Спереду чути команду. Роти зупиняються. Відпочинок. Бондаренко відгуляв своє…
— Маладец, Бондаренко! — підходить до нього старшина. — Вот тебе руб' на водку! А как водку тєпєр черті п'ют, а чесним людям не дают, так вип'єш чаю. Понял?
— Так точно, ваш' бродь! — тягнеться Бондаренко.
— Спасіба!
— Рад стараться, ваш'бродь!..
Направо й наліво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякі біжать далі, ген туди в долину.
— Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Від Матвієвого хутора бігом несуть двоє відер води. Ніби сполохана зграя зелених птахів, все зірвалося і женеться назустріч воді.
— Варатіісь! Сукіни сини! Стооой! — горлають старшини. Дехто зупинився, але інші біжать. Відра з водою тримає Катерина. Сотні рук з «баклажками» простягнулося догори.
— Води! Дай, брат, одін глаток!
— Не лєзь! Куда прьош! Нє відіш, человек упал… На голову!..
— Сукіни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!..
— Задушите! Назад! — гукає Катерина. Дружнім хором матюків заревіла воячня. Задні перли наперед, середні назад. Посередині, облита водою, з порожніми відрами, Катерина.
З'явилося кілька вершників на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка.
— Разайдіісь! Разайдіісь, сукіни дєті!..
Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дістав повну баклажку води і, перевернувши її над головою, виливає все у широко відчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася і оперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчі різкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом і здивувався.
— За что? — Хотів було змахатися.
— Марш, сволоч! Нельзя піть води! Слихал?..
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лиці… Ні… Цього не можна зрозуміти… А той клишавий дурень нічого. Подивився зляканим сірим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла.
А люди біжать зі всіх боків на «москалів» дивитися. Крик, лайка, запах поту і відпадків. Війна.
За піхотою посунула гармата. О, таких коней Володько і ніхто з його приятелів ніколи не бачив. Коні, так коні. Копито, мов баняк. Шість таких потужних звірів тягнуть гармату. Круті верчені посторонки пружно натягнуті. Велетенські колеса повільно котяться по м'якій дорозі.
Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!
Пішет, пііішет цар германской,
пішет рууускому царююу…
Я Рассєею завоююую.
Сам в Расєею жіть пайду…
Виспівують гарматчики…
Отвєчааєт цар наш бєелой,
Ми Расєеї нє дадім;
Собєром ми войска много
Пайдьом нєеемца воювааать…
Ніч впала, а військо все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кінця і краю. Де його стільки набралося? Звідки? Ціла земля, небо, дерева, все ніби змінилося. Все принишкло, заніміло. Лиш військо одно — рота за ротою, батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залізна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовірна в розмірах і барвах пожежа.
Другого дня неділя. Сонце встало, як і завжди — весело, барвно і свавільно. Військо урвало свій похід. Лиш дорога, втоптана тисячами ніг, зберігала слід особливого значення.
Матвій вигнав на поле товар, лишив там Катерину і вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком всередині. Раз-два шурнув по ньому щіткою…
— Підеш до церкви? — питає Настя. — Сьогодні у нас не правиться… (Звикла якось до того, що не кожну неділю правилось у свому селі).
— Піду до Башковець. Може, почую що… Володьку! Не хоч зі мною?
Ого! Чому ні. Володько звинувся, мов опарений.
— Ось тільки трохи помию ноги, тату! — аж викрикнув.
— Ну, скорше, поки його дійдемо.
Йшли селом, опісля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли майже мовчки стежкою. Матвій спереду, а Володько за ним. Матвій крок, Володько два, але хіба що…
— А як ви думаєте, тату? Поб'ють наші австріяку? — питає хлопець. — Халєра така. І чого йому від нас треба…
— Може, й поб'ють… Хто наших коли побив? Чого треба? Хліба. Всі на наш хліб зазіхають. Тям це…
Село Башківці вп'ялося, мов кліщ, між двох розток долини і добігає під «казьонний» ліс. Церківця ніби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих лип, що оточили її навкруги. Під липами цвинтар: хрести скісні, безладно розсипалися…
Народу зійшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службі о. Клавдій вийшов над церковні східці і заговорив:
— Милі брати і сестри во Христі! Хмара велика насувається на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жінок і дітей. Люті полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем і мечем та несуть смерть… Усьому смерть! Усьому живому — смерть і руїну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали наші діти, катовані лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок і сестер… Наші святині, храми батьків опоганено, опльовано. Мадярські полчища нагадують оті татарські орди, що колись, у давнину, летіли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жінок, дітей, старців, над якими творили діла сатанинські. Жінок гвалтом ганьбили, дітей били об камінь, а чоловіків нечуваними тортурами змушували до каторжної служби у своїх царствах.
Отож встаньмо дружньо всі, як один — старий і малий, каліка і здоровий, багатий і вбогий, для захисту нашої батьківщини Росії. Встаньмо всі за її честь і славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристові посміятися над нашими святинями, над могилами предків наших. Не дозволимо злому ворогові сягнути на нашу свободу, за яку довгі віки лилася кров наших славних батьків, дідів і прадідів — християн православних.
Хай не буде ні одної душі між нами, хто б не пішов на брань велику, хто б пошкодував для спільного добра чи то коня свого укоханого, чи себе самого. Не плачте, жени, і не ридайте. Знайте, що нема нічого гіршого над неволю, а той, хто впаде на полі брані за віру, царя і батьківщину, дістане від Найвищого Царя небесного вінець вічності. Будьмо всі мужні і готові, бо ворог коло воріт, ворог під вашою брамою. Його дикі орди підступають все ближче і ближче. І, можливо, поки наспіє наша «доблесна» армія, ворог «вторгнеться» у наші володіння. Але будьмо мужні. Дивімся просто небезпеці у вічі. Принесімо сьогодні гарячу молитву нашому Отцеві Небесному, Господеві милосердному, щоб він збавив нас і наших дітей від гладу, потопу, огню і меча ворожого. Приготуйте усі ваші вози із добром вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з місць своїх і відійти у глиб матері Росії, яка знайде для вас притулок і хліб насущний. І я піду з вами також. Як добрий пастир череди ніколи не покине своїх овечок, так і пастир стада духовного не лишить в небезпеці свого місця. От прийшли телеграми, що ворожа кіннота роз'їжджає вже за Іквою, що розвідка їх була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем.
Отож не дрімайте! Не лякайтеся і не плачте! Будьте готові на все. Підем углиб Росії, не дамося ворогові на посміховисько. За нами цар і Бог. За нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадімо на коліна, здвигнім руки до неба і воздамо Небесному Цареві наші полум'яні благання, щоб Він милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом і супостатом — во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа — Амінь.
При цьому о. Клавдій підняв високо руку з хрестом і благословив людей. Все рухнуло навколішки. Жінки залилися голосним плачем. Почалась панахида за перші жертви, за віру, царя і батьківщину на полі брані живот свій віддавшії. Тужливе «Господи помилуй» пронеслося над головами людей. Он мати горне до лона свою дитину, а великі сльозини витікають з її очей і котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дід — сивий, як голуб, припав чолом до порога, б'є засохлим кістлявим кулаком свої груди. Молода смуглолиця дівчина тисне до грудей обидві долоні, ніби там огонь, який пече і який треба здушити.