Референт його перебив:
— Вас карають не за законне діло, а за пропаганду. Ви десь, комусь сказали: «Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвіте новий квіт — Україна». Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володькові в вічі. Володько піднявся, посміхнувсь і сказав:
— Сказано гарно. Я не сподівався, що Габель чи козак так вміють… І їх не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
— Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! — Але в цю саме хвилину, мабуть, згадав про міністерське розпорядження й знов зробився ввічливим.
— Ви це казали?
— Ні!
— Ми знаємо. Будьте ласкаві почекати внизу!
Володько вийшов і зійшов униз. Через пару хвилин його знов покликали. «Пан староста» і т. д. — сто злотих гривни! В разі незаплачення місяць в'язниці. Прошу розписатися.
Кінець. Зроблено. Сказано. Підписано. Володько відходить. Натягає шапку, піднімає комір… Надворі дощик, вітер, рвуться на дверях оголошення, біжать по хіднику панночки, мають короткі спіднички. Хідник блищить від дощу. Зі стріх рурами біжать струмочки води.
Володько крок за кроком віддаляється від того червоного будинку. На першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з повними відрами. Його відра сягають майже до землі, підчеплені до коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок, ніби казав: ну, ну!.. І далі пішов у напрямку до широкої вулиці.
А надвечір мокрий, втомлений і голодний вертався до села. Чи не зайти до Сергія? Розпитати, що доброго в селі. Зайшов. Є Сергій? Його сестра з усмішкою сказала:
— У клуні. Зайдіть. Він там.
— Чого ви, Мотре, смієтеся? — спитав Володько й засміявся сам. Така вона молода, весела й щаслива…
— Так собі, — відповіла вона.
Володько вийшов з хати. Сергій вже відхилив широкі, з вирізьбленим тризубом двері й гукає:
— Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечірньому присмерку. Володько увійшов.
— Здоров!
— Здоров, здоров, малий! — захрипів Кіндрат. Він лежить на купі вівсяних снопів і Володько його не бачить. Чує тільки голос.
— Скільки впаяли? — питає далі Кіндрат. — Сто, двісті? Батько твій за такі гроші поля купував.
— Староство також потребує жити, — відповів Володько. — А що нового, хлопці?
І Після цього настала коротка тиша.
— Питай Сергія, — хрипить Кіндрат. — У тебе закрутиться голова, як почуєш… Чекаємо тільки тебе.
Сергій продовжував:
— Йон казав тебе вітати.
— З тамтого світу? — кинув Володько.
— Кіндрате. Зведися й вигляни…
А потім тихшим голосом Сергій додав:
— Йон таки вернувся. Це правда.
Кіндрат з лайкою встав і посвистуючи вийшов з клуні. Руки мав у кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потім сховалась. Володька ця звістка не здивувала, але зацікавила. Відчув, що в нутрі зводиться пружність, зникає втома. Підняв голову. Він одразу догадався, звідки «вернувся» Йон. Він був «там». Це безперечно. Ряд картин пролетів у його уяві. Він швидше підступив до Сергія, сперся на лютрину воза й уважливо казав: |
— З Совдепії, ні? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
— Бачив. Каже, був у Житомирі… їх там, каже, цілі ватаги таких. З Луччини, Ковельщини… «Товариші» їх впакували до «допру» — в тюрягу. Всіх… А потім половину засудили, як шпіонів, решту — фі-іть! — і назад. «Ви нам такіє не нужни. Раз комуніст, значіт, работай на мєстє. Бєй панов! Ми своїх кончілі…» Ех, тобі треба його бачити… Володьку! Ходім. Він хоче з тобою зустрітись…
— Казав?
— Каже, що Володько? Святить будинок? І це, каже, робота, але все-таки… Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш. Прийдеш?
Володькові хотілось сказати одразу: прийду, з радістю! Але він не квапиться з відповіддю.
— А як виглядає? — спитав тільки, щоб закрити свою нетерпеливість.
— З борідкою. Смішний. Рудава борідка, а сам закурений. Видно, чоловік потерся.
— А де він живе? — ставить Володько далі питання. Він вже намірився сказати: йдемо!
— У, це цікаво. У лісі. У нього штаб. Він вже тут дві неділі. На хуторах має «кватири»…
— Добре! Йдемо! — вирік нарешті Володько. — Тільки я голодний. Мушу наперед додому… Далеко це?
— Години зо дві ходи…
Володько вже ожив. Він сказав «а», тепер вже не може стриматись.
— Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потім сходимось у певному місці. А «він» там буде?
— Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Іди. Ми чекатимемо тебе біля цвинтаря. Добре? Кіндрат також іде.
— Готово! — і Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але небо вкрите хмарами. Вітер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шуміли й гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все добре. Відповідає побіжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї, бо думав за інше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворі.
— Ти куди, дитино, спішиш? — каже мати.
— Побіжу в село. Зараз вернуся, — швидко відповідає. З'їв, узяв шапку й вийшов. Мав на собі гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу звернув на поле. Десь взявся Пундик. Підбіг до нього й хоче лащитись.
— Йди геть! — каже Володько. Собака ще деякий час біг за ним, а потім лишився. А Володько спішив. Через скошені поля, через межі, через зораний переліг, попід лісом, біля запусту. Навкруги тиша й темрява. Він знає добре цю місцевість. Вітер дме йому назустріч, і поли його плаща розвіваються. Він ступає енергійно. Час від часу попадає в яму чи на скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скінчився «зруб», і там далі в темноті показався цвинтар Володько зупинився, послухав і свиснув. Його свист розлетівся і, здавалось, десь тут недалеко зник. Вітер розвіяв його й загладив. Володько напружено вслухається. Деякий час не чує нічого, тільки дерева кладовища поривно з кожним притиском вітру шумлять. Але по хвильці почув інший свист. Він відповів ще раз, і по часі серед темноти помітив дві чорні постаті.
— Кто йдьот? — прохрипів Кіндрат. Він, мабуть, уявив себе на фронті.
— Свої! — відповів Володько, а потім добавив: — Ти, брате, вже можеш забути московщину.
Кіндрат хрипло засміявся.
— Привичка, — сказав він…
— За мною, — здушено проговорив Сергій. Володько й Кіндрат без спротиву, мовчки пішли за ним.
Ніколи ще в житті не переживав Володько чогось подібного. Він бачив за свій короткий вік досить. Війна — гармати, ранені, мертві й розложені люди. Потім революція зі своїм большевизмом… Грабунки, нічні напади, стрілянина, зміна влад, розстріли… Але такого ще Володько не переживав. Він знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селі, думають. Знає відношення до нього урядів і влади безпеки. Навкруги темна ніч, вітер, шум лісу. Це щось з повістей про старі часи, про тих людей, що їх бачив у в'язниці… Колись про таких оповідалось у млині… їх в той час не було на землі, хоч про них оповідали й вірили. Тепер вони є, хоч про них мовчать і ніхто не хоче вірити.
Сергій також нарешті чує себе справжнім «нащадком козацького роду». Він це любив пригадувати після прочитаної повісті Вальтер Скотта чи Кащенка. Тепер він переживає це своїми нервами, душею, всім своїм єством. Він ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально піднята. Слух і зір напружені. Тепер він не потребує «йти в бандити».
Один Кіндрат сприймає це по-своєму. Шість років військової служби — фронт, атаки, окопи, «катьолки» вибили з нього все, крім шибеничного, «наплювательного» погляду на речі. Так то так… Коли б інакше — було б інакше. Але він скрізь на місці, і море йому по коліна. Він хоче побачитись з Йоном, «тим чортом», що задумав конче вмерти на шибениці. Кіндрат був проти нього, бо проти нього був Сергій. Сам Кіндрат без Сергія не вміє думати. Пити горілку можна й з дідьком, але думати тільки з вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном… Кіндрат відставати не любить…