Улас Самчук - Волинь (сторінка 101)

— От, — каже Володько. — Коли б вчора менше пропили, сьогодні мали б на кіно.

На це йому ніхто не відповів. А вечір ішов, надворі все темнішало. Дорога ще далека і нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились, пішли до виборчого комітету, навантажились паперами й відійшли.

Йшли так само, як і сюди, швидко. Ніч була темна, хоч зоряна. На поля впала холодна осіння роса. Всі були надзвичайно піднесеш, бадьорі. Всім хотілося співати. Проспівали кілька пісень. Чисте осіннє повітря розносило далеко їх сильні, молоді голоси й розсипало десь там по широті землі. Це чув кожний. Від «казьонного» лісу, що ледве манячів на обрії, відбивалась голосна луна. У Башківцях також чути, як виспівують парубки, і, хоч це не близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях…

— Ех, земля наша! — зненацька вирвалось у Кіндрата. — Сидиш у селі, п'єш чарку й нічого не бачиш. А тільки вийдеш за село — ширінь, краса. Ні?

— А що ж ти думаєш? Земля наша над усі землі! — сказав Володько. — Край наш над усі краї край… І попрацювати для нього щось варто. Рови копати, дороги класти, будинки нові здвигати… Тільки ми, чорна, земляна мужва, не бачимо ані його краси, ані багатства… Інші приходять і вичавлюють з нашої землі собі пошану, честь і золото. А ми тільки те, що зо столу комусь спаде. А ми тільки у себе в селі герої. В землі, в хаті, в гної… Жінка та льоха — от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди тільки отак в любе місце і стань та подивись гарненько… Одразу крила відростуть… Одразу захочеш щось діяти, захочеш вести когось, вказувати дорогу вперед. О, я це дуже добре розумію… А думаєш, легко отак йти щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у мене ніг? А я кажу: мало ходжу. Більше треба ходити. По всіх дорогах — скрізь, де тільки хата, стріха, вікно — скрізь треба бути й казати. Бо ж подумайте, хлопці: ні батько наш, ні наш дід, ні прадід не ходили нашими дорогами, а ми за всіх них відходити мусимо. Скільки треба слів, скільки діла. Хай інші думають, що тільки лопата й ціп праця… Інше ніщо. Але я відрікаюсь і лопати, і ціпа. Тисячі тисяч копачів навкруги. Самі копачі, землеїди, борозняки, сліпаки… Досить їх у нас. А там, за нами… Там повно праці… По містах, по фабриках, по залізних шляхах, по школах, по церквах… Скрізь там порожнє місце. Так, хлопці! Порожнє! Там нас нема. А де нас, чоловіче, нема, там пустка для нас, порожнє місце. Розумієш?

Володько говорив все сильніше й сильніше. Пружно ступав зо своїми товаришами, чув за собою силу, відвагу. Хотілось все сказать, що сидить у грудях і чого не завжди сказати можна.

— Я тут, хлопці, не своє діло роблю. Не для того родився. Тягне мене інша робота. Світ, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оці поля, оце небо — не можу сидіти й дивитись. Ось чого я ходжу!

А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип'яти крила, щоб летіти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибінь землі увертітись? Ні! Скрізь було тяжко, але через те думалось, шукалось, творилось. Ті люди не спали, як спимо ми. Ті люди не тікали від книжки, від газети… Хапали її самі, виривали де тільки могли, а не було де взяти, самі сідали й писали. І не тільки писали книги… Скрижалі писали, заповіти писали, закони писали… На камені, на залізі… Огнем і кров'ю писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товариші, товариші! Коли б я так міг вас щось навчити… Але слів нема… Бо ні одно з моїх слів не є те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слів, щоб пекли вогнем, залізом розжареним… Таких треба слів… А я їх, таких, хоч маю, та сказати не смію.

Ось ми підходимо до нашого села. Скільки я вже до нього підходив і з яких тільки боків. Скільки разів ставав на цьому місці й чого тільки не передумав. Мене мучили тут думки, росли й зріли слова. Знав, що треба сказати… Скільки тих слів приходило, таких якраз яскравих, сильних, твердих… Але не мав місця, звідки б міг їх сказати. Треба було шукати місця. Широкого, високого. Може, треба йти в світ і там його знайти. Бо хотілось сказати, щоб чули мене й ви, і інші, і сьогодні, і завтра, і за сто літ… От що хотілось мені, дорогі товариші!

Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слів. Він навіть зупинився серед дороги, серед чорної ночі. Хлопці зупинились також і слухали його. Він стояв чорний, у мороці ночі, і з уст вилітали слова. І кожне було, мов іскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, ніби гарячий Дріт.

— Ах, як би карав я їх, коли б міг! — говорив він по часі. Затинав зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, і тільки якась залізна перешкода хоронила їх від його кари і гніву. — Як би виполов з рідного грунту. Ні одного корінця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова — моя мова! І хто цього не знає — не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матері — худоба. Хто йде продавати нас — проклятий, нікчемний. Хай наша земля не прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопці! І хочу, щоби ви це затямили. Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п'ятеро, а двоє… Хочу, щоб вірили мені й щоб мені допомагали. Я не янгол. Я грішна людина, але разом з великими гріхами хай зробимо ми хоч одне велике діло Боже. Це буде добре!

Володько закінчив. Минули хутір Івана Бога й спускалися вниз. Було вже досить пізно. Село вже майже скрізь спало. Тільки в деяких місцях миготіло кволе світло. По долині, що йде з напрямку Башковець, чути якісь крики, тупіт. Так, ніби там біжать люди.

Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупіт замовкли, й парубки спокійно пішли далі.

— Ну, так що? Хто куди? — сказав Ілько. Його хата на цьому боці, й він хотів йти одразу спати.

— Зоставайся. Ми підем кожний своєю дорогою, — казав Кіндрат. Ілько зостався, а решта парубків пішли далі. У Кіндратовій хаті світилося, і чути там гармидер.

— Зайдім, — сказав він. — Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже, як там було.

Завернули з вулиці й зайшли до хати. Тут було повно парубків. Антін, Демид, Йон, якого вчора не було на весіллі, Михалко й багато інших. Всі були розбурені, схвильовані. Антонові з голови тече кров. У Йона перев'язане око.

— Го, го! — вступаючи до хати, ревів Кіндрат. — А це ж що за віче?

Всі хлопці, як ті, що увійшли, так і ті, що були у хаті, з ніг до голови заляпані в болоті. Ті й другі піднесені й розхвильовані. Ті, що увійшли, не могли одразу зрозуміти, що сталося, а ті що були в хаті, не могли довідатись, звідки привалили тамті.

Антін і Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.

— Все, що не було Ілька! — кричав Антін. — Нас було мало! Коли Йон тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що діло зле. Я вирвав з плота кілка, але десь чорт Демка Коварду приніс. Він накинувся на мене ззаду, а в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула мені в лоб і розсипалась. Я вже не міг нічого робити, бо в очах сто блискавок стояло…

— Але що було? Що сталось? — ревів далі Кіндрат, криючи все матюком.

— Що сталось? — кричав Йон. — Побили нас! Башківчани! Перший раз, відколи земля стоїть! — і після цього закляв. — Куди вас чорт носив? Тебе не було, Ілька не було. Хто мав виступити? А їх, тієї дрібноти, з п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже під Тилявку.

— Ну, але хоч тим останнім дісталось, — трохи відрадніше говорив Демид, що вийшов з бою без ніяких знаків. — Знаєш, — казав він братові, — гнались за нами аж під село. Ми тікали, бо нас було всього чотири. До того Антін з розбитою головою, а Йон також вже дістав кілком по черепі. Я збив кількох на товч, але їх там було стільки, що й не перелічиш. Почали тікати. Біжимо, біжимо… їм не хотілося всім бігти. Бігло лише кілька. Ми підвели їх під село й раптом на місці обернулись. Ті оглянулись, а вони самі. Ми дігнали їх, і кількох так і лишили на місці. Мабуть, і ще лежать.

— Ах, чорт бери! — обтирав Антін закривавленою рукою з носа кров, що весь час сочилась йому з чола.

— Ну, ми їм цього не подаруєм, — додав Йон. — Ми їм ще покажемо, де раки зимують. А все Ілько, нас так мало. І де він в чорта подівся? По цілому селі шукали. Як у землю…

— Хо-хо-хо! — зареготав Кіндрат. — Ілько був з нами.

— Де? — запитали всі разом і наставили вуха. Володько, Сергій і Никон сиділи спокійно коло мисника й тільки посміхалися.

— Е, де! — говорив Кіндрат. — І вас, чортяк, треба б туди повести.

— Володько завів? Так? — питав Антін. — А нам нічого не сказав.

— Ти ж не знаєш ще, де, — казав далі Кіндрат. — Можливо, тебе туди й гаком не затягнув би. Ми були не на весіллі й не в Башківцях. Ми були на вічу, у Крем'янці. А ось тут паперів нанесли. Беріть всі й читайте. Розумієте? Але не куріть. Двадцять другого вибори. Всі, щоб вас сам чорт куди інше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батьків та мамів своїх на це підбити! А козака не слухати. Дає чарку — пий, а каже що — мовчи та своє діло роби. Ось тут наше число, й усі маємо на нього в другу неділю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперів поміж своїх сусідів рознести.

— Знаєте що, хлопці? — вміщався до цього й Володько. — Менше тільки говоріть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком відчиняйте губу. Питатиме хто: дістав і все. А тобі що?

— Правильно! — хрипів від напруження Кіндрат. Йому вже й в горлі висохло, і випити він хотів, і закурити не мав чого. Але терпів, говорив, розмахував своїми довгими руками, хвилювався.

— А кому що до того, що між нами робиться? — кинув котрийсь між хлопцями. — Ми є ми, а інші хай собі по-своєму.

— Ех, там і говорили! — кинув ще Кіндрат, сідаючи коло столу. Всі звернули на нього очі. — А комендант! — добавив по хвилі… — Ні! — мотнув головою. — Не забуду! їй-бо не забуду! — А ще по короткій перерві додав: — А пісню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!

Решта хлопців не розуміли, що він там говорить, але розуміли, що коли вже Кіндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.

— Володьку! Співай! — кричав по часі Кіндрат і зірвався зо свого місця. — Співай!.. — І він сам затягнув хриплим, порваним голосом…

— Ні, Кіндрате! — говорив спокійно Володько. — Не тепер. Не тепер! Іншим разом.

Пізно вночі розійшлися. Володько пішов додому також. З ним ішов Антін. Говорили дорогою про різні речі, а коли мали біля Гершка розходитись, Антін сказав:

— За тобою сьогодні питала Ганка.

— Так? — проговорив Володько, розпрощався й пішов далі. Думав про Ганку, але одночасно пригадував собі ту, що зустрів на весіллі, її великі карі очі, її червоні уста… Не міг забути за них, але був утомлений, розбитий. Хотілося скорше дотягнутися до якогось свого місця, десь там схилитися, й заснути.

Прокинувся пізно. Соромно було ввійти до хати. Боявся, що зустріне батька, і не знав, що має йому сказати. Але батька не було ні в хаті, ні на подвір'ї, ані в полі. Ще раненько він від'їхав з Хведотом до млина. У хаті була сама мати, а Василинка була в школі.

— А де батько? — запитав Володько.

— До млина поїхав. Зовсім не було муки. Чекав, чекав, поки ти не прийдеш, і не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цілий день ходив по полю. Він нічого про тебе не згадує, але як дивиться. Як він дивиться… Боже, як він дивиться! Скільки-то він побігає по тих полях, по скибах. Скільки він пополітає там. Так все те любить, так страшно любить. Для нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змінити? Вчора кажу; та посидь трохи дома. Чого бігаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо ціле життя дерся, як той останній каторжник? Так страшно, сину, нарікав, що Господи.

— Що ж я можу зробити? Що я поможу? — сказав Володько.

— Що? Хіба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твій у твої роки женився. Земля є, господарство… Все маємо. А підросте Хведот, віддамо його в приймаки. А господаря треба. Він старий, а не так старий, як недужий. Ні одної здорової кісточки не має. Подивися, як він рано зводиться… Я ось також ледве руками ворушу. І я помічницю потребую… Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього, кидається на працю, але воно ж мале… Аж страх бере, коли воно набере оті повні відриська води й несе… А ти все ходиш, все ходиш… Ось десь там вийдеш, а мені вже й туркають у вуха: а він там. А він те робить. А він за тою бігає… Кажуть, он ти цілу ніч на весіллі гуляв та пив. Чи правда те? Та мені краще ніж у серце, ніж слухати про тебе таке.

Володько мовчки їв і слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на сина благальним поглядом, а коли вже не мала більше слів, стулила щільно тонкі, сухі уста й чекала, що скаже він. Володько довго не знайшов слів для відповіді, І аж коли скінчив сніданок і мав відійти з хати, спокійно й байдуже промовив:

— Ні, мамо! Господарем я не буду.

— А чим будеш? — піднесла голос Настя. — Жебраком? Підеш у світ? Своє кинеш, а підеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько ціле життя тягнув, як віл? Для кого?

— Не знаю, для кого. Для мене ні. Я того не потребую. Піду у світ, знайду для себе роботу.

Ці слова вдарили Настю, мов грім. Не знала, що сказати, й безнадійно стояла, опершись на комин. Володькові стало її шкода. Підступив до неї.

— Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої діди. Не хочу. Хочу жити краще. Не хочу сіяти й орати. Хочу щось інше робити. Не хочу заграбатись тут на трьох десятинах і починати каторгу спочатку…

— А що будеш, дитино, робити? Куди підеш?

— Щось буду. Знайду місце. Світ великий. Піду до міста.

— Але всі панами не можуть бути. Хтось мусить і свині пасти.

— Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: