Улас Самчук - Волинь (сторінка 109)

— Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм, — сумі проговорив незнайомий. — Ходімо!

Обидва пішли. Увійшли в ліс глибокий. Йшли без стежок, без доріг. Часом на якусь галявину виходили. Місяць світив на них з високого неба. Довга тінь тягнулась за ними. Собака, йшов спокійно по слідах незнайомого.

Обходили всі яри, всі долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрізь стояли. Іван часто не міг заховати радості, який то гарний, великий Божий світ, яка чудова та його земля. І втоми вже не чув, бо радів, як мала дитина. Здавалось, що він вперше в житті подивився на землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.

— Господи Боже! — казав собі в душі. — Ти єдиний можеш спасти нас від великих гріхів. Син Твій за цілий світ постраждав і викупив його з неволі. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дітей своїх.

Поки молився так Іван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тільки зупинявся, ставав, обтирав піт на широкім чолі й тяжко віддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Місячне сяйво зовсім заливало її. Сніг горів самоцвітами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав:

— У долині цій колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно відійшли від нас, але душі їх тут… В оцій долині. Ходім до них.

Недовго вже йшли. Підійшли до якоїсь стіни, що чорніла, мов ліс великий. Сюди й туди не видно кінця. У стіні тій залізні двері, а на дверях два великі, мідяні кільця. Взяв незнайомий за те, що з правого боку, і вдарив ним раз, потім ще раз і ще раз. Три рази вдарив тим кільцем. Довго не чути було нічого, Борислав, незнайомий і собака спокійно стояли й чекали. Нараз за дверима ніби задзвонили малі дзвоники. Луна від них донеслася й назовні. Тоді залізні двері самі від себе відчинилися, а за ними був чорний, мов угіль, вхід у якесь підземелля.

— Ти зостанься тут, — сказав незнайомий до пса. — А ви, — звернувся до Борислава, — ходіть за мною.

Собака слухняно залишився надворі, а Іван і незнайомий вступили у темний прохід. Двері за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокій темноті. Після поволі звідкілясь взялося бліде, мертве, ніби від порохняків-світляків, сяйво. Воно поволі збільшувалось, і по часі Борислав побачив перед собою довжелезний, ніби тунель, прохід. Кінця його не було видно, а справа й зліва проходу стояли прив'язані чудові коні. Направо стояли все карі, наліво все каштанові. Блискучі, випасені всі, стоять коло довжелезних жолобів і ніби на когось чекають.

— На кого чекають ті коні? — запитав Іван незнайомого.

— Після скажу, — відповів суворо той.

— А де їх кінець? — знову запитав Борислав.

— Побачиш, — так само відповів незнайомий. Іван вже більше не питав незнайомого, а йшов за ним все далі й далі проходом. Йшли так дуже довго. Направо й наліво все стояли такі саме чудові коні й ніби когось чекали. І по дуже довгій ході нарешті дійшли до кінця. Коні залишились за ними, а вони самі вступили до нового підземелля. Бліде світло тут зникло. З'явилось тут натомість синяве, ніби від горючого газу. Була це велика, безмежна зала, наповнена самою зброєю. І чого тут тільки не було. На колонах, що підпирали склепіння зали, висіли старі шаблі й старі списи. У скринях лежали гарматні кулі. На довжелезних стояках стояли рушниці. І була тут не тільки стара зброя, а була тут і така, яку вживають тепер. Були там скоростріли. Стояли довгими рядами на високих триніжках, на коліщатах. Коло них готові скриньки, повні стрічок. Були тут і гармати — тяжкі й легкі. Стояли й чекали. Навіть літаки, навіть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, і все ніби на когось чекало. Іван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотів нічого питати незнайомого, але з часом не витримав.

— І нащо тут стільки тієї зброї? — спитав. Незнайомий навіть не оглянувся. Здавалось, він зробився ще більш непривітливий й суворий. І тільки по доброму часі сказав:

— Ти, чоловіче добрий, до всього лік знаєш. Всяку хворобу відразу вгадуєш, а такої простої речі не можеш відгадати. З якого ти прийшов світу?

Після цього незнайомий замовк і повів далі Івана. По довгій ході дійшли до зали, заваленої різними вояцькими одягами. Яких тут тільки не було одягів і скільки їх було. Не можна було переглянути. Іван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стільки тих одягів. Мовчки пішов за ним далі, аж поки не прийшли до найбільшого і найтемнішого підземелля. Було тут зовсім темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Іван нічого. Стояв у темноті, у порожнечі, заведений у незнайоме підземелля й тільки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завів? Де звідси вихід? По часі з глибокої темноти почув Іван суворий голос незнайомого.

— Бачиш щось тут?

— Ні, — відповів Іван. — Не бачу нічого.

— Чуєш щось тут? — знову запитав суворий голос з темноти.

— Нічого не чую, — відповів Іван.

— Світла! — сказав суворо незнайомий, і враз з'явилося світло. Було це справжнє світло дня, що від сонця лилося… Чарівне, живе, тепле! Було це радісне світло, що сяяло над Божим світом зовсім даром всім, для всіх. Велике Боже око дивилось і зводило до життя все, що було на землі, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство діставало від сонця стільки, скільки потребувало для свого життя, й все від того жило на землі, І було це таке хороше, таке чарівне, таке святе світло.

Іван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне підземелля… Безліч колон підпирало його склепіння. Скрізь, де гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сиділи різні, дебелі люди, ніби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно світило сонце, кликало до життя, манило, гріло…. Але вони не чули того заклику. Всі спали. Всі до одного. І коли Іван призвичаївся до яскравого світла, він здивувався ще більше. Пізнав у тих людях знайомих… Різних знайомих, з різних сіл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди, але чого ж вони сплять? «Боже! Чого вони сплять?» — питав себе розпучливо Іван. Але ніхто йому не відповів, а сам не міг догадатись. Знав безліч різних ліків на землі, знав усе, а цього не знав.

— Боже мій, Боже мій! — не витримав і викрикнув Іван. — Але чого ж ті люди сплять?

Незнайомий не відповів Іванові. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тільки до тих, що сплять, і звучним, сильним голосом промовив:

— Сон ваш триває далі! Ось зі мною свідок. Села ще сплять!

Після цього незнайомий обернувся знову до Івана й сказав:

— А тепер час вертатись. Ходім!

І по довгому часі вони дійшли знову туди, звідки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присів коло його ніг.

Іван був здивований до смерті й нарешті запитав:

— А хто ж ви такий, добрий чоловіче?

— Я! — відповів незнайомий твердим, виразним голосом. — Я ваш Вічний Сторож.

— А що ж це за долина? — запитав знову Іван.

— Це Долина Чекання! — так само відповів незнайомий.

— А на що ж тут чекають? — знову запитав Іван, бо не міг так відійти, щоб не довідатись цілої правди.

— Чекають тут на добрі вісті з ваших сіл. Я — Вічний Сторож, що кожного року раз на Новий Рік виходжу вночі й обходжу цей край. Але тільки раз на сто літ можу я зустріти живу людину з сіл. І я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кінець неволі?.. І коли знатимуть мені відповісти, коли я почую відповідь таку, як треба, тоді прокинуться усі оті, що бачив ти сьогодні, їх там є безліч, І як тільки почують: «Готово! Вставайте!» — усі встануть, всі прокинуться. Візьмуть ту зброю, посідлають ті коні й виїдуть. І буде то чарівний виїзд! Але тепер мусять спати вони ще сто літ, поки я не зустріну нову людину. І краще хай не родиться вона на світ, коли має принести мені таку відповідь, як приніс мені ти. Краще хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикі ліси, до диких людей, бо на цій землі не повинно бути для таких місця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають. А ти йди тепер до людей своїх і розкажи їм, що чув і що бачив. З Богом!

Вічний Сторож повернувся й пішов поволі в ліс. Йти йому було тяжко. Голову ніс опущену. Ноги його поволі переступали, ніби в кайданах, а за ним тягнувся його вірний собака.

Іван довго стояв на місці й не міг рушитись. Йому вже не хотілось вертатись до села. Він зрозумів, який тяжкий гріх взяв на свою душу, яку тяжку вину перед Богом і людьми зробив він цього дня. Але все-таки треба було йти. Треба було піти й сповістити іншим, щоб всі знали й дітям переказували. Хай не родиться на світ така людина, що принесла б Вічному Сторожеві такі вісті, як приніс сьогодні Іван.

На другий день знайшли Івана недалеко коло села непритомного. Знесилився від холоду, втоми й тяжкого горя, не міг дійти до села, впав і мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вістка облетіла ціле село. Люди всі любили Івана. Був він добрий, серце мав чуле й м'яке. Знав трави лічничі й не одного з біди та смерті вирятував. Через те зійшлися до нього й тепер.

Але тепер не могли пізнати його люди. Лежав, мов камінь, твердий. Очі мав суворі. Коли побачив коло села людей і опритомнів, почав оповідати те, що я вам оповів. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як відповісти, коли ще раз зустріне Вічного Сторожа.

Цим Володько скінчив і замовк. Все, що було в хаті, мовчало глибокою мовчанкою. Всі прядки стояли. Всі люди сиділи майже нерухомо. Антін, Йон, Демид, всі, всі дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв свої слова. Кожне слово виходило з його уст, ніби вибране. Коротке, просте і ядерне, бо хотів, щоб всі приняли й зрозуміли його.

І видно було, як впливали ті слова на слухачів. З сяйва очей, з рухів уст, з виразу цілого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.

— Ну, — сказав він. — Казку я скінчив… А тепер знову хіба пісню?

— Еге… Пісню… — промовив придушеним басом Антін. Пальці його незграбно ворушились на коліні. — Пісня тепер ледве чи й піде.

Йон встав на ноги.

— Та-а-ак! — сказав він, заложив обидві руки за потилицю й потягнувся. Демид також встав…

— Ех, Іван, Іван, — вирвалось у нього, й більше не казав нічого.

Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка… Та й друга всміхнулись йому… Зупинив погляд на Наталці… Здається, глянула також на нього… А можливо, помилився… Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде… Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.

— Йду! — сказав несподівано Володько й швидко встав.

— Чого так спішите? — кинула Настя.

— Їх чекає… Не знаєш? — Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.

— Дякую вам хоч за це, — відповів Володько. — Вперше почув від вас слова… Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі… Так, Антоне?

— Істинно так! — потвердив той басом.

— Як хочете — знайдемо й для вас місце, — жартувала Настя. — Пустимо на піч. Мама посунуться…

— Ха-ха-ха!

— Смійтесь на здоров'я. Сміх вам на користь… А вже, здається, і півні кричать, І не хочеться їм спати… Добраніч! Не поминайте лихом!..

І парубки вийшли. Ніч. Чорна, вітряна ніч. Глибока навкруги тиша, тільки час до часу переспівуються півні.

Дійсно, від першого перелазу Йон і Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антін нічого не помітили й пішли собі вниз.

Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. «Невже Йон до неї?» — питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Ні, ні. Ніколи вона не зробить такого. Ніколи!

VII

Посередині села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. «З фронту» від дороги має він чотири вікна й двері. Крайнє, східне вікно загратоване. Двері подвійні. мальовані гнідою, вицвілою барвою. До них просто з вулиці ведуть зложені з кантястих, дубових брусів сходи. Над ними бляшана вивіска з написом: «Продаж вуткі і лікеруф — І. Габель». Літери криві, а крім того літера К в слові «вуткі» виглядає як Я, бо намальована навпаки. Збоку домальована пузата, подібна на десятикілову гирю, пляшка.

Ввесь цей будинок зо всіми своїми оздобами зветься «шкальня». Є це найкращий будинок у селі, бо виставила його ще царська влада. Не була це ані церковно-приходська школа, ані якась лічниця, через те виглядала по-людському. Продавали в нім добру, царську горілочку. За війни будинок спорожнів. «Шкаликів» не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав хтось у вікнах тахлі, бляха почала іржавіти. Після поселився там воєнний біженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й різним іншим крамом. «За України» зробили з шкальні кооператив. Продавали сіль, юхт, мило, оселедці. «За большевиків кооператив пограбували. «За поляків» кооперативна управа сходилась на свої засідання, засідали здебільша до рана й розходились зо співами. Після кожного такого засідання кооператив опадав, мов вода після повені. Засідання тривали недовго. Перед роком відбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кілька тузинів поіржавлених голок, п'ять наперстків, пляшечку колонської води, кілька пачок шевських цвяхів і «розщитали» крамаря. Після того будинок заглух. занімів. Знову почали зникати з вікон тахлі, посипався зо стін тинк, розринулись сходи. На дверях висіла велика колодка, а сільська громада щотижня сходилась і радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем минав, а громада радилась. Колодка на дверях висіла далі, далі зникали тахлі, далі осипався тинк. В одному куті великої кімнати стояв закурений стіл, а в столі хоронились голки, пляшечка колонської води, шевські цвяхи, старі протоколи й зовсім добрий статут. Андрій Андрійович Рона перейняв на себе головування, ходив по своїх кімнатах і думав. Тяжкі були його думи. Хотілось йому ті іржаві голки, ту воду й ті цвяхи пустити якось «в хід». Але, не дивлячись на всі його старання, все те майно лежало непорушне, мов зачароване. Не було ні людей, ні грошей. «Стара управа» після славетної діяльності заслужено відпочивала, а нової не було де взяти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9287
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5844

Пошук на сайті: