Улас Самчук - Волинь (сторінка 13)

До цього негайно включився весь жіночий актив. Створилось одразу дві партії — одна за Мотрею, друга за Веліткою. Бій розгорівся. Чоловіки лише під'юджували та надривали а реготу животи, але до бійки не втручалися. Лише Іван Гуца-Панок та ще двоє-троє лицарських душ не змогли встояти безчинно. Вони тупцювали сюди і туди, забігали зо всіх боків довколо воюючих, кричали, а найбільше перешкоджали. Незабаром Мотрі потекла з носа юха, хустка зовсім злетіла, волосся нагадувало копицю сіна під час буревію, але вона боролася завзято, хоча більша Велітчина партія явно перемагала. І якось так сталося, що Іван Гуца попав у саму гущу події, спотикнувся на якусь бабу, полетів шкереберть і за одну мить на ньому височилася ціла купа жінок, так що йому нічого не залишилося іншого, як на ціле горло, ніби його різали, верещати.

— От Панок! От так Панок! — викрикували з натовпу сміхуни.

Бачучи таке, Матвій лише сплюнув, він терпіти не міг «отого чортового баб'я» і відійшов набік. За ним пішло кількох інших — Єлисей, Мартин, Кальчук, Харитон.

— Хай чубляться, а ми ходімо до банку на Шинківці списки робити, — казав Матвій.

За колотнечею та за пітьмою, бо вже вечоріло, баби зовсім не запримітили відходу «головарів», а коли партія Мотрі була остаточно переможена та коли на полі бою залишились тільки пошматовані хустки і тощо, і шановні тітки голосно сякали червоним, а Панок вирівнював свої потурбовані кості, в той час ні одного з поважніших чоловіків не було більше на місці. До того ще з покоїв вибіг той самий тоненький панок, що розмовляв з Матвієм, і заявив, що як ті не розійдуться «геть до чортової матері», то він прикаже випустити на них гончих собак, і це вплинуло досить переконливо.

Оглянувшись сюди і туди і побачивши, що навкруги вже нікого з тих «головарів», Мотря знов заверещала і ще більше затурбувалася.

— А! Дивись мені його! Повтікали — різун їх матері! — і мерщій посукала короткими ногами, плутаючись у довгій спідниці, в напрямку Шинківців. За нею подалася і вся її гвардія, що прийшла сюди здебільша отак собі «на людей подивитися».

Іван Гуца, кляпаючи задріпаними крилами свого фраку, що сягали йому сливе до п'ят, і собі пошкандибав за ними. Починав накрапати дрібний дощ.

Списки складали сливе до півночі. Будинок кооперативного банку не зміщав таку спусту народу, тому всі, що прийшли пізніше, опинилися за порогом і мусіли киснути під дощем. Між тими була, розуміється, також і Мотря Нестериха. Вона і тут пробувала домагатися «свого права» і бунтувати, але їй інші одразу заявили, що «як ви, бабо, не втихомиритесь, то дістанете по мармузі і підете собі до повітри лихої», після того нічого іншого не лишалося, як «заціпити писок» і, шморгаючи носом, тихо хлипати собі в кулак. «Вони хіба знають, оті камлії, оті… оті прокляті, що тебе болить? А звідки їм це знати? Віддалася за отого чортового горбуна, смердів-смердів, хирляв-хирляв, ночами спати не давав… А діти сипались. А тепер? А тепер ось маєш. Він там зогнив, а ти тут мучся з його дітьми, пухни з ними з голоду… Коли б ще якось ту півдесятину набути, але хіба тут допнешся за тими багатіями та тими чоловічиськами, що тебе, бідну бабу, ані не пустять нікуди, ані ходу тобі не дадуть. Клуньчину, думаю, продати, та ялівку, та яблук пару десятків пудів, то, може, воно і щось вийшло б… Воно-то і без клуньчини біда — щось там збереш з поля і де його ту мізерію зложити. А скільки намучились, поки її злабудали, плечі облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки… Усе то на плечах моїх…»

— Ой, видно, та баба хоче дістати по пиці, — зазначує котрийсь там спереді, з намагою повертаючи назад голову.

— Чи вам, тітко, часом. Бог дасть, не заціпить? — додає інший.

— Ага!.. Заціпить, — було її останнім протестом. До півночі чекала і рюмсала собі під ніс, але зовсім мовчки. А вписали її на півдесятину десь уже в середині списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все не вірила. А що як візьмуть та одурять «дурну бабу». Ні, вона вже краще постоїть, та помокне, та припильнує.

Вертаючись геть по півночі під дощем додому, Матвій ніс зі собою невеселі думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дістати. І як він усе то сам подолає. А тут ще й праці стільки — і старої, і нової, і все її прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помічника дома, а то ж усе таке от…. Сам і за плугом, і за бороною, і коні впорай, і води принеси… Ні, ні. Невеселі думи ніс Матвій зі собою, вертаючись тієї темної ночі до свого хутора.

Щосереди у малому містечку Мизочі, що сім верстов від Дерманя віддалене, ярмарок. Другого дня і була якраз середа. Сльотило і шугав вітер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возів. Хто везе веприка, хто вівці, де в кого ялівка за возом тягнеться, їхали, їхали і їхали. І все це мало піти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток, хоча ніхто ще нічого не знав путнього, чи буде з тієї купівлі що, чи не буде. По-перше — нема ще нічого певного від пана, по-друге, чи тих пара сотень десятин вистачить на стільки люду. Доведеться декого зі списків скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.

Але Матвій ще не їхав на ярмарок. Він же мусить знов до двора на збори тіпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного добитися. Коли вже упрягея уі плуг, то вези.

Ще зовсім рано, а біля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня — хоч куди. і говорять, і регочуть. Про се і про те міркують, а головне, як і де грошей дістати. «То, трасця матері, казали: впишися, Семене, пайщиком до банку та впишися. Ні, різал-ма' — не послухав. А тепер дулю, не позичку, дістанеш», — міркує не один дядько.

А все-таки той банк єдиною надією села. Шкода, що має його тільки «панська» часть, який не є, а є, «казьонці» і такого не мають. Зате у них там «трахтир» он який пишається. І взагалі ті казьонці господарі, що з клоччя батіг, сама тобі голота, розважають «панські».

Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примітили. Хтось подав думку, чи варто пускати до купівлі «казьонців». Двір, мовляв, належить до «панської» частини, то й викупити його мають «свої». Тамті мають монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.

Ця думка припала до вподоби сливе всім «панщизнянам». і знову крики, і знову колотнеча.

— Та воно дійсно не пустимо їх. і своїх досить, — гукає котрийсь.

— А правда! Скільки «наших» не дістало, а ті, диви, загарбали он цілі лани.

— А що то там за такі свої і не свої? Усі ми люди і всі жити хочемо!

— То і жий собі на здоров'я, а до нас не лізь…

— Диви, як його розпирає!

І галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а чоловіки. І коли зайшло геть далеко, тоді «казьонці» заявили, що, коли вже на те пішло, то тієї землі не ті, не ті не куплять. Панові, мовляв, усе одно хто її купить, але «казьонці» можуть таку ціну нагнати, що хіба сам чорт її докупиться.

І тоді Матвій знов мусів умішатися.

— Що це ви, люди добрі, мотилицю дістали чи кат зна що… Він пропонує поділитися. Отой клин, що входить до «казьонної» частини — «казьонцям», решта «панським». Ні. Не согласни. Це буде кривда. «Казьонці» дістануть самі суглинки та мочарі.

— Диви! — кричать «панські», — йому, одному й другому, ще й вибирати заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться. Ха-ха-ха! Лихо їх матері.

— Но, но, люди, — озвався Мартин. — Язик язиком, а діло ділом. Ціну нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди — купите, не хочете — не купите. Не буде тут нікому кривди, коли згодитесь, як каже Матвій.

— Ага! Хитрий ти! Собі більше хочеться! — бурчить котрийсь. А вголос додавалось:

— Ні, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як і всі — не бувать купівлі! Чи не правду кажу?

— Правду! Правду!

— Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклі привітали. Минув день, а до згоди не прийшло. Та й про землю нічого певного. Матвій з Харитоном усе ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в напруженні. Балачки тільки про землю, сварня не вгаває. Де тільки зберуться, де пара тих і тих, одразу горлають.

— Ех, людоньки, людоньки! — каже старий Северин Задорожний. — Що тут сваритися. Ваша біда — наша біда. Земля дар Божий — хто оре, то й має.

— То, діду, за ваших часів так думали. Тоді давали — не брали, а тепер не дають — то беруть.

— Е, — махнув дід рукою. — Вузький стає світ.

— Що вузький, то вузький…

— Як помремо — усім стане широким, — мудрує дід. Матвійова Настя все-таки по-сбоєму раділа. Як-не-як, а сім десятин — поле! Господинею буде. Дітворі хліб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужикові легко…

Та коли вертався «він», та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки знов опускалися. Чи потягне він сам оте тягло? Один Бог знає…

— Ну, як там Володькове око? — питає Матвій. О, хто тепер про такі дрібниці, як те око, думає.

— Та нічого. Вже либає, — каже Настя.

Матвій перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це йому дещо полегшу дає.

А другого райку знов до села палкує. Погода зовсім розсльотилася. Грязюка, що в постолах не вилізеш, а тут того чобота шкода. І так на всяку всячину того гроша потрібно.

Біля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все нема. Аж пополудні прийшла вість, що «вже є». Народ заворушився. Ніщо їх тепер не стримає, всі ставлять справу руба, і ані ті, ані тамті не поступаються. Хоч ти їм кіл на голові теши. До пана пішли вже від «панських» і від «казьонців». Від цих перших — Матвій, від других Горбаєць Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидіти, бо пан щойно «приїхали» і «відпочивають». По годинах чекання, вийшов нарешті і пан — живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очі геть залило каї шучками, і він ними либає, мов жаба.

Не почав одразу про купівлю, а з іншого. Він же добі знає дядька Матвія, не раз проїжджав повз його хутір.

— Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюдді? — птає. — Чи не страшно?

— Е, пане. У нас ніколи скучати. А страшно лиш тоді, нема чого в рот уложити…

Гуторили і гуторили і нарешті й до «землі» добралися.

— Ну, як там нащот того Застав'я? — почав Матвій. Пан напівсмішки, напів з жалем почав, що нема о рішення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни… Все там, бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я сам весь дурний з того.

— От тобі й на! І як його з цим до людей звертатися?

— Ну, та що робити? — каже пан.

— Та воно звісно… Княгиня… В Парижі, — каже Горбаєць.

— А люди так уже збулися. Дехто за безцін, — додав| Матвій.

Панок хотів ще погомоніти, але дядькам ніколи. Натягнули шапки і йдуть. Перед відходом Матвій ще раз запитав:

— Значить, поки що ніякої надії?

— Значить, ніякої! — каже пан.

— Так бувайте здорові!

Матвій ніс тягар, ніби на нього сто пудів наложили. Аж угинався. Перед обличчя люду сором стати. Матвій виліз з панських покоїв першим, Горбаєць за ним. і першим його словом до людей було:

— Ідіть ви, люди добрі, додому, ніякої тут у чорта купівлі. Усе то було… — додав негарну лайку.

Люди витріщали очі, дух їм заперло, коротку хвилю все заніміло. А як отямились, як усе загуло, загомоніло: — Та як? Як то? Що ви, Матвій, добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!

— Та що ж там той пан казав?

— Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.

— От тобі й маєш! От тобі й накупили! А стільки шелесту! Отак воно завжди — з великої хмари та малий дощ. Отак воно…

А дощ мрячів, а грязюка по коліна, осінній день догоряв швидко, пітьма тяжкою дергою лягала на землю.

Купіть мені букваря

— Воно то, Господоньку, як подумаєш… Хто його знає. Може воно для нас і краще, — говорила ввечері Настя, коли Матвій розповів їй, що сталося з купівлею. — То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б ми стільки… От ті бідні дітиська, що вони у нас бачать і знають. Навіть наїстися як слід немає. Шкода лишень — ті люди отак за безцін худобу позбували. Хто тільки з того мужичиська не наглумиться.

Матвій мовчить, і його злість бере. Отак за гарма-дарма стратив кілька робочих днів, а тут навколо стільки того набралося — і корчунок, і зябля.

Володько поправляється, око починає дивитися і сливе не потрібно його зав'язувати, у хаті здіймає обв'язку зовсім. Василь, через погоду, трапляється, по кілька днів не приходить додому і ночує в селі у свояків. Щенюка мусить Володько доглядати самий, він швидко росте і хтозна чи вдасться довго продержати його в схованці. Ось тільки підросте, щоб брехав, і тоді мама напевно погодяться. Вони тільки проти зайвого на подвір'ї дармоїда. А їсть він не одні помийки з борошна, а й кусники розмоченого хліба і навіть шматки картоплі.

Продали також Маньку Куцохвосту, і Володько пасе тільки Рябу та теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки, як не кажіть, а дві хвостяки куди легше пасти, ніж три. А пішла Манька, як кажуть, на люди, вісім років прожила вона у Матвія, привела вісім бичків і ні одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, під шкіркою саме масло. Купили її за тридцять вісім карбованців, ще молодою, а продали за п'ятдесят. Та хіба можна було її зрівняти тоді і тепер. Тепер це корова, а тоді кусень сухореброго нещастя.

Під кінець жовтня починає примерзати, і Володько може пасти на житах. Пашні гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди ніде ні на піпетку, по городах навіть капусти впоряні — розкошуй! Але Володько добре батькову науку тямить і стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за Манькою, все реве, а де тільки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить, задере хвоста і драла. Володько не раз за сім дурних наганяється, ніг не чує, а що наплачеться. Корова біжить, а він за нею.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: