Улас Самчук - Волинь (сторінка 121)

Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою, і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою… Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням — йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде… І ніщо не зможе його зупинити… Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома, ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір… Свій, рідний… Дороги, будівлі, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.

Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки, з історією, що вгрузла у глибінь землі, і йому хотілось самому стати частиною тієї сили, впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови… Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.

Так відчував Володько… Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець — Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна він прибіг додому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дарма що ніякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хіба вузлика, на пару днів, з харчами. Він гнав від себе всі розважання з цього приводу… Він йде навмання, заплющивши очі, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долі. Від цього залежатиме бути чи не бути — ціле його життя, яке ще цілковито у майбутньому. Треба йти, і нема відклику.

Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомістична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина… Для Володька вона здавалася фатальновирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди — в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця — значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися, — це далебі в його застиглій від давнини уяві було б порушенням закону землі і неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати була для нього найсильнішим вузлом, що в'язав його особисту волю… Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько… Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті, і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Нелегко лишити його самого в такому вигляді… Ні, ні, ні!

Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.

Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів, куди і для чого він йде, батько перед відходом сина пішов було до комори і, вернувшись, подав синові малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.

— На. Можливо, придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема… Але маєш свою голову і свій розум…

У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали, було, піти на закінчення хати…

— Хата ще почекає, — подумав він.

Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце… Це так само, як і колись, коли щоосені відходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок… Тільки цього разу він пішов не дорогою, а полями… Був вітер і захід погрожував негодою… Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села… Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.

Земля поволі відходила з-під ніг… Небо крилось хмарами.

Х

У Крем'янці на «Лубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом… З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.

Це повітова тюрма. У п'ятницю, о другій годині, двоє звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах, з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зім'яті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими… І лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все — поліцаї з їх шкіряними торбами… Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам'яно сіре, тваринне безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу. Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той прийняв папери і почав однотонно вирікати:

— Платон Дуб, адміністраційно покараний — три місяці й п'ятсот злотих.

— Єст, — понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирікає далі:

— Іван Собчук, адміністративно покараний — місяць і сто злотих…

— Єст, — озивається ще один голос.

— Володимир Довбенко, адміністраційно покараний і… підслідний. Три місяці й п'ятсот злотих… — Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове «єст» і побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя із запалими синіми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрілися, довгошиїй перший опустив очі і почав писати. Мав тонкі, худі, бліді пальці, що тримали посередині довге перо. Уста видні, ніби для поцілунку.

Скінчився переклик, відбулася ревізія речей, з'явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сіру уніформу чоловічок, і новоприбулі йдуть за ним. Вони вже в'язні.

Після канцелярії ще лиш хвилинка по цей бік брами. Дерева, зелень, люди… Брязкіт ключів, відчиняється тяжка, обкована бляхою хвіртка… Новоприбулі один за одним переступають поріг. Зникають дерева і зелень. Довкруги частокіл, зліва сіра, поплямлена стіна і заґратовані вікна. У вікнах, у кожній гратці, кругла, бліда, стрижена голова.

— Скільки? — падають запити.

— Звідки? — цікавляться стрижені голови.

Ніхто не відповідає. Новоприбулі швидко перебігають подвір'я і зникають у відкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долівкою тунелю з цілим рядом позначених цифрами дверей. Всі вони, за винятком Довбенка, босі, порвані штани, блузи, пім'яті кепки… Через діри просвічує тіло… Закордонці. Всіх їх направлено до камери з числом 12.

Володька натомість впущено до камери 7. І йому було шкода розставатися зі своїми новими знайомими… Особливо з тим Платоном Дубом — міцним, широкоплечим, у підраній військовій блузі, що мав гострі, розумні карі очі. Його понурість і мовчанка свідомо напущені. Його погляди завжди щось питали. Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли вій разом з іншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.

І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев'яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі[24], купа сінників, сірі ковдри… І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих або в шкіряних відпорках на босу ногу людських постатей, які сиділи, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань — звідки, за що, скільки… Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок — староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:

— Нє бойсєн… Всю будет харашо. А передачі будеш мати?

— Буду, — відповів Володько.

— Пустое. Півроку… Ха… Я, браток, два з половиною, і то плювать…

Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, востаннє поїв… Відійшов від дверей і на першому-ліпшому вільному місці пресів просто на долівці під стіною.

— Я втомлений, — сказав він невідомо кому. Зайві слова, і так видно. Сидів з підігнутими ногами, коліна лід саме підборіддя і зовсім не збагнув, як це сталося…

— Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! — почув він над собою, ніби з неба, глухий голос, і одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що сміявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкіряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у російській, офіцерській, військовій блузі. Борода його була заросла густою, чорною щетиною, що гостро вирізнялася на блідому тлі обличчя.

— Роскис, хлопче? — говорив він по-українськи. — У цей час спати тут не приписано. Привикай, привикай…

— Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! — вигукнув один, що сидів на причах у мшпатому тюремному одязі… Одночасно він схопив з полиці череп'яну ринку з водою і вилив її ва Володька.

Володько миттю зірвався на ноги і без надуми кинувся на свого напасника.

— Що? — вереснув той високим фальцетом. — На мене? Ти, паршиве щеня, — і рвонувся злісно на Володька. Володько був вищий, підняв руку, щоб відбити напасть, але його схопили ззаду. Одночасно відчув кілька ударів в лице. Вій люто копнув ногою і малий чоловічок у мишатому одязі полетів на парашу.

— Гетьте! — шарнувся зі всієї сили Володько і вишарпнув одну руку. Його блуза біля пазухи тріснула й розпоролася. На нього накинулось ще кількох в'язнів, відчув кілька ударів по голові, щось дошкульно торкнулось носа, потекло щось мокре і тепле, не міг обтертися, кілька червоних крапель впало на пазуху.

Володька осадили… Мав розірвану блузу, замазане кров'ю лице і був, як чорт, лютий.

— Битись не маєш права! — кричали на нього. — Ти новий! Тепер ти побачиш!

— Плюю я на вас. Я бачив краще… Я два дні перебув на поліції!

Це, мабуть, вплинуло.

— Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловікові спокій. Не бачиш хіба?.. — Це був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволі обтирав носа. Вийняв з кишені шматок брудної матерії і витирав кров. На деякий час його лишили, а один навіть підійшов і спитав:

— Їв що?

— Сьогодні ще ні, — байдуже відповів Володько.

Той підійшов до полиці, зняв шмат хліба і обрізану з пляшки склянку зі смальцем… Відкраяв окраєць чорного хліба, намазав смальцем і подав Володькові. Обтираючи далі кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував і почав їсти.

Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Боліла голова, але сон проминув. Міг принаймні триматися на ногах або сидіти з піднятою головою. Оглядав поволі камеру. Той, що частував його хлібом, здавалось, був йому трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивільному одязі, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше… Блідий і ніби опухлий.

О третій годині камера йшла на прохідку. Володько йшов також, хоча це було для нього зайве. Він і так чорний від сонця, вітру і дощу. Навіть синці обличчя, що їх дістав на поліції, майже непомітні. В'язні не ходили вколо, як це він уявляв подібні прохідки, а ходили по залитому сонцем подвір'ю свобідно, пустували, бавились, перекидалися словами зі знайомими з інших камер під оклики «відділового», що стояв з рушницею на сторожовій будці понад частоколом.

До Володька також підійшов незнайомий молодий парубок інтелігентного, здавалось, вигляду, який запитав:

— Слухай. Ти часом не з Погорець?

— Ні, — відповів Володько.

— А мені видалось… Ми, здається, десь бачились, — казав той. На ньому дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей рукавами, синьо-смугаста сорочка.

— Не пригадую вас, — каже Володько.

— Чи не міг би ти позичити мені на короткий час свого пояса? — запитав той. До речі, Володько справді мав доброго, нового, жовтої шкіри пояса, що кожному падало у вічі.

— У нас, — каже той, — позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити бритву…

Володько подивився на нього підозріло й недовірливо, але чомусь зняв свого пояса і подав його незнайомому.

— На, — казав він, — поверни до сьомої камери.

Той забрав пояса, відійшов, на ходу подякував і зник у темній норі коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, підтримував їх рукою, мав розірвану, поплямлену кров'ю блузу, з-під якої визирала брудна, промочена дощами і потом, давно не біла, а майже руда сорочка… І виглядав, ніби обмолочений ціпом, сніп збіжжя… І був неймовірно вибитий зі свого звичайного поточного, дотеперішнього життєвого наставлення, так ніби його раптом переселили на якусь іншу позаземську планету зі зовсім відмінними щоденними інтересами. Все ще був під тим ударом, що його дістав на самій границі тієї темної, дощової, бурхливої ночі одним тим словом «стуй!».

І що це мало те «стуй» значити? Яке його приречення? Добре? Зле? Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всі його гарячі прагнення, а перед ним лиш цілий ряд гострих нових неприємностей. Але досить про це. Його мозок і так пухне від думок, що розпирають його, мов динаміт.

О шостій годині розносили коридором велику, чорну діжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старі, залежані лахи. Це був варений у чистій, благородній воді погано дертий пенцак, або «перлова крупа», що міг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, відчинялися одні за одними двері і з їх отворів витикалися переважно голі і худі руки зі всілякими черепками, до яких міцний, з облізлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пів глечика, черепок з відбитою шийкою, і йому налили його майже по вінця… Перша тепла, за кілька днів, рідина, яка могла навіть дуже добре заміняти їжу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: