Волинь – Улас Самчук

— Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматріваєш! Вот єво!

Бах, бах! Вправо, вліво! Обух торкнувся дзеркала і те, мов розбита вода, хлюпнулось на всі боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета збив на потилицю, ліву руку в бік упер, у правій сокира — стоїть гордо, ніби переможець великий.

Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило і виходило, більше бачило. Той, що розглядав «своє рило», до фортепіана підсів і взяв кілька акордів. Фортепіано заревіло і заповнило простір дикими згуками.

— Какой-то-сукін син сапагамі по клавішах топтался, — з серцем вирвалось у музики.

— А ти рєж! — кричить на нього той з сокирою. — Раскамарінскаво!

Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на руки так, ніби з тим сплювком усе серце виплювать хотів, і тупнув кілька незграбних присядок.

Десь взялися дівки. Закрутились шинелі, спідниці. Чоботи гупотять по помості і розкидають закарваші болота, фортепіано одчайдушне реве, пики барвою наливаються і білі зуби мигають, мов блискавки.

І зненацька музика урвав. Розкручені пари фургалом вертілись далі. Зупинились і стихли, коли «розкамарінский» попід стелею розвіявся, а на місце його розлилася розлога та повільна мелодія.

Володько не розуміє того всього, але задубіло стоїть і цілою істотою вникає в оточення. Ось музика буриться, піднімається на височінь. Чує вітер, що б'ється об скелі і квилить злим духом. Чує густоту мороку і вихор, що бушує в ньому, оточуючи бліду пляму сонця, яке ледь проривається через хмари. Чоботи, носи, очі червоні, чорні, сині… Чуби, що мають від вітру… Жмут сяйва, що хлеще у прижмурені очі й освічує велику, насторч розбиту брову.

Все преться і преться перед очима, мов змора. І коли влетів з нагаєм офіцер і різким голосом ревнув: «Смірнааа!» — у Володька все ще більше змішалося в голові і він витиснувся через розтрощене вікно під капіж, де лежала розчовпана купа вазонів.

З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, діти. Деякі несуть на плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були вдоволені.

Володько обійшов покої. В одному вікні побачив знайомого хлопця. Той манить його пальцем і щось показує на помості. Володько підійшов до вікна і глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через підвіконня і накинувся на книжки.

Вибрав з них те, що вважав найцікавішим. Скинув пасочок, яким підперізував штани, і накладав на нього стоску книжок, недописаних журналів, картин. Все це рухнув на плечі. Але вага була надзвичайна. Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартісне, але кожна книжка липне сама до його рук.

В інших кімнатах обривали на стільцях плюш, розбирали якісь горшки, розбивали шухляди і витягали з них клямки та замочки. Володька це не цікавить. Він несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що безперечно й невід'ємно їй, і тільки їй одній належить.

Все одно ж там все те знищать. Що, ні? Напевно, так. Знищать. А він же хотів це прочитати. Перший раз у житті мав він нагоду бачити, відчувати і торкатися до такої маси книг. А які соковиті, виразні, палаючі картини, літери… Ні, ні. Хто посміє заборонити йому вирвати ті скарби з-під салдатського чобота, який не знає милосердя і шани?..

Але, підходячи додому, вій більше відчував, як розумів, що цього вчинку батько не похвалить. Тому він і не показався на очі батькові. Підійшов не з дороги, а з горбу… Обережно прокрався поза ожередою соломи і заніс до льоху. Там у темноті звалив усе з натомлених пліч і сів навшпиньки перед здобиччю… Довго розкладав зім'яті листочки, обривав пошарпане, складав розсипані сторінки. Надзвичайно мало світла, тому призирався до всього, мов сліпець, що цілим єством прагне побачити ясність предмету. Шкода, що він не може ось тут засвітити і сісти на цілу ніч за читання. І хай там б'ють зверху гранати… Хай валиться там світ… Що то все його обходить, коли перед ним купа дорогоцінних скарбів.

Розказав про це тільки матері. На другий день і та пішла з ним подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився і лежав у куті, мов тяжко ранений інвалід, круглий лакований столик. Три ноги його відбиті, і невідомо де знайшли вони свій кінець. Одна четверта, зухвало й жалюгідно, сторчить догори…

Настя злякалася. Таке багатство гине… Така розкіш… Вона мало не ридала над тим нещасним столом. А стіл аж просився підняти його, дати йому змогу далі жити, робити комусь вірну незаздрісну службу.

І жінка підняла його на свої худі плечі, стогнала, сапала і так занесла бідолашну каліку до своєї темної, з мокрою згруженою долівкою, хати.

На те навинувся Матвій. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя почала:

— Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай візьму, а вернуться, тоді віддам. Поставимо у хліві. Це ж так добре буде на ньому кришити буряки, картоплю…

Але не договорила. — Знаєш ти, стара, що? Тобі вже, видно, таки зовсім в голові перевернулось. Чи ж тобі не сором? Зараз мені віднеси оту непотріб туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й сліду від цього не бачив! Бо як візьму напругу, то я тебе навчу…

Цього було досить. Ліпше не чекати на щось більшого. Бо хіба ж ви не бачите, як виглядає сьогодні «наш батько». Він же тільки що «новину» дістав. Хоч ти в землю лізь, а вибиратися мусиш. Прибіг засапаний десятник — жінка Івана Бабиного, і сказав:

— Завтра всі, як один, мають виїхати. Обоз також від'їжджає…

Матвій тоді подався до клуні між свої снопи, машини і всяке таке… А там на стіл, на якім подають в барабан, голову на руки спустив і пережив одну тільки годинку так. Хм… Коли б ви знали, що то є…

Встав був Матвій, як сторож роду свого, як здоровий корінь землі своєї… Десятки років минуло з того часу. На весь зріст піднявся він, непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дідів і батьків. Його потуга росла, мов повінь, мов гірська стрімка лавина. Силу великої душі і сильних м'язів впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що давав життя, муки, радість і смерть. І післав у життя синів, дочок з твердою наукою: закон ваш — закон землі. Будьте сильні, як вона, — і вічність вам забезпечена.

І от на цій висоті, на цьому троні чистоти, віри і могутності застає його цей страшний жорстокий гад, «що тілом брязкотить і де проповзає, там все вигоряє». Перед роками чула його душа того гада й у сні підказувала страшні роки.

Війна. Нечувана, небувала. Вона свавільно, неухильно ступає по хрустких кістках мільйонів і от-от готова схопити в свої обійми й Матвія, щоб жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.

І виростуть такі сини і дочки, напояться отруєю порохового чаду, підуть по широких дорогах степів і лісів, розгублять чистоту душі… Кров, барва і випад її, змішані з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть віри в Бога поколінь, землі і неуявної батьківщини…

У Матвія тремтіли руки і ноги. Він ходив, стояв, сидів, спав, як і завжди, але у ці дні він вів надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою. Часами ціпив зуби, ніби тамував невимовний біль, ніби тлумив страшний крик, що самохіть рвався з його здушених грудей…

О, Володько так знає, розуміє, відчуває свого тата. Ні одне слово не вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лісом особливо ревуть гармати. Небо там пожежею жаріє і, здається, по хмарах ідуть легіони вояків, щоб із неба лити на землю вогонь… Дорогою йде обоз. У таборі горить безліч огнів, і дим застеляє долину.

Володько звалив на спину стола й пішов з ним униз городом до долини… Пішов, твердо ступаючи під тягарем молодими ногами, і сховався під покровом диму.

Йшов по межах, чув як двигтіла земля від гарматніх перегуків… Здавалося, йде тут останній раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далі Гнидкове. Невибрані, посохлі бараболі. Хтось, видно, ще недавно вибирав їх, клав огонь, димок від нього ще тоненькою вуалькою піднімався і пахнув так знайомими згарами бараболь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: