Улас Самчук - Волинь (сторінка 119)

Ще далеко перед дванадцятою годиною всі бабусі заворушилися, вставали і юрбою виходили на перон. Стояли там збиті гуртами довго і терпеливо, а коли по дванадцятій годині з гуркотом прибув потяг, бабусі з клунками на плечах пішли в наступ на вагони, чіплялися за поруччя східців і силою втискалися у вузькі двері переділів, їх сила не дуже велика, їм нелегко здолати труднощі такої операції, одначе всі вони настирливо, крок за кроком, здобували собі місце і заповнили сливе всі вагони.

Потяг рушає і поволі їде далі. У Дубні Володько висідає і довго чекає на пересадку до Крем'янця… Бабусі їхали далі до Почаївської Рудні. О шостій рано Володько все-таки висідав на останній зупинці Крем'янець-Дубенська Рогачка.

Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо і яскраве, сліпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Підводи збивають її хмарами, що повільно осідають по полях. Жита саме квітнуть. Кожне їх стебло стоїть тихо, ніби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З полів раз по раз випурхують такі і інші птахи. П'яні, крикливі жайворонки висять у небі, таємнича і скромна перепілка зненацька вкрадливо визирне на межі, зирне туди й сюди і знову пірне у гущавину збіжжя. Жита, пшениці, знов жита. Отам далі темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий хуторець — біла хата, сіра клуня, кудлатий, як вівця, вишняк. Лінива, поплямлена маковим цвітом, долина, таємничий, закритий величезною черешнею, ярок. А поміж цим — на схід і захід дорога. Знана, як старий на покуті образ.

Тією дорогою вертався зі своєї подорожі Володько. Обвітрений, обпалений, втомлений. Курява підфарбувала його шапку, одяг і взуття на сіре. У правиці мав кострубатий кий… І коли сонце застигло над Башковецьким лісом — він підходив до свого села.

Воно… І ще, і ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.

Чи застане бодай дома? Є! Застане!

— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.

— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.

— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.

Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.

Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.

— Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав, І буде кара… А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!

Сергій подав… Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів…

— Як то? — запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.

— То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства… У Крем'янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? — казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати… І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком. — Ну, а що тут? — хотів змінити мову.

— Нічого, — буркнув Сергій… І одразу додав: — То ж на Зелені свята у Наталки весілля.

Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову… Вийняв з кишені зім'яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста… Тоді встав…

— Треба йти, — сказав напружено, ніби боявся звалитися… — П'ять днів не був дома. Може, проведеш?

Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:

— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду… Мені тут тісно… А ще по хвилині мовчанки продовжував:

— Потребую світу… Простору… Знання. Мені треба вчитись… Шукати якогось права… Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав… Дуже невесело думав.

Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм… Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів… Намагався перевести розмову на інше… Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке… А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.

— Хай збирає і хай затіває, — зі серцем казав Володько.

— Хочуть ніби перебрати читальню, — вів своє Сергій.

— Хай.

— Йон проти церкви.

— Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар'єристи, інтригани… Візьми той наш Крем'янець. Самі брати Борецькі чого варті… А та єпископська пані Радченко… А весь той славетний причт церковний. А Йон… Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні… Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе… І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.

Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш… Треба віднайти також міру своїх почуттів… А головне — характер. Самі балаганні протести — солом'яний спалах. Характер, послідовність, логіка… Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!

Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.

— І взагалі, — казав він. — Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж і інтелігенція… Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції… Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив… Ось лише серджусь на в і все… І себе не люблю, і іншим дорікаю… Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго… Чогось… Чогось… Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись і на цій планеті, з'їсти сорок вагонів хліба і відійти з чим і йшов». До дідька ясного — треба ж залишити по собі як сліп, і ця думка не дає мені спокою… А може, це лиш зарозуміння…

У таких випадках Сергій як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно. Ціла його, на вигляд спокійна, істота майже помітно насторожується, він також щось би хотів сказати, але, мабуть, слова його не конче слухняні на таке. Чи не краще тоді помовчати і вже самою мовчанкою стверджувати погодження.

Коли дійшли до колоди, що лежить в долині між селом і дерманськими хуторами, ставав кольоровий, сизо-синій, теплий, як кожух, вечір. Володько втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з товаришем і розійтися. Завтра свято, і вони напевно знов стрінуться…

А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже зрання відійшли туди цілі юрби дівчат і хлопців у святочних одягах… Кликали і Володька, але він відмовився… Далебі, чи не краще йому побути дома, походити по садку, на полях… Батько ось вже другий день з дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом, мають багато спільної мови… Ходили разом оглядати Ронівське поле, обговорювали ціну. Матвій в таких випадках ще раз переживав свою молодість, а Василь набирався досвіду свого улюбленого дядька… Разом пройшлися здовж і впоперек Матвієвим полем. Василь весь вдоволення, отакий би і йому шматочок землі, а тоді розгорнись душа. Цілими; годинами на полях та на полях, під сонцем і вітром, міркували, купували, будували, їх постаті видно було здалека і, здавалось, вони не йдуть, а пливуть у високому збіжжі…

Володькові не хотілось казати батькові про свої пригоди, не хотілося нівечити його доброго, святочного настрою… О, і забрали там документ, велика біда, дістанем інший… Він такий захоплений тим своїм чудовим ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б гріхом руйнувати його це близьке, рідне щастя.

