А сонце дивилося і завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара сукуватих незграбних хмарин, і це все.
Люди понесли під свої стріхи жахи і ридання. А в селі нова несподіванка. На «маказині» знов виліпили наказ — вибиратися.
Матвій уважно прочитав усі літери, усі знаки. Хотілося хоч маленьку ключечку знайти, щоб зачепити на ній свою надію. Дарма. Йди, господарю, витягай воза, клади на нього своє господарство, чіпляй за люшню твою худобу і їдь.
Їдь, куди хоч. Світ без кінця.
Матвій ступає в поле. Йде стернею між півколами. Став і глянув на захід. О, ні! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землі, то зроби так, щоб провалився він і на його місці постало море. Хай хвилі гуляють тут, ніж ворожий чобіт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка напоєна моєю кров'ю.
Півсотня років стелиться поза мною, і я згадую кожний день, як згадую болючий зуб кожну секунду. О, це вже ні! Підходь, арміє — сто тисяч, я стану проти, і хай тисяч куль б'є в мої груди. А місця цього я не дам! Я завоював його! Я — Матвій Довбенко!
Я не видирав його ні від кого з рук. Я заплатив! Так, — кров'ю, шматками власної плоті, ріками поту! Як хто сміє загарбати мені це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зір з-під насупленого чола. Постать мимохіть вирівнювалась і долоня корчилась у жилавий п'ястук.
— Йди, вороже! Ходи за власним кінцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе і зотлить твої кості. Ні одної скиби ворогові! Ні одної груди своєї землі! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би: «Бери хлібину на три дні і йди під «ружо». Земля охорони потребує». Коли б сам міг двадцятку років з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею років йшли над землею і лишали на ній свої знаки з огню, з заліза; лишали наш дух тут… лишали кості безлічі поколінь. Чуєте? Хто сміє вирвати нам з-під ніг цю віковічну підставу?
Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблі готова. Там конюшина насінна з поруділим твердим, як камінці, голов'ям. Там озимина буде — жито, вусата червона пшениця… А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гурті корови пасуться. Здалека це ніби зграя птахів, і дим там довгим рукавом розтягнувся — видно, огонь кладуть пастухи.
І обійшов Матвій також свої нові будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях… Ех… Так і бачиш, як молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплі незміцнілі щепки тримаються, обнявшись перевеслом з кілком. Це Матвій їх у землю ввігнав і змусив стояти, рости… Так, це ж він…
Приходить Стратон.
— Ну як? Що ж? Поїдемо?
Зморшки на Матвієвому чолі вирівнялися. Брови опустились зовсім низько. Уста скривилися.
— Хіба що мене звідці міною зірвуть… Хіба тоді, — заявив він.
— А там он люди буди на вози рихтують…
— Буди. Теж видумали. Будочний народ… Цигани, грім вас побий! — і сплюнув.
— Думаю, — каже він, — сидіти тут, аж стрільно загуде над комином… Подумайте, куме, яка дурна історія… Бачили ви, скільки ото вчера і передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скільки того пішло? І кацапи, і наші, і татари, і козаки, і хто тільки там не був! І тут відступати? Віддавати на поталу все! Тьху! — бий тебе сила Божа! — коли ми вже не зможем шпурнути від себе якогось клишавого австріяку!
— Так. Жалко й обидно. Дійсно… Але все одно «наша» візьме…
Матвій знизнув плечима і мовчав. Стратон Бога вмішав, каже:
— Прогнівили! Хіба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хіба коли він, один з'другим, згадав це слово? Ну от… Маємо. Війна. На тобі нове лихо на голову.
Розійшлися дядьки поночі. Шляхом знов військо потягло. За військом цивілі-обозники на возах, не таких, як у дас, ні… Київці на гарбах. Здорові мужчини, кажуть, тиждень в дорозі. Коло кожного воза кілька коней, мов леопардів, прив'язані. Матвій і не думав, що десь така безліч коней є, і то все як кінь, то кінь.
Місяць жарить. Курява високо зводиться і пудрує поля. Пісні, гармонія… Спати в таку ніч — не заснеш. Тисячі дум лізуть в голову, крають мізок. Як страшно, як неймовірно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвій не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволік з клуні воза і почав обглядати його. Потрусив кожне колесо — чи не хлябає. Після одно за другим знімав з воза і пробував букші. Порішив також на всякий випадок драбини міцніші дати. При цій роботі кпився сам з себе. Насмішкуватий гіркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той візок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собі не переставала лементувати, топпгіти, ломити руки. А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть і де на нас оте лихо, оте нещастя вискіпалося?
Василь і Катерина працюють у полі. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цікавість. Він розуміє чудесно становище. Він знає, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далі, туди… Ну, хай! Ну, хай щось станеться… Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде зміна, рух, буде безліч цікавих переживань.
А москалі йшли…
— Нєбось… Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт устоять!..
— Ех, москалики, москалики! Відженіть від нас оте лихо, оту мару!.. Кажуть, уже чули, як «горудія» стріляють…
Настя поїть москалів молоком, кормить яєшнею. А їх безліч… Ідуть, ідуть, безупинно і ніч і день ідуть…
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю діставали у Крем'янці. Після і зброю несли з собою, через плече на реміні з голим «штихом». Йшли в розстрільну полями, ярами, лісами. Кажуть, шпіонів шукають. Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяються скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами.
Одного разу прибігли засапані пастушки з лісу — там хтось під кущем сидить. Такий бородатий чоловік з торбою, сидить і книгу в руках тримає. Ми злякались і втекли.
— Шпіон! — загули люди. — Чому ж ви москаля не кликнули?
— Не було.
— Ну, то ходім! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш місце. Шпіон зник. Не дурний він там сидіти.
Хоча і був наказ вибиратися, ніхто з села не рухався. Дехто навіть буду на віз поклав і шлеї попричіплював. Але ніхто, крім родини священика й поміщика, не рішався кинути рідну хату. Та й не було видно потреби. Паніку відступу робили самі свої — інтелігенція.
— Вони, — гуторили дядьки, — різун його ма', тільки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самі, диви, за власну шкуру тремтять…
А чого тікати? Військо йде на захід… Ніякої «опасность… Тьху!
Стратон майже щодня Матвія навідує. Прийде і чергову видуману новинку принесе.
— Чуєте? Погнали! Кажуть, уже під Вільговом!
— Ого! Здорово! А хто казав?
— Телеграма. Шкалічник телеграми дістає. Горілку всю заборонили. По цілій Росєї ніхто не сміє пити… І правильно… Так і тра… А що? Хіба я не казав. Ееее! Куди там отим австріячкам. Кажуть, на станцію у Крем'янці цілий «ошалон плєнних» привезли. Наші, кажуть, тільки підійшли з «орудіями», тільки хотіли вдарити, а вони всі з окопів гульк! Пан ваш!! Ваш пан! І всі «оружіє» об землю і руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк і пішли далі. А люди з них все миршаві. А смердять — страх!
Кажуть, сам Ніколай Ніколаєвич «у ставку» приїхав. Царя ждуть, чи що… Війна скоро кінчиться. От пройдуть наші до Вєни і баста.
При цьому Стратон дрібно, з приємністю засміявся. Він курить товсті папіроси. Під носом вуса зовсім пожовтіли. Пальці рук ніби обсмалені патики.
— Сміха було, як розказує один різник з Бережець. Каже, увірвались австріяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем'янця їхала півсотня козаків. А це ж, знаєте?.. Коні у них… Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба — до землі, як людина, приляже… Так от козаки у дві фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки «майн лібер Гот»… Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу — іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич «возваніс» видав, шо віднині весь рускій народ від Карпат до Камчатки — все під руского царя руку підходить… От воно… Да!..