Улас Самчук - Волинь (сторінка 11)

— Не зачіпайте мене, — вдалось йому витиснути крізь уста. Вони засихали, запікались, в'яли, не хотіли ворушитись.

Батько присів на краєчку і довго вдивлявся у Володькові малі бліді щічки… Обоє очі зав'язані. Чоло також, лише щічки, кінець носика та спраглі уста свідчили про буття батькового сина… Що він тепер думав — годі було б вгадати…

А геть увечері, коли всі впоралися з худобою і посходилися до хати вечеряти, стало сумно й ніяково. Всі підходили до Володька, вдивлялися в його роток, хитали головами… Їжа навіть не бралася… А дядьків Василь, що вихором улетів до хати останнім, побіг до хлопця, присів коло батька, нахилився.

— Як усе добре, — казав він, — скінчилося… Але що нашого Володика так скалічено, то все ні до чого… Біднюсінький мій цвяшечок, — і Василь обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальців пов'язаної голови, гладив малого, гладив довго, пестливо… Володькові знову, як тоді, після «прочуханки», зробилося шкода самого себе… Від цього в грудях щось болюче купчилось і тисло…

Хворий не хотів їсти, але одну шклянку молока мусів таки випити. На цьому настоював батько, а Володько не посмів противитися його волі. При їжі він виразно відчував, що не має двох зубів, але що ж… Це ще не все. Найприкріше було, коли, прокинувшись другого ранку, він відчув, що праве око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата міцно присохла і її тяжко було відірвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на місці ока засохлу шкаралужину… А де ж око? Боже мій. Боже мій! Невже воно витікло…

І батько відмочує теплою водою присохлу намітку та вату, накладає свіжу, зав'язує і відходить знову до машини… Що б там не було, а домолотити збіжжя сьогодні мусять. У них же з братом одна спільна машина, а тому треба квапитися, щоб міг ще помолотити і Єлисей. Сьогодні й Василь мусів таки залишитися дома та гонити замість Володька коні. З цього був дуже вдоволений, бо школа ніколи не манила його.

І коли всі відійшли до машини, а мати пішла поратися біля худоби, у хаті залишилися тільки Володько та Хведот, що спочатку не міг зрозуміти, що то з «Воводьком» трапилось. Він ніяково вертівся коло брата, придивлявся, щось міркував. Часом підійде:

— Воводьку, Воводьку… Дузе тебе бовить?.. — питає та навшпиньки спинається, щоб зазирнути братові в обличчя.

— Ах, іди ти собі, — відповідає той, і Хведот далі нічого не розуміє.

На дворі гарчить машина. «Но!.. Но-о-о!..» — гукають поганячі, а в такт поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке тільки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобі над бровами щось дуже тисне і заважає розплющитись окові. Одначе Володько розплющує його і дивиться в стелю.

Зір неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку, розмальовує Володькова фантазія різними малюнками. Він знаходить там стару бабу повитуху, Секліту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною у вовняну хустку. За нею біжить з двома головами пес. Одна голова спереду, друга ззаду. Секліта (видається Володькові) рухається в напрямі лісу… Он той ліс. Балка якась, а далі не то ставище, не то нивка збіжжя. Над усім палахкотить сонце.

Фантазуючи Володько забуває біль. Коли спиняється машина, до хати забігає то батько, то хто інший з робітників «зобачити, що поробляє наш слабий».

На другий день око зовсім заплило гноєм. Машина відмолотила і на хуторі стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лікаря? Їхати — грошей шкода, не їхати — дитини шкода. І так у роздумуванні минав день за днем. Кожного ранку і вечора дбайливо промивав він Володькові рану. Промиваючи, питався:

— Ну, як? Не краще?..

— Не знаю, тату… Не чую.

— А болить?..

— Болить.

— Ну, ну… Ти-но мені будь козаком…

Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при хворому, траплялось, дістане дещо і Хведот, який чапів тут невідступне. Промивати ока Настя не сміла. Матвій боїться, що «вона» не потрапить і чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тільки вечорами, коли гасили світло й усі клались, довше ніж звичайно простоювала навколішках та молилася щиро і тепло. Вона чекала чуда і чудо сталося.

По двох тижнях Володько виразно відчув, що око його збереглося. Воно починає вже ворушитися та продирається назовні. Корови ввесь цей час прийшлося доглядати самій Насті, зате не було кому затопити, щоб «який там харч спартолити». Але Матвій не проявляв невдоволення, хоча той харч часом зовсім зле був «спартолений». Що подієш? Не розірветься ж «вона» дійсно.

Минуло ще пару днів. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться. «Слава Богу, — думає Матвій. — Обійшлося без утрати». Він приходив щодня втомлений з корчунку, спокійно сідав за стіл, комляв хліб, їв бараболю зо шматком сала, заходив до худоби, а опісля лягав.

Володько згадав про песика, якого приніс Василь. Одного разу питає Василя:

— А де твій собачок?

Це було під вечір, коли Василь пригнав саме з паші худобу.

— А ти ще його не бачив? — хвалиться Василь. — Це вже такий псюра, що ой-ой!.. Не скажеш мамі, то покажу…

— Дурний би був казати, — дивується Володько з Василевої наївності.

— Ну, то ходи…

І вони пішли за клуню, де ростуть кущі агрусу, малин, бозу тощо. З цього боку стіна клуні не задельована дилями, а лише заложена міцно зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав в'язку, то в'язав. Як камінь. Дійсно з таких в'язок можна стіну мурувати.

Оцією-то солом'яною стіною покористувався Василь, щоб заховати свого собаку. Він висмикав одну в'язку, зробив у стіні кубашку, вистелив її м'якенькими тринами і там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти «помийок» з муки, молока та води.

— Він вже не сліпий… Бачить все і п'є молоко, як кіт, — пояснює Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лівим оком. Цей взяв його на руки:

— Аа, — каже. — Тяжечий який. Ну, мій собачечка… Мій баця… А їсть він хліб?

— Що ти ще хоч, — ніби оправдується Василь. — Від такого щенюка хочеш, щоб він вже їв хліб. Але він хутко їстиме.

— А Хведот ще його не бачив?..

— Ні. І не треба. Цей розбовтає всім. Собачка злегка тремтів і пискав носиням.

— Ну, нічого, — авторитетно заявляє Володько. — Гарний щенюк. Ти добре зробив, що взяв його. У господарстві мусить бути собака. На… А матері я не скажу…

За землю

Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпів біль, ціпив зуби, але наслідки зо всього погані. По лікаря їхати дуже не хотілося Матвієві. Це стільки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок… То корчунок. Знову нова лиха година принесла новий клопіт.

Матвій порішив був дочекатися понеділка, запрягти коні і відвезти малого до лікарні… Прийшов понеділок. Ні, думає. Доорю оце вже зяблю… Погода тепер довго не затягнеться, а у вівторок поїду. Коли ж то приходить зо школи Василь і першими його словами було:

— Тату! Застав'є продається…

— Що? Як то? Де? Хто тобі казав?

— Ціле село говорить. Люди сунуть і сунуть де двора. Вже, кажуть, на куплю записуються.

— От тобі й на! Ще ж вчора нічого не було чути. Ну, стара, — каже Матвій. — Програне наше. Нічого тепер не вскубнеш.

Розуміється, така вістка зовсім перебила Матвіїв намір їхати до лікарні. Мусить піти до двора.

А тут пополудні пригнався засапаний Матвіїв брат Єлисей.

— Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибіг, думаю — побіжу, а то розхватають, а ти й не знатимеш нічого. Уже запис іде. Ходім!..

— Сідай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси…

— Аа, ніколи… Ні-ні. Не роби турботи. Спасибі — я…

Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей кусник-другий взяв, хліб намастив, щиро насолив…

— А як, їй-Богу, дешево, — казав поспіхом Єлисей. — Всього триста, — наголошував на а. — Та це просто дешевка.

— Дешевка то дешевка. Різал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пірвеш? Звідки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.

— Тьху!.. — живо сплюнув Єлисей. — Не журись. Ходім-но до двора, а може, що й видумаємо. Може, як півдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном півтори, а разом дві загорнемо, — і чвиркнув прудко і далеко крізь зуби…

— Ох, тошненько мені та нудненько мені, — тошніла Настя.

— Тошненьком не поможеш, — перебив Єлисей.

— Штука сказати: сто п'ятдесят рублів. А ти їх добудь. Звідки? Дітей, оту загнибіду стару продам? Хто їх купить?..

Загнибіда образилась.

— Не патякай, не патякай. І сам добра загнибіда.

— Ах, все то фрашки. Не сваріться. Підем, — квапив Єлисей.

Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щільно обтягнув широкі Матвієві барки. У руки попав якийсь костур, і брати пішли.

— Ти, Володьку, підеш до худоби, а Василь хай піде й доволочить за конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навів, — видав Матвій своє останнє розпорядження.

А небо дійсно зачухмарилося і розкуйовджені ковтуни хмар поволі висувалися із західної сторони та розповзалися по небі. Поривний вітрище тіпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвієвого куцана.

Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далі, щоб зайвий раз окинути досвідченим мужицьким оком цей дорогоцінний шмат поля.

Ех, і поле, поле! Не забуде його ніхто, чий погляд хоч раз зупинився на ньому. Рівне, покотисте на полудень. З двох сторін оточене хвилястими берегами річки. На півночі від холодних вітрів захоронено сосниною. На заході та півдні «багна». Колись це справжні багна були, та час висмоктав їх, а лишилася тільки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть та пасуть коні.

Частина Застав'я належить монастиреві і так Монастирищем і зветься. Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий «город» — місто, що Гай-город звалося.

Решта належить якійсь русскій княгині, якої ніхто ніколи тут не бачив. Кажуть, у Парижі живе, а маєтком завідує поляк Ревський, що грає тут першу скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а під ними ніби по калитці повішено, рот широкий і страшенно наподоблює жаб'ячий.

Отому-то красуневі належить у дійсності ця земелька. Вона чорна, товста. Росте на ній і пшениця, і буряк цукровий. На монастирському до цього часу зберігся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники дахівки, цегли. Якісь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять — скарби заховані шукають. Що то значить пан… Усе легко хліба хоче.

Так гуторили про Городнє люди. Було там місто, але татари рознесли. Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вітру прогуло, багато в річці води витікло, багато хмар по оксамиті неба проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оці натруджені суконні дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долоні, з Богом за працю візьмуться… А чи то вже й дочекались?

І ступали м'яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному шпеничниську. Назарік ячмінь тут люди сіятимуть — міркують брати. А ноги все далі і далі ступають. Поле тікає взад. Ось долина, пригорок, знову долина. Вузенька, глибока, в дві колії дорожинка від полудневого заходу до млина протинає поле. Далі Городнє.

Тут колись розшалілий варвар плюндрував здобутки пращурів оцих самих дядьків, а самі вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами пливуть отари сірих, буцматих хмар.

Напружений гострий зір братів сповзає між ними та очеретом на протилежний бік, де за пригірком розпочинається панський парк, густий, розлогий, з розкиданими старими будівлями та недокінченим кістяком напівзруйнованого палацу.

— Поквапимося, — каже Єлисей. — Глянь, як через Плоське пруть людиська.

Дійсно, через Плоське пруть людиська і все в напрямку парку. Пруть. Уперто, дружньо… Зір їх — гострий, сухий, думка їх — одна, жевріюча, тверда!

— Півдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!

— Поквапишся… — думає вголос Матвій. — Куди і чого поквапишся? Ну, і за що я візьму ту землю?

Але ноги їх все-таки прудкіше пошелепали постолами і ступи їх ставали все твердіші, все рішучіші. Перегін… Змагання… Он люди Плоським пруть, а їм же ціле ставище коло Чернечого млина обійти треба.

Коли дійшли до парку, там роїлося вже безліч люду. Кожухи, сіряки, свитки. Чоловіки, баби, дівчата, парубки, діди, діти. Вирувала мужичня по розлогих дорогах парку. Гомоніла щоденна, безбарвна гутірка і ревіли вгорі вітри, надсаджуючи хрипи велетенського розміру осокору. Ялини скидали довгі шишки, а попід ними гикали індики, та бундючний павич борсався здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялівцю. А руїни палацу, мов зубатий череп, угрузли в землю. Вітер гонив у ньому нечисту силу, скавулів, стогнав. Побожні люди здалека вже хрестились, підходячи нічною порою до нього, хіба що одчайдушний п'янюга Середа, ідучи з шинку, зайде до нього і спокійно собі підночує та нових сил набереться.

Але найбільше юрбилось народу на старому дворі, коло «покоїв» двірського завідця.

Ну й же й люду. Безліч. Видимо-невидимо. І кремезні, і щуплі, і носаті, і кирпаті. Деякі пики так і просять цеглини, а деякі — бублики з медом.

Але не мало й таких, як Матвій. Здоровечі, барчисті, з широкими бородами, з лисинами… Це все «порадошні», «хазяїни». їм честь і повага. Вони в усьому толк знають, вони діло ведуть.

Угледівши братів Довбенків, гурти мужиків заворушились.

— О, диви! І Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..

— Дядько Матвій! Здорові були!..

— Кум! Помай Біг!.. Як маємось?.. Матвій та Єлисей не встигали відповідати на поздоровлення. Поважніші коло Матвія купчаться.

— Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? — питає Матвій.

— Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.

— Хай йому чистець, що того наперлося…

— По грядці роздеруть…

— Аби-но хрч по грядці хватило…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: