Улас Самчук - Волинь (сторінка 122)

А дві години пізніше — молитва. Всі ставали у два ряди, чоловічок зі золотим зубом польською мовою давав команду, всі решта старослов'янською мовою грубими голосами співали «Отченаш»… Всі вікна всього будинку були відчинені і з їх заґратованих отворів виривався одночасно той «Отченаш» і понад частоколами летів просто у високе, вечірнє небо, на якому все ще десь горіло також сонце…

Після цієї церемонії залишалась ще одна подібна з назвою «апель». Ще раз всі ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, ніби генерал, ходив старший, високий у напнутій шапці дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помічник з довгим дерев'яним молотком. Старший вислухував «мельдунки» і рахував присутніх, молодший постукував молотком грати, оглядав поміст, а далі «добраніч» з «добраніч, пане старший», двері зачинялися, замикалися і починалась друга, темна половина доби — ніч.

Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заяложеному сіннику на долівці під самим вікном… І як тільки до нього торкнувся — стрімголов провалюся і знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.

І коли його хтось штуркнув ніском отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє ранішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати ґрат. Володько деяку мить не міг отямитись… Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша, і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і… Наталчине весілля… Він ще раз на хвилинку закрив очі…

Але лишень на хвилинку… Над ним і біля нього дуже наглий обов'язок безвладної замкненої людини ва самому дні існування. Він мусить швидко зриватися, згортати свого сінника, митися, виносити парашу, бігти за тим, за іншим, мовчати і не думати…

Але ж як не думати? Він зараз весь переповнений найдошкульнішими враженнями свого життя, він увійшов у одно ще незнане буття на цій землі, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зі золотим зубом — звичайний кишеньковий злодій з Лодзі. Верткий, рухливий, неспокійний… Дитина вулиці і підсвіту. Йому не можна ні довіритись, ні повірити, ні сполягтись. Він може тебе вкусити кожної хвилини у кожне місце. Він бреше, він хвалиться, він залякує, він бере підступом. Ніяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гієною… Ім'я йому Слюсарський, і він тут головує — староста келії і коридорний писар.

Той он, що вилив на Володька воду — «пан Будний», або «Баня», опинився тут за згвалтування нелітньої дівчини, за що мусить тут перебути шість років… Куций і череватий з рудуватою, твердою мефістофельською мичкою на бороді. Єхидний, підлесливий, трійливий… Легкодух і тиран одночасно… Ворог всіх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.

Той блідий із зарослою бородою — колишній царський старшина… Твердої волі і добрих намірів і оскаржений за вбивство власного батька на тлі любовної трагедії з власною жінкою. Одинадцять місяців чекає на закінчення слідства і всіх докруги запевняє, що він лиш жертва неймовірного збігу обставин.

А між ними і той, що подав Володькові шматок хліба. Молодий, натхненний, з ясними блискучими, синіми очима і сидить він, загальнознано, «за Україну»… Поповнення найбільшого злочину доби… Поборюваного писаними, а ще більше не писаними законами і надзаконами молодого ладу двох держав, побудованого після останньої великої війни. Він тут вперто мовчав. Така глумлива неспівзвучність душ і сердець, що годі знайти для цього потрібне слово. Але з Володьком він міг говорити, а що він був поет серця, він намагався сказати більше, ніж міг сказати, бо висловити цей згусток надмірної його правди було для нього найвищою вимогою.

— Знаєте, що таке Україна? — питав він з тихим пафосом, і очі його горіли тим огником святості, що його можна бачити лишень у натхненно віруючих. — Це наш закон… Мораль… Приречення. Це не тільки те, що бачимо, а також те, що не бачимо… Запізнене вийшло з минулого і йде неухильно назустріч, як день, як ніч, як смерть, як народження. З глибинності життя, від серця планети, з кожного нас… З частинок нашого щоденного думання, з болів наших, нервів і кожного тільця крові… Покоління, історія, могили, кохані люди, народження і кості в землі… Ія вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було… Вона щойно тепер на наших очах родиться… Воістину, вона щойно родиться.

Вони, звичайно, ходили поруч по камері зі заложеними назад руками кілька кроків вперед, кілька кроків назад, як це роблять часто замкнуті до клітки звірі, і їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження. І ніхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторі, але здавалося, що їх бачили з багатьох високих місць ген там у просторах поза гратами.

— Ви, — казав той поет, — йшли «туди»… Не шукайте її виключно там. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондоні, Харбіні. Вона в цілому світі, у всій планеті… Хіба ви цього не чуєте?

Володькові хотілось іноді залягати, за що саме конкретно його післали сюди, але відчував, що таке питання зайве. Навіть Слюсарський, навіть Баня знали його параграф, і всім їм тут здавалося, що це один з найбільших й найнебезпечніших злочинців світу, їх карають і тут і там, і завжди за те саме. Бо вони родилися не так і не там, як це подобається багатьом іншим.

Трохи згодом Володько довідався, що тих «за Україну» у цьому повітовому ув'язненні багато більше. Він знайомився з ними по всіх камерах і пізнавав їх серед людських відпадків на перший погляд ока. Вони були всі різні, але в чомусь також подібні. Завжди незалежні, не пов'язані з цим місцем, з думками у якомусь, для них знаному, просторі майбутнього.

І особливо цікавила Володька камера число 12, а згодом також 11. Там «закордонні», їх пригонили цілими юрбами майже щодня. Однаково всі босі, завжди обідрані, так ніби вони верталися з якоїсь довгої подорожі по недоступних диких країнах. «І чого вони йдуть сюди?» — питав себе Володько, маючи на увазі свою останню мандрівку «туди». Він намагався їх пізнати і почути їх думку. Але всі вони були німі і не тільки замкнуті на замки камер, але також самі в собі. Кожний з них був силою вирваний зі землі предків, і його тисячолітнє коріння кривавилось тяжкими згустками болю… Кілька разів то там, то сям зустрічав свого знайомого Платона Дуба (хто його знає, яке його справжнє прізвище), з вітався з ним, намагався розмовитись, але той, так само як і інші, виглядав понуро і не прозраджував наміру наближення. Володько приносив йому кусники хліба, які він почав діставати через сестру Василину, з дому, той приймав хліб раз мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третім разом посміхнувся… Ще іншим разом промовив кілька слів. Володько не був настирливим… Зустрічалися в робітні кошиків, десь випадково на коридорі, на дворі під час прохідок… І одного разу Дуб запитав:

— Ви, напевно, тутешній?

— Так, — відповів Володько.

— Ви йшли до большевиків? — питав той далі.

— Не до большевиків… На Україну.

— То, чоловіче, Совдепія. Окрема планета. Затямте собі це… Раз назавжди! — Він висловив це з таким притиском, що Володько відчув удар. Те «депія», щось як деспотія… Подражнена уява верталася до років недавнього минулого… Большевики, курява, їх обози, їх брудні обличчя, пошарпане лахміття, матюки… Пролетіли ватагами на худих конях і думалось, зникли. Ні. Вони десь є. За тією границею. Там їх царство. Совдепія.

Розмови на цю тему множились, Володько довідався більше, дальше, глибше про ГПУ, про «допри», про «радянське правосудіє», про тисячі вигнаних, засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Від цього ставало сумно, соромно, тісно. Не хотілось вірити, але вірилось і дивувалось, чому саме все це мусило діятись на землі наших предків.

А трохи згодом Володькові випадково пощастило побувати кілька днів у найбільшій гущі совдепських жертв дванадцятої камери. Півсотні люду — тіло на тілі — голодні, сухоребрі, бліді, нагі і брудні. І справді вирвані і викинуті під ноги життя.

Володько ніколи не був большевиком, він лиш з болем мирився з цим все-таки людським явищем, але після дванадцятої камери йому спротивилась сама ця назва. Він її зненавидів. Йому хотілось плюнути в її лице, вирвати її зі словника, випекти з уяви…

Камера дванадцять не стояла на місці. Вона йшла. Вона поволі текла. Кожного дня притікало і витікало п'ять, десять, дванадцять — більше, менше, все інших, але все тих самих. Скільки протече їх за рік? За два? За десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у світі? Де були до цього часу?

І після цього Володько пригадував собі всю Волинь… Місто… Той червоний кут з Марксом… Своє село з Йоном… Ті патетичні люди в кепках… Яка глибинна безодня жорстокої, первісної, дитинно-чистої наївності. Яка армія напоєних дурманом патологічних покручів. «Ніколи, ні одно століття, ані тисячоліття не простить большевизму. Ніхто його не виправдає. Він буде вічним мінусом в історії людства» — слова Платона. Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповідник, чи знаний президент, чи великий мистець — Володько не так повірив би в них, як тепер з уст цього обідраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у простір або класти на папір, але вони мають виправдання лишень тоді, коли походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.

Червень, липень — літо. Були і проходили чудові дні за мурами, за гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали признання… Чого йшов? Що там шукав? А чи справді з власної волі? І сам? Хто його посилав? І з якою метою? Пороли одяги, взуття — шукали доказів. Не вірили ні одному його слову… Та, зрештою, не легко було і повірити, що він хотів лишень до Києва, а тому ламав границі й порушував закони. А йому хотілося крикнути їм у вічі: для мене ваші границі не границі, а кайдани! І я не визнаю їх ніде й ніколи!! вони це по-своєму також розуміли, а тому він не міг знати, коли він звільниться з цього павутиння і чи звільниться взагалі. Формально це мало б бути лишень три місяці і п'ятсот злотих, що мало б значити три додаткові місяці, бо ніяких злотих він не міг платити. А до того — додатковий суд за відібрані золоті монета, яких він не мав права виносити за кордон… А ще до того — не вирівнені залеглості у справі пашпорту. А на завершення, слідство з вимогами признання до неіснуючих гріхів. Направду цей хлопець мав над чим думати, бо відчував, що грунт під ним западає і він грузне й грузне в якесь багно і що годі з нього вирватись. Він був ще, далебі, надто молодий і не конче вправний до такої безглуздої акробатики цього трагікумедного цирку.

Були ще й деякі інші, також дошкульно болючі, але все-таки зрозуміліші моменти його теперішнього борюкання за життя. Кожного понеділка і кожної п'ятниці під тіюремну браму приходили мати або сестра і приносили ті ославлені «передачі». Приходили, просили побачення, їм відмовляли, але вони все-таки вперто і довго чекали безнадійно надіючись. Засуджених, звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рідними, але Володько, як підслідний, до таких не належав. Та одного разу… Падав якраз дощ… Володько випадково був на подвір'ї і йому пощастило підбігти до брами і через дірку виглянути назовні. Побачив багато людей, переважно жіиок з пакунками, які просто під дощем без ніякого накриття чекали перед брамою, і між ними побачив також і свою таку знану, близьку, рідну і таку несказанно скорбну, втомлену матір, яка мусила дуже рано вставати, зробити пішки п'ятнадцять кілометрів дороги і стояти тут під дощем у тому своєму старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвітською, обрядовою пов'язкою «тернової хустки», з тим повним рогозовим кошиком… її глибокі, сірі, вигорілі були вперті в браму, а її округле, порізане зморшками обличчя, як здавалось, було мокре не лишень від дощу, але й від сліз… Потім вона підійшла до дозорця у світлій синьо-сірій уніформі, що стояв з рушницею біля брами, і мішаниною українсько-польської мови просила:

— Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!

— Казав же вам, що не можна! — такою ж мішаниною відповідав дозорець. — Не од мене це залежить. Йдіть до слідчого — хай вам дасть дозвіл.

Мати не знала, що далі робити, вона повернулася, розгублено постояла, верхом долоні обтерла очі і відійшла від воріт…

Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще ніхто ніколи не бував за гратами, а також ще ніколи нічия мати не мусила переходити такого тяжкого пониження. Але він також починав розуміти добу, у якій народився… Він бачив у камері одинадцятій багато матерів, подібних до його, які мусіли десь там кинути свою дому взагалі, переходити кордони, щоб дійти ось сюди, а далі невідомо куди… А скільки їх таких по всій його замученій землі… Гноблених, морених, гнаних, ображених… І з цього моторошного видива почали виринати одно за одним нові питання: а що, як ми тут ще сліпі, немічні і безпорадні, дарма що пишемо томи книг, кладемо границі і виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не знаємо? Ціле сплетіння моторошних питань… Він ще також далеко не готовий давати на них відповіді, бо це лиш перші натяки сумнівів, перші проблиски власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не відповіді. І, можливо, Лазюк мав рацію: не хапайся беззастережно магічних фраз унесених магів словоблуддя про чудодійне спасіння людства, а намагайся знайти дорогу до звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як і де його знайти?

Одначе цього самого гострого на вражіння дня, ген по обіді, майже під вечір, коли вже давно скінчились «передачі», Володька викликають знов до брами. О, напевно, ті три посіпаки з тими сірими холодними очима «дефензиви», що викликають його на постійно нові і нові допити. Але був здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санітарної амбулаторії, де, звичайно, ті допити відбувалися, а просто до брами, і коли відчинили хвіртку, він одразу за нею побачив знов свою матір.

Вона там, зовсім сама, стояла з тим своїм кошиком і якось незграбно, крізь сльози, посміхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку і хистку, ніби перший раз у житті, і відчував, як тремтіли її руки, а коли цілував її щоку, відчував солоність її сліз, і хоча давно перестав дощ, але її одяг був все ще мокрий, І так хотів їй щось виняткове сказати, що від цього зворушення забув і ті найпростіші слова, а жив лишень глибинним віддихом відчуття єдності з цією силою любові.

— Ну, ну, ну… Все добре… Все буде добре, — казав він у відповідь на її сльози, що лилися з глибоких її очей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8679
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9249
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5827

Пошук на сайті: