— Не спите? — спитав він. Не знає сам, чому спитав це. Не було іншого слова.
— Ні… Ні… Такий вечір… Не спиться… — поволі, лагідно проговорив Матвій. А потім додав: — Немає сну.
— А-а, краще йдіть… Відпочиньте, — сказав Володько так само чужим голосом.
— Ходжу от і згадую… Лізуть на думку молоді літа. Вони обидва, ніби по змові, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й зводився ледве помітний туман. Кущі густих верб поволі в загальних рисах виступали з туману.
— Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою… Був молодий… Силу мав… Дітьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я, бувало, зводив у одній руці міх три пуди. На плечі міг і десять взяти. Єлисей… Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або підбігти, то я вже з ним не постачив… Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тоді ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон (пристав пізніше, як взяв Югеню) і ми. Дві хати й городжені клуні. А кругом були лішники… сад… (Тут Матвій себе перебив). Сад? Не такий сад, як це… От сторчало безладно кілька сливок, кілька морель, кілька дичок-грушок і пара, ніби кращих, яблунь-папірівок… Але гарно було… Весна, бувало, прийде, так того квіту… Я щось тепер і не помічаю такого… А що було птаства. Бувало, ранками такий гамір, що в ухах лящить. Соловії ото зграями літали… Не знаю, де вже те й поділось… А отам… Знаєш? У рові, біля копанок? Там же було багно… І річка звідти витікала… Ми вже після… Я та Єлисей, почали його гатити, а річка на наших очах висохла. Далі за нашим почади люди «з-за рову» копани копати на коноплі, дістали джерельну воду, і знов стала річка… Але маленька… струмочок… І тепер він є… Отак було… Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини… Хто його Запорожжем назвав — невідомо… Ми… — я та Єлисей — не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже, Запорожже, а що то таке — ніхто не знає… Навіть ми, ніби запорожці… Та й почав я докопуватись… У монастирі був дуже старий чернець Зосима… Він знав багато… У-у-у… (Тут Матвій трусив головою, ніби хотів підкреслити знання Зосими)… Книги різні читав… Старі книги… Знав і перекази… Людей дуже старих пам'ятав і розпитував їх, і все списував… Такий був старий… Не бачив добре… Наложить грубі окуляри, возьме в руки гусяче перо й пише… Двері його келії не замикалися… Прийдеш, постукаєш, а він не чує… Відкриєш двері, а він пише й не чує… Коли торкнеш за рукав — відірве очі від паперу: «Це ти, Матвію?». Мене вже знав… А говорив все по-нашому… Такий старенький, добрий дідок, царство йому небесне!
Тут Матвій на хвильку вриває мову, а потім продовжує:
— Так от він раз мені й каже: «Е, Матвію, Матвію… Не знаєш ти свого роду… А був то рід славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А чи знаєш, що твій прадід звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким? То-то, каже… І був то козак, каже, не посполитий, а зацний…». Так і сказав… Ці слова до цього часу тямлю. І прийшов він, каже» як Січ Запорозьку розбили… Точно не знаю якого року… Осів там на Запоріжжі й хутір заложив… Це був наш предок.
Матвій знов перервав свою мову… Володько ще ніколи від нього не чув такого. Його увага зовсім увійшла в батькові слова, і він ловив їх, мов щось святе… По короткій перерві Матвій продовжував:
— Минули роки… Рід наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не знаю, як стали наші діди кріпаками. Не знаю, як забули про своє накорення… Твій дід — мій батько — був вже мізерна людина… Пив, і це його згубило… Я, коли звівся на свої ноги, почав працювати… Не хвалюся, але я ще ніколи на своєму життю не встав пізніше за сонце… І от ти бачиш…
(Коротка перерва).
А от сьогодні пішов я до церкви. Чую, так і так… Щось там, ніби, у кооперативі… Говорять, говорять і чую: ти, мій син…
Володько занімів. Дихання сперлось у грудях, і серце перестало битись. Матвій сам не договорив останнього слова. Він тільки вибухнув у гнів і майже вигукнув:
— Ні, сказав я. Не може бути! Мій син такого не зробить. Я це всім сказав… Перед церквою…
— Тату! — крикнув Володько. Він шарпнувся вперед. Хотів обняти батька, але не відважився. Він навіть не торкнувся його, тільки руки здіймались, то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста від хвилювання тремтіли.
— Не треба! — твердо сказав Матвій. — У нашому роду були всілякі люди, але ніколи, ніколи не були це злодії… А по часі додав:
— Не бійся! Прийдуть, то прийдуть… Візьмуть, то візьмуть… На небі є Бог… Його ніхто ще не обдурив… Не обдурять і «вони»…
З цими словами Матвій повернувся й пішов у темноту прямком до нової недокінченої хати. Тепер він там спав. Володько не відважився йти за ним. Він зістався на місці, мов укопаний. Він дивився в темноту, куди пішов і сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбні… Людина, що ніколи не встала пізніше за сонце…
І Володько знов відогнав свою малодушність. «Прийдуть, то прийдуть!»… «Візьмуть, то візьмуть!» — звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї душі, коли вступ до неї заставлений, а на сторожі стоїть Честь. Батько вірить йому… А решта світу може й не вірити.
XIV
Тієї самої ночі, о годині другій, Володько був арештований. За ним прийшло двоє поліцаїв. Віддався в їх руки спокійно, без спротиву. Хотів було взяти кашкета, але не знайшов і пішов так. Батько одразу почув цей рейвах, а мати також. Мати зірвалася з ліжка і вибігла надвір… Зчинила лемент… Але вийшов батько, і лемент втих.
Хутір заворушився, схвилювався, погавкав собака — і знов тиша. Сонце сходило того ранку так само гарно, як і завжди. Разом з його сходом вернувся також Володько. Його допитували, нічого не могли доказати і пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла військова варта, на нього дивилися люди, але він не соромився. Був переконаний, що соромитись мають його противники, якщо вони здібні соромитись.
Надвечір того ж дня вже тренував зі своєю спортовою дружиною на вигоні. Час заповідженої зустрічі з міською дружиною швидко наближався, і не було часу на зволікання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрічі не дійшло. Сьомого червня, на перший день Зелених свят, у селі знов появився вуйт. Знов розігнав по селі десятників, знов гамір, рух, крик… Нова «сходка»… Другого дня мала відбутися зустріч, але, замість вислати підводу за гравцями, було вислано Сергія пішки до міста, щоб зустріч відмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема часу на всілякі витребеньки, І з цієї нагоди Володько пішов до Рони.
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Він сидів у своїй порожній їдальні біля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром. Перед ним, на другому кінці столу, сидів його молодший брат Михайло, а праворуч, на головному місці сиділа сама стара пані. Всі вони були заклопотані, поважні і невдоволені. Справи села вже дійшли також і сюди.
— Вєдь етот самий «вуйт» скатіна, — говорила стара пані по-московськи своїм переконливим, певним, категоричним тоном. — Пачєму єво нє вибросят? Удівляюсь… — і при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крізь пенсне в золотій оправі і сардонічно казав:
— Ти, мама, можеш єще удівляться… Я удівляюсь тоже… Но твоей наївності.
Андрій Рона п'є спокійно, повільно вихололий чай, допиває склянку і автоматично закурює. Його думки розсіяно гасають десь в інших просторах.