Володько сидить ззаду на мішку з оброком. Він міг би сидіти і спереду, біля батька, потім він туди й пересяде, але поки що йому тут цікавіше, він може краще все бачити, може вертітись, обертатись, соватись, і ніхто не буде йому дорікати. Йому видно лише спини і вуха коней, що спочатку йдуть хода, потім батько торкає їх злегка батіжком, зади коней починають танцювати, колеса воза починають вертітися швидше, драбини воза починають глухо деренчати.
Їдуть так далі і далі, минають поля, Володько знає, кому котре належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далі Михтодове. Межі зарослі різним квіттям, далі нижче луг, трава скошена, зеленіє нова, туман криє те місце, де тече річка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким коситинем. Десь там попід заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далі, минають долину, що ділить дерманське відлебедського, минули криничину з купкою вільх, з якої вони беруть воду, минають три старі, залишені для насіння сосни, що колись стояли на взліссі, а тепер серед поля, під пагорбком, ніби три сироти, викинуті напризволяще. І коли вибрались на пригірок, звідки видно вже Лебеді, їм назустріч із-за кучерявих садочків вийшло величаве, округле світило, що почало швидко підноситись. Коні біжать бадьоро і прихають.
— Здоров, здоров! — примовляє до них Матвій, а коні прихають далі, ніби їм те привітання подобається.
Минають Лебеді. Крім греблі і млина, нічого цікавого тут нема. Ославлене стависько і став, де колись кублились лебеді, зовсім змаліли і ще менші, ніж у того мельника чеха. Біля млина видно оббілених борошном людей, знайшлись і знайомі.
— Ей, дядьку Матвію! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
— Трру! — зупиняє Матвій коні. — Та до города. Пора ось така, а тут серпа нема путнього.
— Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
— Та їздив.
— І що ж там бачили?
— Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце підіймається, а дорога ще далека. Матвій торкає коні і ті йдуть. Ідуть далі, поля, глибока дорога, потім з обох боків висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф висадив оті дерева — берези та осокори, що поросли такі здоровенні, потім їдуть старим, дуже густим лісом.
— Тут, — оповідає Матвій, — часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить «переходити». Є то такі люди, що нападають і забирають, що їм подобається, а часом навіть убивають… Це дуже цікаво…
— А отуди, — показує батько батогом на гущавину, — Верхів. Коли виїдемо вище з лісу, буде видно церкву…
— А чи далеко ще до Острога? — питає Володько.
— О, ще шмат… Ось виїдемо з ліса, а там хутори… — каже батько.
І коли доїхали до тих хуторів, він знов зауважив:
— Бачиш? Самі хутори. А я ще знаю, як і, тут був ліс. Бач, як народ множиться.
Володькові страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з дорослим, розважає. Він дивиться на всі боки, бачить чепурні хати з вишневими садками, іноді зустрінеться хтось із людей, якась баба у червоній хустці, криниця-журавель з довгим коритом, біля нього віз із кіньми, баба з відрами, наливає пузату баньку водою, ідуть дівчата із серпами, на що батько одразу зауважив:
— Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, ніж у нас…
Далі знов поля і гайки, сонце піднялося і починає припікати, на коней падають гедзі, за возом лишається хмаринка куряви, що поволі скочується вліво і осідає на землю.
Володько знов і знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо відповідає, що «ще шмат».
— От як виїдемо за отой гай, почнеться «соша», а там і до города недалеко…
Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? І дійсно доїхали до сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камінням, і як тим людям хотілося все то робити? А їхати по ній не дуже добре, тарахтить сильно і так трясе, що мало печінок не витрясе. Володько терпеливо все то зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цікаво.
Десь тут незабаром має бути й місто.
— Дивися, дивися! — каже батько і показує батогом перед себе. Володько дивиться і бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох тільки колесах. Володько вже таке бачив біля монастиря, але все-таки його то дуже цікавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами, машина біжить на двох колесах і не перекинеться.
Порівнявся з возом, задзвонив і поїхав далі. Володько довго проводить його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповісти Хведотові. Також цікавлять його оті стовпи, що стоять здовж дороги, і ті дроти, що на них висять. Коди проїздиш біля такого стовпа, він гуде, ніби на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах «шлють телеграми», і йому дуже кортіло побачити, як то ті телеграми біжать по них. Але скільки він не задирав голову, скільки не дивився, йому не пощастило побачити ані одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме ніхто, видно, не слав телеграм.
І чим воно ближче до міста, тим більше несподіванок. Ось вже почали не лише люди, але й пани появлятися. Он іде один, у черевиках і палицею помахує, штани білі, піджак темний — гарний панок. Дещо далі нагнав їх фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кіньми, у фаєтоні якісь великі пани, колеса тоненькі і блискучі, що здається ось-ось розсипляться. Але вони крутяться, котяться далі, блищать на сонці, мов зі скла.
І нарешті місто, і виросло воно нагло, ніби з-під землі. Перш за все цілий ряд великих, кількаповерхових будинків, зовсім один на один подібних. Батько пояснив одразу, що то казарми і що там живуть «москалі». Це Володька дуже цікавить, бо він любить дивитись на москалів… Але й без того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спішать одна за одною, ніби навперейми. Підвід усе більшає і більшає. Отам далі стоїть вусатий, у чорному одязі з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею при боці і якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не бачив, а батько пояснив, що то «городовий». Володькові цікаво знати, що він тут робить, але цього вже вів не питає. Володько лише старанно, зо всіх боків його оглянув і досить налюбувався. Чоботи має добрі, халяви блискучі, аж мінить. Він йому подобався.
Їдуть біля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалів, ходять, марширують, такі гарні, такі виструнчені. Володько зовсім не мав би нічого проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бік батогом.
— Он, бачиш, старший? То офіцер. Він командує. А там он причандалля всяке. Стіна висока, рів, драбини. Москалі мусять на то лізти, перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить — дістане одразу. Все то для війни.
Хм… Володько дивується. Йому незрозуміле, навіщо все то для війни… Він бачив війну на малюнках, там б'ють, рубають, стріляють, але… І він міркує і одразу пригадує:,
— А то ж на війні беруть фортеці! Їдуть на штурм…
Ага! Він уже розуміє.
Місто. Скільки тут привабливого і цікавого. Як тут, мабуть, приємно ходити по отих рівних доріжках, а які тут хати, які он балкони, які вікна, які двері. І скрізь якісь образки, папери, скрізь щось написано. Володько намагається все то прочитати. «Штатскій і воєнний портной і. Цімерман». «Салон дамскіх мод — Роза Шапіро». «Ресторан Кієв». «Заєжжій двор — Іцко Цукер». А як тут гамірно, скільки грюкоту, як усі голосно говорять…
Підводи їдуть одна за одною поволі, іноді зупиняються. До них підходять жиди і щось торгують. От і до Матвієвого воза підходить стара жидівка у хустині з великою, темною плямою на тімені. Ніс у неї подібний на кривульку, губи розтяжні, широкі, у кутках заслинені, голос скрипучий.
— Хазяїн! — гукає вона. — Що маєте продати?
— Яйця, — байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвій і їде далі.
— Ну! Стійте-но! По чому хочете? Покажіть! — цупотить вона за возом, вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвій не звертає на неї найменшої уваги.