Що тобі? А я пізнав. То був Ілько. Я спіймав за полу його венгерки, але він мене навідмаш вдарив. Ах, коли б я мав кілка… А Антін одного здушив. Повалив на землю й здушив… Йон також був… Він вдарив Демида… їх було з десять…

— Але ж Йон у поліції…

— Демид добре його бачив… Мабуть, пустили… Надійшли Антін, Сергій і Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергій засвітив ліхтарку.

— У-У-у! — вигукнули всі, побачивши Володька.

— Що? — казав він спокійно й посміхався. Той сміх виглядав дивно. Криваве обличчя й білі зуби.

— Розбили голову? — падали запити.

— Це так, як мені у Башківцях, — сказав байдуже Антін.

— Ах, шкода… У нас не було ніякого патика… А напали на одного… Всі погналися вниз… І Йон, Він був. Я бачив.

— І я бачив, — сказав Демид. — Він мене потягнув через спину. Я розмахнувся, але він втік.

— А я підбив одного… Здається, Трохимового Кіндрата… І Впав на нього, а він вереснув, як заєць… Так запищав.

— Куди ж тепер? — питав Сергій.

— Тільки не додому, — сказав Володько. — Вернемось назад. Я мушу обмитися…

Він зняв кепку й обережно обмацував голову.

— Ціла ще… Нічого! Загоїться… Той останній удар мене зрізав… Це був Ілько… Чув його лайку.

— Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як війна то війна! — сказав рішуче Антін.

XII

На голову Володька, крім тих кілків, валилось все більше й більше неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Боліла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матері. Прикрив струпаки волоссям і так ходив. Але з кожним днем біль не зменшувався, а навпаки. По селі скрізь говорили… Про нього, про Йона, про козака. Втручалась поліція. Кликали всіх і питали. У понеділок прийшла «повістка» на суд. У вівторок мав іти на похорон, але замість того пішов до суду. Приніс тридцять злотих кари. «Фатальне число». Тридцять, тридцять і тридцять… Запас тридцять, рублів тридцять, кара тридцять…

Читальня йшла зле. Село поділилось на два табори. Після останніх подій не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кіндрат не хотів нічого чути. «Зіб'ю Йона на квашу й кінець». Говори з ним. Вечором село жило обережно. Ті й другі ходили з дрюками. Червоні (до них придали цю назву) сходилися в хаті Йона або в когось з «товаришів». У читальні грали в шахи, співали, читали часописи. Вечорниці частинне скасовано. Останніми днями село облетіла вістка, що в хаті Симона Кисілюка сходяться якісь «баптисти»… Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потім Симон проповідує, що настав час наближення страшного суду, на землю зійде Христос, що буде карати грішників. Має ніби приїхати якийсь чужий проповідник. Навесні буде хрещення. Вже ніби приступило п'ятдесят людей, бо, кажуть, «вони» мають правду. Вони за те, щоб не пити горілки. Вони, щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як себе самого… А тут всі, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови, проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли нема доброї церкви, коли її слуги впали в гріх і коли священики стали єретиками, тоді сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволі сатанинської грішників. І таким правовірником, таким Божим посланником у селі став колишній столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисілюк. Він працює кожний день у поті лиця, як Іосиф праведний. Струже, теше… З хати повиносив «ідолів», бо «Бога чоловіку невозможно видіти», а люди саме Святе письмо поганять і малюють Бога з бородою, з вусами, з носами і рівняють до себе, ніби він їх брат. Симон зрозумів, що, як так буде далі, страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь і все спалить, як це було в Содомі й Гоморрі.

Переконати його нема сили. Він вже інша людина. У нього руки, ноги, голова, але він не такий, як всі. Він якесь дерево. У ньому нема ні гніву, ні сміху, ні захоплення, ні обурення. Він, мабуть, своєрідно вмер, тільки один натяк його зістався на землі. Він виразно бачить Бога. Він говорить з ним у своїй робітні. Геблює, струже… З нього капає піт, а уста його шепчуть: «так, Боже!» Або: «даруй мені. Боже. Ти ж знаєш… Я слаба людина. Я подумав зле… Грицько наді мною сміявся. Я в душі сердився на нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до землі. Ні?» А Бог йому живими словами відповідає: «Певно. Так. Ти, коли хочеш спастися від вічних мук, мусиш якраз так робити…». «Але це, Боже, також гріх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають іти в гесну огненну, у пекло». «Ти думаєш правдиво, — каже Господь Бог. — Але мусиш і братів вести за собою..»

Через те кожного тижня Симон збирав до себе братів і смиренно переказував Божі глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього з Жолобок, з Угорська, з Чугалів. Він ходив на Одерадівку. Це невеличке сільце далеко від шляху, у долині серед лісу. Там люди завжди були похмурі, а тепер Симон забрав їх усіх, і вони зовсім вмерли, так само, як він. Зникли пісні, зникли вечорниці, зникли музики. По хатах тихо, тільки час від часу хтось завиє побожну псальму.

І взагалі село було якесь напружене… Так, ніби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось і починає швидко думати про релігію, про політику, про науку. Думає не в порядку й надто поспіхом… Збивається, заплутується, але вперто думає далі…

Матвій дивився на все по-своєму. Спокійно, поважно, розумно. Раз після того, як Володька побили, сказав йому:

— Знаєш. Якось треба тобі змінити роботу. Так не піде. Нас заморять карами. Сам подумай, скільки я вже заплатив, а це не кінець. У нас недобудована хата.

Володько мав необережність відповісти:

— Я не за це думаю.

Батько подивився на сина суворо.

— А що? — сказав він твердо.

— Я таки тут не буду.

— Ага! — кинув старий і відійшов. Другим разом він казав синові:

— Як таки можна бути таким… Все кудись у чужину і в чужину… Ну, а тут? А своє? Не любиш землі?

— Я хочу здобувати право, — відповів син, — Для неї самої. Ви ж завжди мали землю! Ні?

Матвій допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'… Володько продовжував:

— Всі ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дід? Раб! Прадід? Також раб! Ми? — І він зухвало підкинув головою, вимагаючи відповіді. Батько мовчав. — І через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди? Ні! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!

У нього гоїлись на голові струпаки. В нього вже зріли нові плани. Бачив, що війна з «червоними» затягається. Ось одного разу Йона таки поважно арештували й відвели. Кажуть, він напав на екзекутора й потовк його. Потім у «гміні» стявся з «вуйтом». Це трохи зменшило напруження в селі. Вечором можна було йти спокійніше. Йонові прихильники самі не відважувались нападати. Одного разу Кіндрат стявся з Ільком і розбив тому голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кіндрата й сказав йому:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: