Володькові думки інші. У нього село, будова, посвячення, але на слова батька відповідає:
— А! Погода видержить…
Доходили до середини поля і робили перерву. Василинка приносила обід — борщ в «близнюках» з півбуханцем чорного хліба, куснем сала і огірками. Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що стояла в тінному місці. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим смаком, що його, здавалось, годі успокоїти, після чого вимагалось лягти просто на сирій землі і дозволити, «щоб в'язалось сало».
Але чверть години пізніше вони йшли знов далі покосом — нестримним, рівним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвій звичним, повільним рухом здіймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, підходить до баньки з водою, підносить її і перехиляє над головою. Сонце скісним промінням освічує його кремезну, помітно втомлену постать, чорна, вкрита налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, і її потьоки спливають по бороді і широких, відкритих, зарослих сивастим волоссям грудях. Напившись, він ставить баньку на її місце.
— Ну, — зауважив він, оглядаючи поглядом довкілля. — Змахнемо ще пару покосів, і досить.
У природі відчувається наближення суботнього вечора, здається, про це знає все. Сонце хилиться маєстатніше, барва неба спокійніша, з ледве помітним відтінком огненності в тому місці, де воно має намір зайти за почорнілу стіну лісу. Тінь від лісу відступила й поширилась, ціле Стратонове поле, разом з в'язальниками на ньому, затягнулось м'якою прохолодою, в'язальники помітно квапляться, дов'язують покоси, на схилах Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в білих одягах, облиті сонцем. Вище шляхом в тому місці, де він випинається з-за пригірка, помітно тягнуться великі фури, наладовані снопами, а між ними в різних місцях ступають повільно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує соняшний промінь і розбарвлює її матовим сріблом. І все робиться тихо, лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжні, безконечні обжинкові співи.
Нарешті й Матвій з Володьком докошують свій покіс, майже половина ниви докошена, густа тінь лісу затягнула ген ціле поле аж до Жолобеччини. Володько чує велику втому, але свіжість вечора так чудово злагіднює втомленість твердих м'язів, що не хочеться кінчати недокінченого діла. Матвій також з жалем поглядає на нескінчене поле і шкодує, що день був такий короткий.
Але святий, великий, трудовий день скінчився, від сходу сонця до заходу сонця, весь залитий наснагою сили тіла, природи, неба і землі огненного духа, що ним живе всесвіт. Kocaрі лишають поле і йдуть… Поволі, без поспіху… Тіло неохоче рухається, кожний м'яз, кожна кісточка вимагають відпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею від Хомового по застарілій ховзькій траві з посохлим бадиллям деревію, громобою з його брязкучим насінням, заплутаної кашки і повитої на стебла повійки. Зо всіх боків гомінким хором невтомно і настирливо вибивають свої одноманітні трелі цвіркуни.
Нарешті вийшли на шлях… Ще кілька сотень кроків, і хутір… Ось він зліва у сутінку вечора — такий знаний, рідний, свій. Густий малинник перед хатою, широкий, молодий горіх, кілька рядків малих ще слив і високий, густий живопліт від дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться дим.
Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м'якої куряви, весь час тягнуться скрипливі вози, повільно котяться тяжкі колеса, з-під кінських копит збивається хмарками курява.
— Добрий вечір! — озивається кожний, що порівняється з косарями. — Як косилося?
— Слава Богу!
— Чи видержить погода?
— Дасть Бог — видержить.
З села чути бамкання дзвону. Його звуки повільно вириваються з садів і розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зі звуками обжинкових пісень.
Дома чекає на косарів вечеря. Хведот привів від води коні, Василина порається з коровами, Настя попідтикала спідницю, позакачувала рукави й бігає біля печі. По хвилі на столі парує гаряча, бараболяна, затерта затіркою юшка…
По вечері Володько одразу береться за бритву. Після вже смерком бере відро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти вузькою стежкою між маком, що вже доспіває, коноплями, буряками та капустою. На все впала роса. Біля обсадженої вербами копанки піднімається ледь помітний теплий туман і чути скрекотіння жаб.
Вода в копанці тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається донага, набирає відро води й обливає себе цілого. Після натирається міцно милом… розтирає набряклі м'язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже приємно… Чується сильним, пружним, молодим… Після виливає на себе ще кілька відер води й швидко витирається. До тіла з ледве чуйним бренькотом торкаються комарі. Він швидко надягає сорочку, штани й почуває себе обновленим. Втома десь зникає. Ціле тіло поволі відпружується… Навкруги так приємно, так гарно… Не хочеться ще кидати такий вечір та йти спати. Через те Володько сідає на м'якій траві й дивиться.
Ціле небо всіяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двір, чути ще обжинковий спів. Це йдуть запізнені женці запізнених чиїхсь жнив. Одна дівчина несе на голові вінок, а решта йдуть коло неї й співають. Знайомі, гарні, повні якоїсь туги й одночасно радощів співи.
Володько вслухається в ті звуки… Думка відлітає далеко… Земля ділиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволі відкривається, мов двері великого храму, і в ній починає діятись щось особливе. Виходять дивовижні образи, встають надзвичайні, неземні люди, починає грати чудова музика. Боже мій! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лісу поволі випливає велетенський, запізнений місяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Світ ширшає, обрії відступають… Володько має, що йому треба ще піти в село, що там праця, що завтра велике свято, але він не може відірватися від цього місця. Він щось чує… Йому видається, що це востаннє вів бачить ті дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в собі… Йому хочеться торкатися пучками пальців землі, що на ній стоїть. Хочеться цілувати її, обняти й вести кудись в інше місце…
Ах, це слабість… Не варто потурати нервам… Він стрясає головою та йде швидко до хати. Ніхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається, чиститься на завтра… Мати качає рублем білизну. Її тонкі, засукані по лікоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка вирівнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж вона знає всього дві літери… Одна, як круглий калачик — О… Друга, як жук, лапата — Ж. Знала колись і А — як кроковка, але вже багато років згасли її очі й не добачають… Візьме книжку, дивиться на неї здалека перед собою й каже:
— Колись ще знала три букві… Не можу вже їх пізнати…
Увійшов до хати Хведот.
— Володьку. Тебе кличуть, — сказав він. Не сказав, хто кличе, тільки дискретно посміхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов…
Надворі нікого… Вийшов до брами… Рипнула фіртка, і на дорозі побачив чорну постать…
— Володьку, — чує тихий голос. Пізнав його одразу… Наталка. Як вона прийшла? Підійшов до неї. Вона зніяковіла, І схвильована…
— Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила довго попід бгіжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?
— Я ж сказав, що не прийду, — відповів Володько. — Моє все зроблене… Треба було батькові помогти. У нас цього року запізнилась косінка. А що там?
— Ходім… — сказала вона, — Я тут боюсь.
— Чого?