О, як гарно, коли людина вміє читати! Он батько… У неділю чи свято, коли він лишається дома і не йде до церкви, через сльоту чи там через щось інше, він бере свою стару, замацану і обтріпану Євангелію, що в шкіряній оправі, яку він, кажуть, дістав ще у школі, при іспитах за те, що добре вчився, накидає на плечі свою свиту, стає розкроч і читає вголос, виразно, протяжно, як піп у церкві:
— Во время оооно! І приїде Ісус з Назарета в Галилеееею! Чи щось інше таке, а Володько з великою побожністю сидить на печі, дивиться на образ Бога на покуті і слухає усім і своїм єством. Шкода, що він так мало того розуміє, там мусить бути щось дуже цікаве в тій святій книзі, коли її так скрізь, і в церкві, і дома, читають. І як Володько навчиться сам читати, тоді і він візьме ту книгу і буде так само, як батько, читати…
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, і він сам покликав на піч Володька ввечері.
— Ходи-но — прочитаю казку.
І Василь почав читати. Що то було за диво! Володькові геть-чисто дух забило. І підводне царство, і дід страшний із зеленою бородою та огненними очима, і красуня зачарована. Тут уже куди більше, ніж той хутір, чи ті Клопи з тим дідом Юхимом. Володько слухав і ні разу не змигнув, ні одного слова не пропустив. А коли ліг спати — одразу все то знов з'явилося перед очима, мов живе, і Володько аж викрикував уві сні, що мати мусіла привстати і перехрестити його.
Дійсно, величний і хороший той світ! І безліч в ньому незнаного та чарівного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школі, коли і Володько вже пригнав свою рябу (було це перед самим снігом), Василь покликав його до клуні.
— Знаєш що? — почав він таємничим шепотом. — Наш собака… (Володько дивується «наш», то все було «мій») уже так виріс, що далі ховати його годі. Знаєш, що я думаю?
— Ну?
— Знаєш, що мати (Василь ніколи не каже «мама») не люблять собак, але ти візьми щенюка, принеси до хати, покажи його матері і гарно попроси… Покажи, який він лихий, покажи, що у нього зовсім чорне піднебіння, що як виросте, з нього буде добрий собака. А я тобі щось за те зроблю, — закінчив Василь.
Володько враз споважнів. Одна думка шибнула в його голові.
— А що ж ти мені зробиш? — питає він.
— Ну… Що хоч, — каже Василь.
— А будеш мене вчити азбуки? — вивалив Володько.
— О, буду! — радіє Василь, що той так мало вимагає.
— А будеш показувати мені книжки з малюнками? — вимагає той далі.
— Ну, буду… Але ти не дери їх. То «казьонні». Мені за те вчитель вуха повідриває. Розумієш?
— Хм… Що ж я, мала дитина, чи що? Я тільки побачу і все. А коли ти будеш мене вчити?
— Ось, як тільки на Різдво розпустять…
— О! На Різдво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як сніг упаде. Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василеві таке не дуже до вподоби, досить тієї науки у школі, а тут ще й дома. Але погоджується.
— Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
— О! Я! Я! — захоплено говорить Володько і не знає, що далі сказати.
І зобов'язання готові.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка і несе його до хати. Батько й мати були якраз дома, але першим запримітив це Хведот.
— О! Сцо ти плиніс? Сцо то? Собака? — гомонить малий. А мати одразу:
— Кинь його! Де ти то, в повітри лихої, вискіпав, ще бліх нанесе.
— Ні, мамо, у нього нема бліх, от погляньте… — і тиче щенюка матері.
— Геть з ним. Таке паскудство!
— А яке у нього піднебіння, — хвалиться Володько. — Чорне. Як сажа. Лихий буде.
Увійшов Василь і страх як зацікавився, ніби вперше побачив.
— Такий собака, — гуторить мати, — ще молока потребує, а в нас його і для себе нема. Оце вицяпнула ще сьогодні з кварту, а завтра, як упаде сніг, і того не буде.
— Він, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.
— То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зі свого треба урвати…
— Дві-три картоплини і він наїсться, — втручається збоку Василь.
— Як угодую картоплею веприка — попоїси салиська. А з собаки що? Сморід та блохи.
— Ні, мамо… Ні одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу, — і Володько підніс песика до самого столу.
— Ну-ну-ну! Ти його ще й на стіл висади, — промовив уперше батько, що все лиш придивлявся до того збоку.
— Геть з ним! Закинь його отуди під припічок та самий мусиш і доглядати, бо я не маю на все часу, — гнівно сказала мати і цим дала згоду на легальне утримання собаки.
— Ми, — каже Василь, — зробимо для нього буду в хліві і будемо обидва доглядати.
— Та… Хай буде. І собака часом на господарстві пригодиться, — додав до всього батько, і цим справа закінчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Він лише чекає, коли то «наші» поїдуть на ярмарок, а там він побачить. На Дмитра якраз і ярмарок, і Матвій іде. Мусить конче продати свої карі «жеребці», а купити якісь «гардиги», аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зібрав, але все ще не хватає. А тепер зима, праці для коней нема, стояти потраплять усякі шкури, а зате він заплатить свої борги — страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи не треба — їде. Любила ярмарки. Любила вештатись поміж людьми, приглядатись, що там і по чому, обмацати гарні речі, яких вона ніколи не купить, бо немає за віщо, щось несподіване і непотрібне купити, найкраще якусь особливу, небувалу забавку для дітей, за яку їй конче мусіло від батька дістатись, бо ж батько страх не любить, коли вона ті гроші на будь-що розтринькує. А мати тоді мовчить, нічого не каже, знає й сама, що негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона сама була захоплена тією розмальованою дерев'яною грушкою, що відчиняється і що в ній можна тримати перець чи щось інше… і солодощі любила. Ходить, ходить і не витерпить: візьме та й купить отих найдешевших, барвлених, склянистих. І сама поласує і дітям привезе. А ті вже дуже вдячні їй…
Батько тому не дуже охоче брав її до міста, але все-таки брав. У таких випадках батько ставав лагіднішим і з ним можна було говорити…
І цього разу мати вже готується, хоча надворі холодно і непогідне. І враз до неї пристав, як смола, Володько:
— Мамо! — починає він.
— А чого тобі?
— А купіть мені букваря.
— От тобі й на! А де ж я грошей на все візьму? Володько шморгає носом і каже:
— Я дам вам ті дві копійки, що мені тітка Зінька дали, а решту на Різдво заколядую…
— Ах, ти мороко лиха, — каже мати. І Володько шмигнув у запічок по ті свої копійки, вмить їх находить і несе.
— Нате, мамо… А купите? — і аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
— Ну, куплю вже, куплю. Бери ті свої копійки і йди геть. Та он носа підотри! Замороко ти лиха!
— Мамо! — звертається знов Володько.
— Ну? Ще що там?
— Купіть ще мені… «кітрадь», і «карандаша», і грифльову табличку… Купіть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матері забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж таки видано, щоб мужики такі речі купували. Піде он до школи і там дадуть.
— Ах, морочиш! — і не сказавши більше нічого, пішла, бо он батько вже на возі, а він чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.
Ну, й довгий же видався день сьогодні. Такого дня Володько ще на своєму житті не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень почав падати сніг. Перший сніг. Лапатий, густий, вогкуватий — вергає і вергає з низького, сірого неба.
Володькові така погода подобається. Він на пригірку біля лісу… Довкола ні душі живої. Тихо так, що чути, як шерехтять сніжинки. Там дещо далі знаний яр, «рівчак», як його чомусь звуть, там непорушне стоять і ніби засипають старі, гіллясті дуби та сосни, побиті громами, очухрані вітрами. Вигукнеш і звук всякає, ніби у вату. Паша все грубшою і грубшою дергою снігу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя, його обліплює снігом, йому від того приємно, він вслухається в далеке і близьке довкілля. Тиша велика і тільки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя, долітає звук дзвону, що поволі то збільшується, то завмирає зовсім.