— Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то більше голова твоя варила б. Куди, до чортової матері, поїдеш…
Насті лишається одно — плач. І вона використовує хоч це. Сльози, як і завжди, шукають найглибших зморшок і тихо спливають кількома галузками до тісно эатиснугвх уст.
Матвія досада люта, мов іржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов галька крем'яна. Різьба чола нагадує майстра, що кохався у величі гніву великих богів великого минулого.
Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинковані товстою верствою землі. Нагаї, чоботи, носи і чуби — грядь, грязь і грязь. Одні очі, мов пожежа, яку ті люди так покохали, здавалось, все зотлять на попіл, порох і небуття.
От як коні рвуть копитами з грузької землі, як соковите цмокають і прудко хльоскають навколо пригоршні багна. Ніздрі грають і рвуться від шарпкого дихання, бризкають піну і кров.
— Куда дарога на Жолобкі?
— Пряма… Вот там!.. За лєсам!..
Це пре кур'єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусідньому селі. З фронту страшний наказ летить — все на шістдесят верств в ширину огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже від полудня до півночі. Небо і земля тільки…
Гуруррр! Гур, гур, гур!..
По бронзовім пітнім тлі неба валун за валуном, мов випар вулкану, котять хмари. В далечінь і ширінь небо згорнуло панцир, здушило повітря, стлумило соняшне світло, що ввійшло в підземелля. Лишилось інше світло, не того ясного сонця, що навіки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою пляма крові. Постало й поволі, мов світанок, ширилось світло попелястої барви, яке заволікало їдкою поволокою поля, гори, ліси. Дороги йшли, мов тунелі. На них литі з чавуну істоти в заграві далеких пожеж ішли, котились, чвалали, йокаючи животами… Сто сімдесят мільйонів душ приносило жертву, і чорний дим закоптив небо. Десь там у сірих хащах, між золотом і вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої імперії. На північ! На північ! В ліси! Обернемо вісь бігуна[11] і пустим планету навскіс у безвість бездонну… Кінець вам!..
Цю метушню ніс Матвій у черепі, у душі, у очах. Він брав півпудову сокиру і тесав буду. Таки, мабуть, піде. Земля тримає його страшними, цупкими обіймами, але війна сильніша землі. Одяг, посуд, худоба, свиня з восьма біленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок, широкодзьобих качок….
Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! — і хай сіється по широкій землі. Хай іде лісами і множиться.
Буда вийшла справжня матвіївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
— Та куди такий тягар повезеш? А мішечок муки, мішечок круп, боденька сала, дрантя всяке….
Матвій до солдатні йде, гне спину, яка нікому, крім праці, не гнулася:
— Купіть, на милость, веприка. Годований, сала на п'ядь буде. Що вже дасте — добре.
Дванадцять рублів втицьнули за веприка… Забили обухом, тулуба забрали, а кишки собаки розтягли. І добре, що так. Добре, що хоч дванадцять дали. Інші солдати одні півники поїдали. Що ж, коли на такій трудовій землі домашнього птаха, ніби воріння, розвивалося.
Василь різав поросята. Баняк холодниці зіпсувся і не було ні одного голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огні, дим, дощ… Дядькові одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати — жінку чи міх з мукою. Чорт з мукою, а жінки жалко. Розв'язав мішисько і сипнув муку на ріденьку грязь дороги. Вітер дещо підняв, але дрібний дощик зразу ж уйняв мучну хуртовину.
— Вйо! — Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, і лежить… Просто в муці!..
— Вйо! Вйо, згоріла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить і постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла. Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тільки ногами засовала. У дядька піна ротом виплюснулась. Плигнув на віз… Якісь миски, якісь горшки, якась діжечка, все те випурхувало з буди і розліталося на скалки, ще не доторкнувшись землі.
З'явився якийсь москалик. Зійшлися люди. Нагай затанцював по спині тварини, полосував її вздовж і впоперек. Нарешті люди кілками підважили, поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самі маточини, пхали воза, а віз шкапу. Дядько поплужився далі «вглуб Росії».
Обоз не рушє. Віз у клуні готовий — честь честю — стоїть. Колеса в битий шлях вгрузають. Купа вівса також лежить. Не продав Матвій ні одного пуда. Гармати день і ніч виграють. Часом брязкотять скоростріли і, видається, десь отут за башковецьким «казьонним» лісом.
Матвія їжа не бере. Сон десь зник. У думці покошена і мокра конюшина, що лежить в копицях на полі. А повна така, головчаста — пудів п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублів пуд.
Метушливі люди вибиратись квапляться.
— Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблі і баста. І так по три дні стоять втікачі, поки через греблю переповзуть… А коли ще натиснули б.
— Хочете, то вибирайтесь, а мені дайте чисту годину, — сердито відповідав Матвій. Баби не одважуються самі рушити. Хай вже «він» наперед. А той «він» сидів, мов камінь і ніяка війна не зрушить його. Кілька дядьків з Тилявки не видержало і знялося. Виповзли на шлях і поряхалися в напрямі жолобецького лісу. Матвій провадив їх очима і мовчав. Що їм казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущені, мов порожній стрючок. На місці дверей і вікон одні нори, а всередині, ніби буревій бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки від Івана з тамтого кінця село підпалять і люд, мов блощиці, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвієвій хатинці двадцять «денщиків». У печі палає огонь, смажаться кури, поросята… Двері навстежінь відчинені, долівка, мов на дорозі. Сам господар не сидів у хаті. Ходив і ходив. І коли сили спадали, приходив, брав мовчки в кулак дещо «покомлати» і відходив до клуні, до свого. вівса, до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там і жив, мов горобець у стрісі.
Володько також купку марок за кури та всякі прислуги зібрав. Були сині, з «Миколою другим», зелені з «першим». Солдати якось до двора пішли і мішок яблук приперли. Висипали серед подвір'я і хто хотів, їв. Розказували, що там твориться.
Володько ніколи у дворі не був, бачив здалека велику садибу, покої. Бачив часом паничів, що з зализаними головами «спацерували» селом. Але близько не підходив, нічого спільного з ними не мав і чомусь не любив того… Не чув до них того, що, бувало, в Дермані до учнів семінарії. Ті також «чисто ходили», блискучі «козирки» кашкетів, блискучі халяви мали, але Володько сам хотів «таким бути». Нічого ліпшого не було, як бути учнем-Паничем? Ні. Прийде тобі.
— А, скажіте, пожалства… Что ет' такое? — показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селі. Тьху! Руки які у них… Пальці, мов шкляні. Коли б здушив — розсипалися б… Дівки губи до червоного мажуть…
Тепер слухав, що «там» твориться, і собі пішов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблуні гнуться від овочу. Скрізь, де не глянь, солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто під копита і тут чавляться.
У покоях уже всьому кінець. Лиш білі папірчики, що летять з вирваних вікон та дверей, пурхають від вітру по клумбах квітів. У палісаднику обтрощена пальма і пара кактусів. Володько відломив і собі одну цікаву, невидану, подібну на пір'їну гілку з пальми.
Після не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, діти. Якісь розбиті бебехи. Пух розвіяний по помості. Вирвані з одвірків двері лежать під порогом і по них топчуться.
У просторій кімнаті дзеркальна стіна. Перед нею москаль у мокрій шинелі — вус фертом, шапка на потилиці чудом засіла. Володько і свою непоказну постать перший раз на цілий зріст побачив. От чоботи, ті самі, які у батька виканючив, надто у грязюці. Аж злякався, коли глянув, Що вони на помості, колись, мабуть, навіть лакованому, стоять. А очі які смішні. Чуприна, як щітка, якою замітають. Шморгнув носом і пішов далі.
З протилежних дверей виліз ще москаль. У руках його сокира.