Волинь – Улас Самчук

— Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курі, — швидко загомоніла стара.

— Пардон, мама. Забил, — спокійно відповів Андрій. Стара пані не лишень стара, але й глухувата, у справах села і взагалі «політиці» вона розбирається мало, а тому Андрій підвищеним голосом старанно їй пояснював:

— Все ето, мама, к лучшему. Вот такіє глупіє вуйти учат народ. Да, мама… Ну, і что ж? Ну, упьорся… Ну, вижіл нас із сєльськаво дома? Гаваріт, там будєт школа… Нікагда там школи нє будєт, но новий коопєратівний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставім. У нас єсть место… Харошеє мєсто… В центре села… І там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!

— Украінскій? — питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.

— Какой би он не бил…. Ето нє іграєт ролі, — жваво і певно відповів Андрій.

— Как не іграєт? Андрюша! Как нє іграєт? Вєдь іграєт. Іграєт, Андрюша. А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлі би в дєревнє стоял польскій дом… Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украінци нє Польшу делят… Делят ані Расію… Да, мой мальчік… Расію. Польша? Что ж… Вєдь его тоже часть Расії… За нашіх врємьон… Вєдь падумай… Прівіслянскій край… Нет, нет… Ти абажді. Я гаварю… Нашє рускоє село… Польскім ано нікагда не станет… А украінскім может… Видумалі язик. Ну, как, скажі, по-укрінскі будєт рукомойнік?

— Гаспадін Довбєнко! — почувся глухий голос від дверей з темного, сирого коридору. Це Марко.

Пан Андрій швидко повернув голову на голос і повторив: — Давбєнко? Заві в маю комнату. Їзвіні, мама. Дела.

Він встав повільно, мав заклопотане обличчя і своєю розгойданою ходою вийшов.

Володько мав з ним довгу розмову, Андрій курив цигарку за цигаркою, його мала кімната наповнилась димом, а розбита мармурова попільниця попелом, але саме з цієї розмови зродився план побудови нового кооперативного будинку. Вуйтові вдалося добитися свого, читальні не було закрито, але позбавлено й приміщення. Тоді промовило село, і, можливо, вперше мовою господаря. Рона поклав перші дві тисячі злотих, Володько завзявся організувати робочу силу, хлопці й дівчата кинулись до праці. Домашні справи, футбол, залицянки відійшли набік. І вже за пару днів, на подарованому Роною клині городу, що навпроти дяківської садиби, де примістилась станиця поліції, почалась завзятюща, сливе безперервна, день і ніч діяльність. Півсотні молодих, здорових хлопців і чоловіків, жартуючи й співаючи, копали фундамент, двадцять підвід возило з долини камінь, пара десятків дереворубів валили в Жолобеччині дубину, пара тузинів теслярів витесувало з неї підвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярів заповняли рови фундаменту муром. І все це складалося, стягалося, зводилося, будова росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух, завжди гармидер, завжди спів, безконечні жарти і гарячі залицянки ясними місячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стікалося ціле село, прихильники і противники, націоналісти й комуністи, баптисти й православні. Бажання показати своє право і свою силу було більшим, ніж особисті розрахунки.

Прийшли жнива, але праця біля будови не вгавала. Здавалося, що всім хотілося зробити це чудо за одну ніч, це стало вимогою, щоденною потребою, обов'язком. Дві були гарячі, насичені сонцем, потом, спрагою, випивалися бочки води, напиналися м'язи, гартувалася вола. І за два таких гарячо-барвистих місяців будинок був зовсім готовий. Білий, гордовитий, вкритий сірою черепицею, сім вікон, двоє дверей, простора крамниця, кімната для засідань, мешкання продавця і зала-читальня. І все це красується на колишньому невжитку, тішить око тилявчан, наповняє гордістю кожного, хто не гляне… Чутки про це рознеслися широко й далеко по всіх селах, і святами та неділями приходили чужі люди, щоб глянути на таку несподівану дивовижу.

До речі, за цей час і само село внормувалося. Зникли зайві витівки парубків, відійшло військо, не стало озброєних варт. Село готувалося до великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свій будинок. Це має бути велика урочистість, це приклад, це історія. На Угорщині, в Жолобках в Людвищах, у Башківцях знають про це. Ціла околиця, небо і земля, і навіть далекі ясні зорі готуються взяти в цьому участь.

А жнива йшли своєю чергою… Поля горіли то росою, то срібно-золотими стернями, то зернистими вівсами… Перепілки, як завжди, бурхливими ранками підпідьомкали, моргасті зайчики металися полями, зграї куріпок полохливо перелітали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою на золотому савані золотих нив.

Матвійове поле, як і завжди, пересічене вузькою дорожиною, справа й зліва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вівсом з широкою і щедрою благодаттю мудрого, загорілого як обличчя женця, неба. Божа рука була щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах велике життя всілякого гомінкого цвірковіння. О, яке безпосереднє диво! Здійміть шапку, станьте на межі і послухайте те… І хай вашу мокру від поту голову погладить вітер. Підніміть ваші втомлені груди, звільніть серце і беріть оберемками свіже, бадьоре, пересичене сонцем повітря.

Саме такого часу отам, на дорожині, раннім ранком, коли сходить із-за Мозолянки сонце, а на шпориші дорожини разом з курявою бринить роса, на південному боці за пагорбком з'являються дві постаті. Ось вони зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвій та його син Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченій за ніч землі рівним, широким кроком. Сонце ллє їм назустріч просто в загорілі обличчя своє м'яке тепло, свою живучу радість, свою невсипущу бадьорість.

Хода Матвія така ж, як і колись, як і завжди — розважна, певна, рішуча. На його ногах старі, великі, посірілі, з короткими халявами чоботи. Кортові його штани на колінах і ззаду залатані великими чорними латами. Біла його сорочка, як звичайно, пропечена і поруділа, а його кашкет вигорілий і просяклий мішаниною поту й куряви.

Роки і все, що з ними було, залишили на Матвієві свій тривкий слід, що його не відмиєш ніякими водами і не відмолиш ніякими молитвами. Зморшки ще гостріше врізалися в загоріле, як стара бронза, порепане лице, погляд мудро злагіднився, вилиці більше вип'ялись, борода просякла згустками сивини. Але все-таки він той самий дужий, могутній, з великими, твердими руками король поля і праці — Матвій.

Володько зростом дорівнюється батькові, тільки у плечах вужчий та м'язи тіла молодші й прудкіші. Міцне українське сонце поклало тривку бронзовість на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з позакачуваними рукавами сорочка, на голові доморобний, крислатий солом'яний бриль, на босих ногах сірі, зношені відпорки.

Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покіс і з «Боже поможи» розмахнулися. Батько клав покіс рівно і методично, мов по ниточці, син вже дорівнював до його розмаху вширінь і вздовж, але його покіс був значно гірший, ніби поломаний і рахітичний. Грубі стебла вівса-зеленяка покірно клалися перед ними, їх очі уважно стежили за лінією, м'язи їх рук напиналися, груди широко здіймалися з ритмом помаху грабок.

Сонце підноситься… Його промені все більше і більше припікають спину, з чола виступає піт, груди і чоло відчувають дотики повітря.

На половині покосу, біля борозни, косарі зупиняються. У спокійному повітрі знайомим дзвоном задзвеніли під мантачками і брусками коси, хвилинка перерви, кілька слів про овес і погоду і знов покіс… Доходять до межі Ет-тоє, закидають на плече грабки і повільно, рівним ходом, вертаються назад.

— Дякувати Богу, — каже Матвій, — погода видержала… Коли б так ще пара таких днів, і ми той овес змахнемо.

А по короткій перерві додає: — Я все вагався, чи сьогодні зачинати, але добре, що почали… Хоч завтра неділя… Та що накосимо — висохне і баби в понеділок зв'яжуть, А там і докосимо… Сонце, здається, чисте…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: