Дорожина біжить серединою вкритого житом і пшеницею поля, що тікає від зору і десь там на обрію западає в долину. Направо — моє, наліво — моє! Один лише вітер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до сусідньої межі і тікати злягано далі.
Навколо соняшна тиша, бринять у збіжжі сині голівки моторних волошок, десь-не-десь заборсалось стебло кукілю, з усіх напрямків — звідти і звідти, справа й зліва, підпадьомкають перепелиці і стрикочуть без перерви коники-стрибунці. У далечі, на сході, півночі і заході сталевою масою застигли ліси.
Матвій зупиняється. Володько прикладає до чола долоню і вдивляється в угорські чагарники, що над ними велетенською сірою баштою зводиться і в'яжеться з небом дим. Лиш відгуки дзвінкого підголосника кажуть, що там мужицький молодняк пасе коні і заливається співом, таким же великим та просторим, як і сама земля.
— Земля! — виривається у Матвія. — Ех, коли б отак років ще п'ятнадцять назад… Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала… Інакше й не можна. Колись, бувало, чагарі, ліси. Пішов, піймав звіра, роздер його і маєш. Тепер інакше. Сам знаєш… Не малий.
Радісно чути оте «не малий», Володько підносить голову, випростує постать із завдатками широких барок. Батько мову веде — просту, вузлувату — тверді слова з твердих уст, оповідається про рід, про минуле, любить він те минуле, і встають в уяві діти-велетні. Ідуть пралісами, рвуть столітні дуби, розчищають галявини, предають огневі хмиз і хащу: дикий звір чує запах поту людини за плугом і з диким жахом тікає у безвісті.
Ішов плуг, ішов страшний мужик за плугом, розривав цілину, визволяв сковану силу землі, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось, побіч, людину. Те вічно зі зморшками, високе чоло, ті ясні, чисті, поважні очі, той владний, горбатий ніс. Рука його тяжка і тверда, долоня широка, кулак вузлуватий з чіткими пругами набряклих жил. Лиш мала тінь від сонця падає на землю від його велетенської постаті.
Ніколи та рука не обняла його — сина, не була щедрою на пестощі, та все-таки кожного року, коли «Христос воскрес», коли всі віталися, син з величною втіхою брав ту руку і припадав устами до її шорстокої, темної твердості. І чоло його ясне і горде, ніби він син великого царя.
Завжди і завжди гордий він своїм батьком. Он над шляхом за шором розбілились хати. Нове селище. Там святочно одягнені люди, там біжать з галасом діти, там ідуть до церкви і гуторять жінки. Батько! Це все батько. Хіба ж син не знає? Він тільки вдоволено посміхається. У нього ще й досі босі ноги і порваті на колінах штани, та не в тім справа. Он поле ожило і живе великим життям, і обіцяє щедро воздати за тверді дні довгих років, перебореш залізною волею залізних людей.
— Ну, — каже батько, — підемо…
Рушають і йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться димова башта і звідки виривається та розгортається в просторах владна пісня міцногрудих дітей майбутнього.
Війна і революція
Війна І
Паринина Матвієва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє і Кушка Іван, сусіди з обох боків, мають там також своє пасовисько. Землі угорщан широко й далеко розляглися — долина, озеро, луги — луком вигнулись проти сонця, лісом темним, дубовим від північних вітрів заставились. Зруб під лісом на другому схилі і молодий березняк. Границя широка, виразна, заросла морогом, твердо врізалась в землю по цей бік долини. На схилі розлогі кущі ліщини, молоді кучеряві дубочки, У кущах камінь величезний, сірий, ніби спина кита, випнувся на поверхню, обріс мохом, порепався, зненацька урваний, ніби по ньому вдарили велетенським молотом і відбили кусень, що вайлом скотився додолу та в непевності зупинився перед сіножаттю Михайла Турка.
Під урвищем земля роззявилась і з її пащеки виріс коренастий дуб, розтятий громом на дві половини. Звідсіль і озеро видніє. Впало з небес і розбилось на кілька куснів великанське дзеркало, а соняшні промені водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та волошками синіми і травагли з кміном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хісна. Рік-річно, як виростуть до покосу — літні спеки зливи нагонять, озеро води свої підносить і невпинною лавою розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть під брудною навалою, хвилі свавільно і дико рвуть береги, напирають на кущі верболозу і вільхи. Коники-стрибунці, різні комахи і все, що жило і раділо, гибло нараз і мчало з водами в невідому безвість.
Бурхлива тоді ставала долина, шуміли води, вільхи, дуби. Жито хилилося в покорі, колосся торкалось глинкуватої землі, а маки передчасно обсипали свої шарлатні шати. Та коли води спадали, на поверхні столочених трав лишалася риба, мов кусники живого срібла, лежали й тріпотались безвладні сотворіння.
Тоді з Угорського і Тилявки баби, дівки, пастушки-хлопці з кошами виходили і голими руками підбирали карасів та піскариків. Звичайно за здобич бої зводились — угорщуки й тилявчани, — перемагали сильніші, бо закон їх — закон хмар і буревіїв.
Але не тільки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Ні, ні. Не тільки за це.
Паринина Матвієва, Івана Кушки і Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями. За межею поле покате до долу — тінь та мочар — власність Григорка. Мужик земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли збирали мізерний вівсик, лишалось паші хоч підкладай косу. І хто б на таке не полакомився. Тилявчани, як найближчі сусіди, вривалися першими, угорщуки впиралися, шикувалися бойові раті, рокотали грізні бої, градом сипалось каміння, ломались на черепах дрюки… І так покоління в покоління.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний від сонця, як тятива пружний, як коноплі волосся, як цегла репані босі ноги. Пасе шість корів дійних і четверо ялівнику. Це не Лебедщина, розходу тут — межа в межу, а тому будь на сторожі.
Добре, що паринина не межує зі «шкодою», на Ет-тоє також пасовисько і пасе там свої четверо хвостяк «німий», на ім'я Роман, якого кличуть на мигах і звуть «німий», — дебелий, міцний хлопчисько, твердий, барви паленої цегли лоб і порепані до крові губи. Від Іванового сусідують два білоголові «мамині лобури» Хведько та Ілько — дванадцятеро худоби, один би не впас, а тому їх двоє, межа чітка, креслена в планах, законом великої держави суворо хоронена.
— І добре, — казав Матвій. — Не люблю того спільного. На своєму хоч стань, хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в собі.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зіваків не давай і вуха май нагостро. «Ах, коли то воно скінчиться», — думає не раз Володько. Думає всоте, втисячне — поле, поле й поле, посередині буда, соломою крита, там міх для спання, там лантухи на гичку, там палиці з ліски, цяцьковані ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копійки. Буревій, злива, дощ — буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, крадені з двірських штахетів, і пошивав старими з панської клуні сніпками. На випадок війни — два склади зручного каміння припасено.
Думи заважають Володькові… Кляті, вічні, дурні думи.
— А куди, Рогата, щоб тобі очі злегенька, Бог дав, вилізли!
Це саме тоді, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту вертілися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
— Хто були ті запорозькі козаки? — питав Володько минулої неділі свою «госпожу» учительку, яку навідував також літом та брав у неї книжки.
— Такі були воїни… На Дніпрі Січ свою мали і за землю руську та царя православного ляхів-єзуїтів, турків та татар шаблями воювали.
— А що то є Україна? — невгавав Володько.
— То, кажеться, така область над Дніпром… Там десь коло Києва.
Неясні це відповіді і цікавість не вдоволена.
— Во-лодь-кууу! Володь-кууу! — чує зненацька хлопець. Зривається, бо лежав черевом на землі і пацав ногами. Мав саме за Рогатою бігти.