Підвечір Володько йде до села… Йому хотілося бачити Наталку. Відколи Сергій нагадав про неї — думка Володька не могла звільнитися від її присутності, її образ переслідував його уяву і хотілось її бачити, чути, бути з нею… Але як, але де її зустріти? Зайшов знов до Сергія — одинокої його поради… На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже заспаний, невдоволений. Зі Сергієм пішли до Мокрини, Мокрина пішла до Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома… Хтозна, чи не пішла вона до Жолобок на відпуст.

Але вечором, зовсім випадково, на вигоні біля званих колод, Володько зустрів Наталку, коли вона йшла з дівчатами на музики. Відкликав її набік, були такі близькі і подібні, загорілі, засмажені сонцем, свіжі, молоді і здорові… Як звичайно, йшли далі від зору людського здовж долиною понад річкою… Десь там далі у селі грали музики, бухкав барабан, співали парубки, але їм обом це нічого тепер не казало… Вони ось знов разом, такі безмовні і такі напружені… Над ними лиш зоряне небо, довкруги весна, так багато треба б сказати… Він питає її, вона питає його і обоє знають, що їм не знайти відповіді, бо між ними не лишень їх велика любов, гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звір свою жертву. Володько не раз казав їй про свої наміри відійти, вона це знає, але цього ніяк не досить. Ніч, така ніч, така сила втоми, така жагуча заграва ранкового неба, і півні довкруги по селі сповіщають світання, і втихла музика, і роса холодна по траві…

— Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? — шептала вона…

Нема на це відповіді. Ніхто не може сказати як. Це приречення. Домовлялися не сходитись більше, але що ті їх домовленна, коли над ними така велика сила іншого, незнаного, Божого примусу…

«Ти будеш мені, як радісний, чарівний сон життя, як казка, що її я одного разу пережив тілом, духом, натхненням… Ти зоря, що родилась у синьому далекому просторі і що світила мені полум'яним сяйвом недосяжного щастя. Ми розійшлись, але я понесу тебе зі собою на всі боки світу — цього і поза цього, до кінця, до краю, да останньої секунди буття…»

Це, можливо, те, що хотів би сказати їй Володько, але в такий час такі слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голі пальці бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.

У п'ятницю Володько працював біля будови хати, підвозив тачкою мулярам цеглу, повільно здіймалися вгору стіни, підносилось риштування, вставлялись одвірки, рами дверей і вікон, але це діяння було для Володька ніби чужим і, можливо, зайвим… Його думи, як завжди, відносять його у ті інші заморські царства-государства, де він має зустріти своєї якесь незнане призначення…

Але поки що він ось тут… Сьогодні, і завтра, і післязавтра. У суботу знов на будові і тільки вечором прибув зі села староста і вручив йому ту фатальну повістку, з'явитися в повітовому старостві вже в понеділок рано о годині дев'ятій. І це отруїло йому весь наступний недільний день. Не міг цього, прогнати з думки. Був на музиках… Танцював і співав з, хлопцями, але нерви, ніби струни перетягнуті, грали фальшиво. Відчув жаль і зневагу — головне, що не міг боронитися, що не мав для цього сили… Ах, ті його товариші — Антін, Сергій, Демид, Кіндрат… Ніколи, ніколи не любив їх із такою гострою, відданою силою. У них стільки ще молодості і яка шкода, що вона змарнується у цій затруєній атмосфері чужої, насильницької влади…

А в понеділок, раненько, мовчазно зібрався, не сказав нічого ні батькові, ні матері і відійшов до Крем'янця… А там набридло знаний, червоний, урядовий будинок… Володька направили одразу до карного референта, довго сидів і чекав разом з іншими незнаними людьми на вимір своєї кари, і щойно біля першої години відчинилися високі, вузькі, руді двері і з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сірому одязі референт карний… Викликались прізвища, а коли дійшло до Володька — «Володимир Довбенко, син Матвія… Пан староста карає вас за несвоєчасну зміну особистого документу тридцятьма злотими гривни і заміну, в разі незаплачення, двома тижнями арешту. Підписати»… «Влодзімєж, син Матєя»… Володько знає, що в його роду ще не було караних, ні судом, ні адміністрацією і справа тут не в висоті кари, а в її суті. Він знає, що це лиш шикани, попередження, що далі чекає багато іншого, що він натрапив зуб за зуб, що він ображений і що цього він ніколи не викине з пам'яті…

Коли вийшов зі староства і опинився на вулиці, все довкруги видавалось йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нічого ніде свого, ніяких ознак співжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє, тобі все забрали, заперечили, вимазали з життя.

Йшов без поспіху вверх костельною вулицею, невдовзі повернув попід мури ліцею, дуже потребував з кимсь говорити і думав, куди б його зайти, щоб знайти когось зі своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього і щось запитати? Машинально прямував попід високим, сірим муром, дійшов до ринку перед ліцеєм, що його вже касують і на його місці мають зробити сквер, квітник, щось для розваги і окраси. На хвилинку зупинився і, ніби вперше, дивився і бачив велику стару, бароккову будову ліцею, сполучену з церквою чи тепер костелом, на вежі якої годинник показував дві години.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: