Розпочинається попит на овес та сіно. «Ага, — думає Матвій. — Уже не йдуть самі до них, не просять. А скільки то знищили того вівса»…
Матвієві, отому мужикові, що має поломлені працею руки, мозолі в долонях, відколи їх носить; ті очі, де безодня змагання, муки, впертості. Йому все ясне. Він бачить, мов на долоні, цілу подію і не тяжко розумному окові оцінити її. Бачить і знає людей — чужих і своїх… І він казав:
— Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росії хазяїна!.. А без нього все «нипочом»…
Це був тяжкий і суворий присуд. Але іншого в Матвія не знайшлося. Військо, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. І та руйнуюча сила переважила над тими, що снажились і вибивались зі сил, справною та твердою рукою тримали стерно гігантського корабля.
— Кров така, — Казав він. — Татарська!..
У Суражі за Шумськом «база поповнення». Тонка одноколійка зв'язує її з Острогом. Гарматний говір не вмовкає. Пішли «маршові роти» на «пополнєніє». Тилявка на середині дороги між фронтом і запасовою базою. Майже кожного дня надвечір діти зриваються з гамором і женуться під жолобецький ліс.
— Москалі йдуть!..
Знайомі незабутні слова. А з лісу висуваються роти — одна за другою, без крику і пісень. Це ж не «перві бої». Тепер ідуть бородаті сибіряки, молоденькі кацапчуки з Рязані, Вологди, В'ятки, хто знає, з яких країв, яких земель. Раси, говори, барви…
У Тилявці нічліг. «Квартир'єри» розписують на воротах крейдою: 5, 10, 15, як де. До Матвієвої хатинки втискали від 5 до 12. Менше не можна було, більше не влазить.
По приході в село «роти» розпочинають торгівлю. Новенькі «сапагі, палатки», ватові «фуфайкі», штани, в'язані «кальсони». Салдат і душу чорту продасть! Да! Міняють на старе, продають, за що тільки можуть.
— Старік! Мєняй сапагі!.. Давай какіє-нєбуть, ліш би на ногу абуть…
— А вам же…
— Плювать. У Крем'янце новия дадут. Нє пустять умірать у старих…
І міняли. На дрантя, на непотріб з доплатою «два цєлкових». А роти виходять зі села, мов ограбовані. Відходять і не вертаються. Полон, смерть, ранения… З Крем'янця потяги тягнуться і «маршові роти» розвозять по «тилу» каліками. В полон гатили тисячі. Землю кістками забрукували.
Що ближче зима, то більше в селі «фуражирів». Уже й на солому попит. Ячмінь також у моду пішов.
Продав Матвій перші п'ятдесят пудів вівса по «руб і двадцять». Ну, це вже ціна, але й ще не справжня. Фуражир білий папір до підпису тиче Матвієві.
— То ні, господин фуражир. Не підпишу.
— Піші, атєц. Усьо равно… Піші!
— Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.
— Крутой ти дєдя. Ну, ладна…
І пише розписку з ціною два рублі за пуд. Дивиться на те Матвій: нечесний пішов народ. Але… І підписав.
— Нє бось, атєц. Нікто тєбя нє тронєт. А жіть і нам нада.
— Крадуть, аж курить, — казав після Матвій. — Краде, хто може. Мільйони злодюг… Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офіцери обозів впасені, мов кабани. Матвіїв знайомий, з білими вусиками «батареєць», завжди наїжджає за вівсом, ячменем, соломою. Заночує, замовить курку, заплатить добрі гропгі. Вечором чай жлуктить, «Кузьму Крючкова» розкурює.
— Ех, жість, жість! — вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому серед хати кулі. — Віжу, атєц, ти на всьо свой глаз імєєш… Панімаю… Но вайна сволоч разлажіла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнійот наш челавєк…
— Бо нема хазяїна… От воно! — відповідає певно Матвій.
— Да. Может, ти і прав. Царішка наш растерялся… Вот би тєбя, атєц, на царя… Аа!
«Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!» — думав Матвій. Він такого зовсім не мав на думці. Цар царем. Царя ніхто й не вважав господарем. Цар собі цар. Сидить і царює, от ніби архірей при Службі Божій у церкві. Господарі інші — міністри всілякі. Але ті нінащо звелися. Хто знає, що за міністри там, але армію паничиками білоручками, що ні бе, ні ме не тямлять, запхали. Лізе тобі отаке в окулярах з тоненьким носиком — хлюст хлюстом… Тут огонь, смерть, а воно з «сестрами» (теж, прости Господи, слово споганили) розгул творить… Пошли таке в бій. Дай в його команду народ. А ними всі штаби, всі обози запхані. Цигарки, перстені на пальчиках, сестри, подушки… Тьху! — теж вояки!
Почали підводи зі села в «наряд» брати. Селяни це стійкою звуть. Заберуть підводу до штабу, поставлять на добу, і дощ не дощ, сніг не сніг, стій, чапи, поки який хлюст зі сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А спробуй, слово скажи… Морда твоя тріщатиме, бо така нечисть запальна, мов порох. Нерви… Все нерви. Безсонні ночі з бабами. Одеколон, що пили, мов воду. Спирт зі шпиталів сестри викрадали і пропивали, лярви прокляті.
Це твориться по цілому запіллі фронту. А там на фронті тисячі тисяч вмирає. Кров ллється, де тільки глянь. І це бачить дядько і кожна дитина. «Паничики» — стало лайкою.
— Ех, — каже, бувало, Матвій, — хоч і кажуть, що не буде з Івана пана, але я думаю, що з кожного Івана ліпший був би пан, як оті хлюстх… Нема в них крові живої. Шкіра їх поту ніколи не пропускала, а піт з'їсть людину. Працею вигониться піт з нутра…
Ого. Матвій навіть і до такого дійшов. І як не дійти. Хіба ж людина дерево чи тварина безмовна. Хіба ж йому очі не так на світ дввляться, як у мудрого сотворіння, що бачить біле, чорне, добро і зло?
От тільки життя сутужне пішло. Сніги ранні вергнули з неба. Маршові роти йдуть тьма-тьмою без настанку і кінця. До Матвгєвої «халупи» десяток впхнуть і повернутись ніде.
Сім душ своїх, десять чужих… Сідають і так сидячи сплять. Дихати нема чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
Вечором плиту розпалять, «кип'яток» на чай варять, жлуктять кацапи по двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам Матвій у самий кут заб'ється, десь на піч. Там справжня лазня. За махорчаним димом його зовсім і не видно. Настя коло плити душиться. Груди її диму не переносять. Кашель усі нутрощі вириває.
Москалики просять:
— Купі, матушка, палатку. Дьошово. Полтіннік даш і бєрі.
— Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх дівати.
— Трідцать капєєк дай і бері… Всьо одно на фронте брошу…
— Та кажу ж, що нема куди дівати. Ось дивіться, у нас усе з палаток. І штанята лобурям з палаток поробила. І старого палатками вбрала, і сама з ніг до голови в палатках…
— Ех!.. Нєгдє і картішкі сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок, жість! Хахли нє умєють жіть… Багатиє, а дуракі…
— Зачєм, атєц, ізбу такую вистроіл? Лесу, что ль, мала'ть? — виспівує ярославець.
— Ми тільки у тисячу дев'ятсот тринадцятому году сюди перебралися, — вибачливо і старанно заявляє Матвій десь з-за хмар, з найвищого престолу хатини. — «Невмоготу» було все разом. Банк платили, довги великі мали, проценти сплачували. Думали, це все «на врем'я» тільки, а тут війна «грянула»…
— А тж і вайну по шапкє… Строй і толька… й, — додає в'ятчак.
— Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всі «плотники» на фронті, а з бабами яка робота…
— Вєстіма, — замикає саратовець, — Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ занятся хатіт… А нам-та вот плажітся некуда… Вот жість, тєтка єя с ума сашла… На что матушка кржхтєла, када ріділа?.. Вот уже етава нікак не ждала, чтоб нам і картішкі разлажіть нєгдє била…
— Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! — лютує ряза-нець, — У нас-та… Вабче Хахландія нє страна, а нсдара-зумлєніє… На кой чорт защіщать єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..
П'ють чай. Перед кожним міюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю яблучка кришать. Хахландію останніми словами здоблять, Матвієві хатчину «в щепкі розпльовують» і все «угли радния» згадують. Кожному, видно, своє нав'мі…