— Володь-кууу!..
— А чогооо?!
— Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долині над границею. Хведька видно за горбом тільки по пояс. Приложив долоню до рота і кричить… Небезпека! Сполох! Ворог на овиді!
Володько зривається і, мов стріла, летить над границю. За Рогату зовсім забув. З долини швидко одну по другій жене Ілько свою худобу.
Корови попутані гицають, як тільки можуть, з останніх сил, а Ілько газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку німий, також відганяє скоріш свої корови догори від границі.
— До купи! Ільку! Згонь до купи товар! — кричить на бігу Володько. — Ти! Ти! — вимахує руками на німого і показує, щоб згонив і свій товар до буди. Той помічає і вихором летить на вказане місце.
— Гей, гей! — кричить Володько, розмахує товстючою палюгою і пре до границі назустріч ворогові. За ним побіг Хведько, за Хведьком німий.
Добігли до границі і зупинилися. Володько швидко дихає. На чолі піт. Перед ними Григоркове з нескошеним вівсом поле. З протилежного боку з гори від каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушків. Вони пасуть на толоці, тому їх багато. В руках у кожного бук і торба каміння.
Побачили противників і зупинилися.
— Давай-давааай! Давай-давааай! — потрясаючи високо над головами буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
«Приймати? Не приймати?» — швидко працює Володькова думка, але німий уже белькоче і потрясає палицею.
— Давай-давааай! — викрикнув Володько і добавив лайку.
А дерманці клинці,
пекли жабу в ринці,
всіх дерманців запрягали,
з печі жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачі,
пекли жабу у печі,
батька й матір запрягали,
з печі жаабу витягали!..
Відчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох бельбасів зовсім роздратувало ворогів. Німий лопотить безупинно, розмахує товстючою своєю палюгою і готовий з копита кинутися в бій. Але Володько ні.
— Каміння давай! — гукнув він. Хведько кинувся до схованки по каміння. Цього цінного військового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба обходитися з ним обережно. Під час бою треба по можливості підбирати те, що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вділ до сіножатей. Ось вже гицають високою травою, добігають до Григоркового вівса і зникають. За пригорком їх не видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боці, ще більше.
Скільки їх? Раз, два, три — п'ять, що бігли ззаду, а спереду також з п'ятеро. Нападу треба сподіватися з боків і спереду.
— Держіться, хлопці! — затискає зуби та кулаки Володько. Німому наказ дивитися на правий відтинок, Хведька ставить на лівий, а сам усередині.
— Не підпускати до себе. Камінюками! На палиці не підемо… Вони нас злущать… їх утроє більше…
І тут блискавично приходить Володькові нова думка.
— Сховаємся! — сказав він. — За гноєм…
На полі поскидано купками гній, і хлопці миттю залягають за ними. Вискакувати зненацька, несподівано. Володько подасть знак.
Залягли. Очікування. Пражить сонце. Володько запер віддих і вслухується у кожний гамір, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
По небі нечуйно сховзають хмарки… Мертво, непорушно стоять дубки. Зелений їх лист відблискує променем. У вівсі стрекотять коники.
Першими вигулькнули з-за горба ті, що бігли навпростець. Ліве крило пішло під гору яром, праве кущами, де розбитий камінь.
Просто через овес борсається троє обвітрених чорнопиких з лишаями хлопчиськів. У руках буки. Вибігли на рівнину:
— Давай — даваай! — крикнули майже нараз. Ніхто їм не відповів. Тиша. Всі три зупинилися. Віддаль від границі — раз кинути каменем.
— Хлопці, вперед! — викрикує Володько і зривається, мов опарений. За ним зривається Хведько, за Хведьком німий. Всі три стрімголов летять проти напасників.
Це було так несподівано для угорщиків, що вони не встигли хинути ні одного каменя. З місця пустилися навтіки. Стрибають вівсом, тільки постольці мигають та набиті камінням торбини гарцюють по задах. За ними навздогін летять камінці, а німий на цілу околицю реве своїм диким ревом.
— Стій! — гукнув Володько. З обох боків вигулькнуло ще кілька угорщуків, які, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.
У віддалі ста кроків всі вони зупинилися. Володько і товариші вперлись у них гострим лютим поглядом.
Бац! — чіткий камінчик вирвався з руки угорського лівшуна, описав у повітрі криву струну і чвякнув у землю. Володько відступив лиш два кроки і, піднявши, сховав його в кишеню.
— Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого кнура, — кричить Володько. Німий жбурнув і собі камінчика.
— Ти! Не кидай! — накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль камінців. Хай вони, мовляв, перші кидають.
Це було гаслом наступу угорщан. Кілька каменів сипнулося на дерманців, які не встигали їх піднімати. Кожний мусів берегти себе від каміння…
— Гурааа! — крикнули угорщани і всі сипнулися вперед. Дерманці почали відбій. Камінці сипляться градом. Німий озвірів і готовий з буком кинутися на напасників. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камінчика і попав угорщука в ногу. Той присів одразу.
Та не встиг Володько повернутися на крик німого, як в очах його сипнулись іскри. Над самим своїм оком відчув го стрий дотик камінця. Хвильку нічого не бачить. А коли відкрив очі, угорщани були під самим носом.
Дерманці рухнули навтіки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Каміння сиплеться за втікачами. Володькові тече з чола піт і кров. Нагнув наперед голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку від плям — мати не мусять знати. Нащо?
Аж на горі зупинилися. Угорщуки добігли до буди і там застрягли.
Володько нагнувся.
— Ах, Боже! — вигукнув Їлько. — Володьку! У тебе ціле чоло розколоте…
— Ааа! То нічого. Але я й йому різнув. Бачив, як бебецнув… Як сніп. При по воду!..
Ілько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, і по хвилині з неї задиміло.
— Володьку, Володьку! — кричить Хведько. — Твою буду запалили!..
Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через пальці сочилася кров і маленькими пружками стікала і капала.
— От, зволочі! — з притиском вирвалось з його уст. — Васииилюю! Василююю! — почав гукати.
Дим над будою звівся, мов верблюд, двома горбами і все вище та вище відпихав блакить. Сонце смажило боки землі з найбільшою увагою. Навіть пільні коники цвіркуни і весь народ трав'яний середнього літа принишк.
А буда розпустила огненні крила і, здавалось, бажала під блакить за димом зверстися. Василя ніде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити угорщуків, кричав.
— Чекай, чекай, сто болів тобі в ребра! — гукає Володько. — Ми ще вам покажемо!..
Але угорщуки виразно святкували свою перемогу і, налюбувавшись видовищем огню, дико, різко викрикнули мерзенну лайку і побігли…
Бігли стрімко, сильно, як могли, ніби за ними хто гнався. Німий послав їм навздогін своє: — Та-та-ауааа! — та кілька камінчиків.
Ілько приніс у шапці воду. Гнався, мов навіжений, бо вода утікала. Володько мив чоло і ціле обличчя, але бракнуло води і він недомитий виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Ілька в Мозолянку.
А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усіх. Підійшли до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Ні одної соломинки не лишилося.
У повітрі літали кусники ватри і чути запах згарених Володькових лахів, що були заховані в буді.
Разом з будою догоряв і день. Над лісом знялося сонце, б'є боєм промінняним на всі боки; тінь від дубів довшає, сягає спочатку паринини Кушки, далі розтяглася й до Матвісвоі. На угорських полях хтось виспівує протяжну, голосну пісню.
І коли сонце запало за ліс та увінчало його короною велетенської пожежі, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.