Улас Самчук - Волинь (сторінка 12)

— І як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора ніякого слуху, а сьогодні, ні сіло ні впало… Тьху!..

— А з хати до хати чутка перекидається. Земля.

— Ось диви, Лебедчук де, і той прочув…

Матвія дехто Лебедчуком зве, бо мешкає він на лебедській землі.

— Та, — каже Матвій, — той Лебедчук ближче до Застав'я, ніж ви. А земля сама тягне мужика, як стерво собак… Вона сама підкаже…

— А хай би мені підказала, де грошей взяти… Грохонув регіт…

— О, і то підкаже, коли опораєш та засієш нивку пшениці, — вставив свою мудрість Єлисей і чвиркнув крізь зуби.

Один дядько, що сидів дуже низько на якомусь камінці, зовсім невигідно, устав і проговорив:

— Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а дома ж роботи до повітря. Хай би вже чи се чи те… А то чорт батька зна що…

— А чи й дочекаємось ми сьогодні?..

— Халєра його, вибачайте, знає-Ішов сюди Матвій не даремно. Хоч і бідкався він, де має дістати грошей, але надія, «що якось-то воно все-таки буде», не кидала його.

І не встиг він, прийшовши до двора, як слід оглянутись, коли вже його оточили десятків зо три найповажніших хазяїв. Бо ніхто з них не мав стільки досвіду в купівлі землі, як він, хіба що, може, Мартин. Але той уже «тільки нахапався, що, як то кажуть, і через губу йому пере-того… А без Матвія ні одна купівля не обійшлася. І коли викупляли Тимошівщину, Матвій самий, без брата Єлисея, що тоді ще «у москалях унтирцером» служив, дві з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, кості не раз від праці тріщали, але витягнув. Після отой Осовець. І тут дві десятини. Та тут уже разом'з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. І так усе одно за одним — покійний Хведір та Матвій скрізь перед вели, усі громадські справи до пуття доводили. Скільки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога, то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвій одвіз до Києва мішечок, так тисяч двадцять, самих золотих «імперіялістів» — копійка в копійку, громадських грошей. І довіз. А це ж вам ризик, тільки подумайте, що його переболів за ту дорогу, скільки тих нещасть могло трапитись, — однак Бог милував.

Такому чоловікові, само собою, всяк віру йме. Його і сюди і туди. Чи то довіреного треба, чи заступника від громади — кого? Звісно, Матвія. Без просторікувань. І він йде, і робить.

Тому й тепер юрба чоловічих та бабських свиток оточила Матвія. Громада мусить же довідатись, що там і до чого. Чи є той економ, чи нема? Чи думають вони поважно з тією землею, чи так лише качку пустили, аби дурний мужик потоптав трохи чобіт?

І почали поговорювати, кого б вибрати та післати до пана. Почали натякати на того, на іншого, а врешті і на дядька. Матвія. А кому б, як не йому краще такі діла знати. Той тобі любого пана навколо пальця обвине. І показний, і розважний, і толк знає.

— Ану, дядьку Матвію… Підіть-но… Хай йому частець, отак тут за гарма-дарма чапіти.

Але Матвій з місця відмовляється. Він, мовляв, і так не знає, що ще з того вийде. Чи буде він ще купувати, а чи й ні, бо зв'язався з Григорчуком, а то ж, звісно, півтисячку рубликів треба вилічити. А тут уже, далебі, хоч би й хотілося, духу не вистачить, не потягне зі свого господарства більше. Він прийшов лише так собі, подивитися, послухати, як то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.

— Чого ж гай-гай, — вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку і прийшов сюди також «тільки подивитися та послухати»…

— Но, — порушує головою Матвій і збиває на потилицю свого засмальцьованого кашкета, — воно б то, звісно, того… Розуміється. Та правду кажу — не втну більше. А ви, Мартине, і без мене ту справу обчухрали б.

Мартин і справді господар поважний і «топковий», але до нього громада вже з обережністю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився і ласувати йому на клапоть того поля не годилося б, коли стільки інших покупців найшло, яким, либонь, потрібніше, ніж Мартинові, те купно. Тому про Мартина помовчували.

Але Мартин знає, що й до чого. Він сам і не преться куди не слід. Звернувся рішуче до Матвія:

— А, нічого вам, Матвію, стягатися. Мусимо і то знати, що це наша остання купівля. А діло зробити треба. Я сам пішов би, та мені того не личить, на поле я і не чигаю — от хіба клапоть стависька та, кажуть, млинок.

Натовп прогудів щось невиразне. Чи то одобрювали Мартинові слова, чи то заперечували. А Мартин вів своє:

— Що там не кажіть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажіть, люди чесні, чи не заслужився той чоловік у громаді? Скільки-то він попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грішми. Та інший би з вас стільки злупив, що аж пальці було б видно, а що він дістав за свій труд? Карбованця від пана на горілку… Самі знаєте…

О, Мартин знає що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не забуває. Матвій з місця пом'якшав. Можливість набути ще одну десятинку підкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цілі сім десятин, а там, за пару років ще десятинку придбав би, і його бахурі сливе забезпечені…

А люду, що тієї води в повінь — усе прибуває і прибуває. Ціле широке подвір'я, весь парк — скрізь повно, скрізь товчуться, гармидерять, бідкаються. Погода почала капсіти, небо насупилось, зсунулось, здається, аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.

І Матвій дався намовитись. Удвійку з дядьком Харитоном, отим самим, що має поле межа в межу з Матвієм, пішли до панських покоїв. Люди ж, розбившись на гурти, гомоніли далі і чекали.

Бути поважним та статечним не робило для Матвія ніяких труднощів. Чоловік, що не кажіть, у формі. Йшов і роздумував, що сказати, як сказати — мусить його толково та з розумом, діло ж немале.

Покої панські низькі, старосвітські. У дверях Матвій мусить сливе голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвірок, видно, не для таких вони будовані. Оконом, видно, на свій зріст їх виміряв, бо ж не всі можуть такими Матвіями бути. Зате скрізь тут затишно, та притульно, та м'якенько. Ситість тут чується та вигода. Уже самий передпокій чого вартий, — килими, кажуть, перські, тапчанчик м'який, кілька таких ослончиків та крісел плетених» «Чи витримав би, коли б так сів?» — міркує Матвій, дивлячись на ті турецькі витребеньки. І хто його може на такому сидіти? Пан? Так він же сам, хоч куций, пудів вісім важить — жлукто таке, та й пані його не менше. От хіба донька їх — єдина стать, що на людину подібна, зросту хоч і не високого, та струнка і ніжна, і голос дзвінкий, хіба що літери «р» як слід не вимовить, замість «русска» у неї виходить «лусска», а замість Ревська каже «Левська» і так її Левською ще у школі й прозвали.

Пана дома не застали. Був він, здається, у Мизочі, а за нього говорив його заступник, чи писар, чи повітря зна що він таке — молодий, на диво тоненький і хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто і роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так і так… Пан дістав дійсно від власниці княгині телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та як — нічого ще не відомо. Отож і поїхав пан до містечка, щоб там докладніше у адвоката довідатись, і паничик думає, що він скоро вернеться і тоді буде видніше. Але сьогодні то ледве чи станеться, от хіба завтра. По-друге — тут стільки того люду навалило — де ж його зо всіма розмовляти. Мусять вибрати уповноважених, як слід, і передати в їх руки справу. Запитав Матвія, чи ви є таким уповноваженим. Ні. Матвій лише ось хоче запитати. Ну, то ідіть і виберіть уповноважених, а тоді верніться. Ага. Ще одно: що до продажу Застав'я, то мова йде лише про його південну частину зі ставом та млином. Решту землі затримує за собою пан оконом.

Усе то було сказано, звичайно, по-російськи, «по-панськи». Панок інакше говорити не може, але дядьки до такого, звісно, давно звикли. Де ж є такі пани, щоб говорили по-людськи. На те він такий тоненький, та тендітний, і обличчя в ластовинні, і волосся м'яке та ясне, мов у ляльки, і довгі та прозорі пальці, що, їй-Богу, можуть поломитися як скло.

Але мову його передали висланці народові слово в слово. До цього додав від себе Матвій, що гаразд було б поділитись людям на гурти і кожний гурт від себе одного відпоручника вибере, а ті знов разом виберуть уповноваженого. Матвій-бо знає, що як почнуть усі юрбою «вибирати» — ніколи нікого не виберуть.

Звичайно, піднявся в народі рух, рейвах та гармидер. Во-но-то було б гаразд по-Матвійовому, але як його той народ поділиш? Хіба що за кутками. Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарічанський окремо і так його гуртів двадцять набереться.

Селяни не вміють робити щось на галай-балай. Треба обміркувати, що і як та з якого боку, а тоді вже і до діла. Сім раз відмір, а раз відріж, каже мудра народна приказка. Мовляв, добре розжоване ніколи шлункові не завадить. Але на це треба часу! Боже, скільки на це треба того дорогого часу.

Тому знов Мартин виступив:

— Люди добрі! Ніколи над цим довго сушити голови. Ніч на носі, а до того, диви, і сльоза розпічнеться. Поки воно на ті гурти розіб'ємось, та поки се та те, то й часу не хватить і нічого ми не зробимо. Краще його одразу громадою вибрати двоє чи, скажемо, четверо люда і хай роблять списки. Я пропоную дядька Матвія. Чоловік у цих справах битий, і ніхто краще за нього цієї роботи не зробить. А вже він хай добере собі помічників сам. Чи добре кажу?

— Просимо, просимо! — впало кілька голосів. — А так! І справді, і чого його товктися на місці, — загомоніли інші і тих голосів усе прибавлялося й прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу і без складу, що і сам дідько не розбере.

— Люди добрі! — обізвався Матвій, — Послухайте ви і мене. Усі добре знаєте, що тепер я не можу брати на свої барки такого тягару. Інше діло було при купівлі Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кілька десятин, то за одним міг і інших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи візьму яку там півдесятину, чи не візьму, то посудіть самі, чи мені варто брати той клопіт на свою голову. Хай це беруть інші — он дядько Мартин, чи Дам'ян, чи Харитон, чи мало є тут нас таких… — і Матвій розводить довкруги рукою.

Громада насупилась хвилево мовчанкою. Дядьки почухували потилиці, попльовували, видно, міцно міркували. Во-но-то, либонь, якось би треба почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що після цієї мовчанки зірвався, — бо кожний, надумавшись, хоче висловитись, — заборсав справу ще дужче. Кожний говорив і ніхто не слухав. Кожний щось радив і все щось інше. Нарешті до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином. Є то високий, як вежа, тонкий, довгошиїй, з горбатим тонким носом, чолов'яга, що завжди, досить до речі, потрапить міркувати. Він виступив на якесь підвищення і глухим, горловим голосом почав говорити, що коли громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкти воду в ступі. Ми прийшли сюди не пащекувати, а робити діло. Коли дядько Матвій одмовляється — його діло, і він має рацію. Бо ж, посудіть розумом, кому б це хотілося за гарма-дарма чужі клопоти на себе брати. Але я так міркую: кожне діло нотребує доброго чоловіка. Хто може ліпше це зробити від Матвія? Ніхто. І я кажу просто: дядько Матвій піде, я вам кажу! Але ми мусимо за те віддячитись. Сам він хоче півдесятини брати — додаймо йому ще півдесятини від нас усіх, і шабаш! І якщо всі згодні — йдемо на Шинківці, робімо списки та підписуймо з дядьком Матвієм догоду. Чи згода?

Громада довго не слухала, що там той Кальчук говорить, та коли всі втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось — той говорить до речі. І коли він скінчив, громада щось загула, щось, ані так, ані ні, але скорше так, коли тут чорти вирвали Мотрю Нестериху. Ця куценька, грубенька, ніби капустяний качан, осібка була вельми неспокійною і вже давно поривалася щось і собі сказати, та її все до слова не пускали. І аж тепер прийшла її година, вона рванулась наперед і задзеленчала на ціле горло:

— Ой, мені, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матінко Божа! І кому це ми ще маємо кланятись до землі, та просити, та просити, та ще й землю йому викуповувати? Чи ж у нас стільки тих грошей, що й самим не треба? Ось так: тому півдесятини, тому могорича, тому те, тому се, а тобі, бабо, облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мій отой гниляк Нестор, то лишив мені дві грядочки поля, що одна курка хвостом закриє, та копицю дітвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звідки? А як? Найстарший — тринадцять, другому одинадцять, третій дев'ятий пішов, четвертому…

— Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! — загукали на Мотрю.

— Треба було менше ночами, а більше днями працювати, — докинув котрийсь.

— Дурна, дурна! — заверещала Мотря, аж їй голос зривався. — Завжди дурна, коли бідна. Не бійсь, он тому багатієві так на, бери, а тобі нонами витикають. То є таке «правленіє»?

— Ото-то-то! Вискочила лепетуха, — перебила Мотрю баба Велітка. — Дуже ти на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити…

— Ой, мені людоньки! — сплеснула Мотря долонями, що аж ляски пішли. — Дивись! А тобі ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою голову! Та чи ти знаєш, що я ще любого чоловіка за пояс заткну!

— Го-го-го! — озвалася юрба. Усім це, видно, подобається.

— А Нестеров! костурі вже забула. Як смикне, бувало, той «гниляк», то аж пищиш, га? — докинув котрийсь.

Знову регіт.

— Стало бути, що тут бідній людині і слова «нідзя» сказати? — заступився хтось і за Мотрею. Був то Іван Гуца, по-вуличному Панок, що десять років у графа Сангушки за льокая служив, інколи «по-панськи» закидав і фрак старий, старосвітський, цегляної барви носив на животі з мідяним ланцюжком від годинника, бо самий годинник уже давно «не дєйствував» і років десять у прискриньку лежав.

Почувши голос за собою, Мотря таку веремію зчинила, що хоч тікай. Вона розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка її набік зсунулась.

— Не согласии! Не согласии! — пищав Панок. — Не будемо комусь там землю викупляти! Досить і своїх ротів маємо!

Почалась справжня колотнеча. Мотря тарахтіла, мов розбитий віз, що котиться згори по кам'яній дорозі, розкидала кужими руками, била кулаком об кулак перед самим носом Велітки, а та й собі не дармувала, обидві верещали, мов навіжені, сукали одна одній дулі, ні одна не могла іншу ані перекричати, ані перемогти, і коли напруження дійшло до найвищої точки, їм не залишилось нічого іншого, як ухопитись навзаєм за коси. І так патраючи та скубаючи себе зо всієї сили, вони вперлися на місці — ані туди, ані сюди і при тому вивіскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: