І він почав просити Хведота:
— Ходи зі мною до школи, Хведоте…
— Я не хоцу! — відповів той одразу.
— От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
— Я не хоцу, — була та сама відповідь.
— Я дам тобі мого ножика-рачка, — каже Володько. О! Це щось зовсім інше. Хведот помітно завагався. А Володько і матір просить:
— Пустіть, пустіть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є.
— Але ж він ще, бач, який…
— То нічого. Він уже великий…
— То хай, про мене, йде, все одно нічого йому дома робити…
І Володько вже не йшов сам до школи, він тягнув за собою Хведота. Ідуть удвійку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько завзято відганяється. Євген з Радіоном притягнули ще Омеляна, і їх стало п'ятеро, як і хотів учитель.
І наука почалася, і Володько вдоволений. Учитель заходить до класу, хлопці встають, Хведот і собі встає, Євген проказує «Отче наш» і всі кажуть «здравствуйте, господін учітєль», один лише Хведот ніяк такого не вимовить, тому він мовчить. Він весь переляканий, личко дуже маленьке, оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, і ледве помітна його кругла, біла, вигоріла голівка.
Радіон так само, як і Євген, ходить уже другий рік до школи, але всі вони належать однаково до «первой групи», Омелян дуже шепелявить, не вимовляє «р» і йому чогось дуже тече з носа.
У класі настали також зміни, на стінах з'явилися картини. Були то самі царі і щось зі святого, на передній стіні підряд три великі картини у нових золочених рамцях — цар, цариця і наслідник.
Учитель одразу пояснив, що всі вони тепер не звичайні собі хлопці, які галасують отам по вулиці, а «ученікі», тобто ті, що учаться. Вони тепер у школі, а школа це не звичайне, а посвятне місце. Володько слухає те все дуже уважно і гордість спинається в його грудях.
А потім учитель почав питати:
— Що це за образ? — спитав він Євгена, вказавши на образ Христа.
— Хрістос Спасітєль, — відповів одразу Євген.
— А вот там? — звернувся до Володька і вказав на царя.
— Цар, — відповів Володько.
— Так, цар, але відповідати так про царя не можна. Треба сказати: цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всєросійскій. Понял?
Володько кивнув головою. Учителеві і це не сподобалось.
— Треба відповідати: понял, господін учітєль. Павтарі! Володько все повторяє, учитель вдоволений, питає Радісна. Той устав на ноги і заплутався:
— Імпіратор цар Александрович… — і заникався.
— Допоможи йому — Затварнюк Омелян! Затварнюк і собі встав, але сказати міг ще менше.
— Повтори їм ще раз ти, Довбенко, — ти маленькій, — і тикнув пальцем на Хведота.
Цей довго не міг піднятися за лавицею, весь залився червоним, голівка ледве видніє.
— Імілятор… цал… — почав Хведот.
— Ну, ти єщьо і гаваріть нє умєєш. Садісь! Старшій Довбенко!
— Цар Ніколай Алєксандровіч, государ і імператор всеросійський! — відчитав Володько.
— Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садісь! А тепер дальше!
Перейшли до цариці, до наслідника, і на цьому перша лекція скінчилася. Учитель виходить. Діти біжать на двір. Володько з Хведотом держаться разом. Володько тут зовсім змінився. Там дома він такий розбишака, такий вітрогон, тут ніби панночка. Боїться голосно заговорити, відважно ступити. Хлопці те помічають і одразу використовують.
— Імілатол, імілатол, імілатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман! — чіпляються до Хведота.
— Не дуже-то розумніший і ти. Ти вже другу зиму ходиш, — втручається Володько.
— Ого! Хлопці! — гукає Радіон. — Дерман прозивається.
— Хто прозивається? — шкутильгає Євгенчик. — Дерман? Оцей? Ми йому, як хоче, дамо! — і замахнувся на Володька маленьким кулачком.
— Не бийся! — насупився Володько. — Я тебе не займаю. То він прозивається.
— Ні, ні! То він, то він! Я скажу господіну учителю! — кричить Радіон.
— Я його не чіпав, а Хведот також ні, — обстоює Володько.
— Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний! — стрибають і верещать всі троє тилявчан.
Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає, як боронитися, і найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя, вийшов учитель і погнав усіх до класу.
Далі учитель пояснював предмети, що знаходяться у класі, і всі му сіли за ним повторяти. На цій лекції наука на сьогодні скінчилася.
Слідуючого дня Хведотові вже не дуже хотілося йти до школи, але Володько його дуже просив:
— Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб'ю добре!.. Знаєш? То вони більше не будуть чіплятися.
І Хведот погодився.
Увечері Настя зробила Володькові незвичний подарунок. Володько спочатку не міг навіть слова промовити від здивування. Вона пішла до Давида і за дві яйці купила цілого олівця. І такий гарний! Жовтий. І з гумкою, що стирає написане. Яка радість! Володько вже давно не мав цілого олівця. Має такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий «карандаш».
На другий день у класі Володько вийняв гордо свого нового олівця і почав писати на справжньому білому папері, що дістав також від мами. Це було ще до приходу учителя. Радіон, Євген і Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помітив Володькового олівця.
— Карандаш! — кричить Радіон. — Хлопці! Дивіться! Дерман має цілого карандаша! Усі кинулись до Володька.
— Ага! — каже Євген. — Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врізати по куснику карандаша!
Від такого нечуваного блюзнірства Володькові потемніло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Він навіть он Хведотові шкодував кусник урізати, хоча той його так просив, а тепер ці ось хочуть?.. Нізащо! — Не дам! — викрикнув Володько.
— А! Бачите? Проклятий дерман! Він ходить до нашої школи, а карандаша не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усі три тилявчуки, він раптом зірвався на ноги і став проти них. Уста його тремтять, очі сердиті, брови насуплені.
— Бий! Бий! — кричать тилявчуки.
— Гетьте! — кричить і собі Володько. — Я вас не зачіпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотів помогти братові., але не знав як; зчинився гамір… І на це нарвався учитель.
А ето что? — різко запитав учитель. Хлопці розсипались.
— То, господін учітєль, — терендить Євген, — отой дерман б'ється.
— Так? То ти б'єшся? — накинувся учитель на Володька.
Володько від хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув:
— Неправда. Я їх не зачіпав. Вони хотіли відобрати мого карандаша.
— Да? — кричить учитель. — Ах, ви! Як ви смієте відбирати від нього його річ?
— А чого він б'ється? — жаліється Радіон.
— Бився ти? — питає учитель Володька.
— Ні. Я сидів отут і писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути тихо і якщо будуть далі битися — усіх поставить на коліна. Хлопчиська втихомирились і почався «урок».
На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.
Хлопці взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою і старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотові не йшло писання зовсім. Він написав кілька кривих кілків і це заповнило цілу його дошку. Володько рішив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на ній було, і вмить заповнив її своїм письмом.
Решта хлопців так само не зовсім з честю вив'язалися зі свого завдання. Стрічки у них вийшли нерівні, палички криві, в Омеляна вийшло мало що краще, ніж у Хведота. Усі вони із заздрістю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху:
— Ти! Дерман! Напиши мені, завтра дам плацка.
— Добре, — .згодився одразу Володько. Узяв його дощину і дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощів. Написав і вдоволений — можливо, не будуть до нього чіплятися.