Волинь - Улас Самчук (сторінка 123)

— А тебе не б'ють? — було першим питанням.

— Ні-і-і, — відповів він з притиском.

— А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в старостві бачив — Боже, що я пережила. Кожний тиждень у понеділок і п'ятницю, то я, то Василинка, йдемо… А дома жнива, роботи стільки… Батько сердитий. Каже: і чого ти ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зі староства приїжджали, все шукали чогось — хто їх знає, чого шукали… Перерили, перекидали… Всі твої папірці забрали.

— Я знаю, — казав Володько.

— Знаєш? Тобі казали? Приїхали раз — шукали, шукали, нічого не знайшли й поїхали. Потім знов приїхали. Людоньки Божі, кажу… І чого ви шукаєте? У нас нічого нема… Комуністичеського ніби шукали. Господи! А батько чуєш, сердитий — страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотів слухати… Пішов знайти собі біду… Кажуть мені: там, чуєте, б'ють… Там всіх б'ють… А я не сплю і не їм… Били тебе? — І вона дивилася на сина такими очима, що той не міг перед тим поглядом встояти…

— Ні, ні! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!

— Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогодні пішла до того слідчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слідчого по цілому місту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть, пізно. А я стала вже і плачу. Потім все-таки змилувався, написав якогось папірця й каже: ідцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла і ото пустили… А Василинка… Що вона, бідачисько, поплаче… Господи, Господи!

Вона говорила швидко, хотіла все сказати і боялася, що не хватить їй ані слів, ані часу, а тому решту договорювала сльозами, які вона витирала своєю шорсткою, брудною долонею. Біля них, на щастя, не було нікого, а дозорець, що трохи далі стояв зі своєю рушницею, мабуть, навмисне одвернувся…

З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано, намагався допомогти їй прийти до себе і навіть посміхався…

— Тепер, мамо, — казав він, — до такого треба призвичаюватись… Нас не залишать в спокою… А це ще тільки початки…

Потім Володько мусив відійти. Мати стояла і дивилася поки він не зник за брамою, їй було все це дивне і незрозуміле… І те, що він сказав востаннє, а ще більше те, що ось вона, його мати, яка його породила і яка вже більше не має на нього права… А мають те право інші, чужі, грубі, не розумні, які беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зі злодіями та розбійниками. І вона не може нічим запобігти, нічого помогти, нічого навіть сказати.

Місяці йшли далі… Володько знав вже добре цей свій інший світ за замками і ґратами… Кожна його камера — це окремий розділ однієї повісті, яку він перечитує просто з долоні буття. Ті натовпи різних людей, що проходили перед його зором, залишали в його істоті безліч цінного матеріалу для пізнання істини, байдуже якої вартості вона була. Такого він не міг бачити там на своїх рідних полях, на ріллі, між деревами, будовами, звірятами і птахами свого старого, одноманітного села… І одно лишень турбувало: коли він звідсіль вийде? Слідство затягалося і, здавалось, воно не скінчиться. Йому просто не вірили, що він не шпигун, не «вивротовєц»[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землі свого законного людського права і місця, їм хотілося б конче бачити його в ролі найбільш зрозумілій для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власність, копалися в його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в переконанню, що цим вони оберігають границі своєї держави. Ніколи не догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серці і душі звичайного Володька зі звичайного села Тилявки. Тисячі і мільйони нещасливих душ і сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скільки б поставити на них охоронників у тих чи інших уніформах.

Серпень, вересень, жовтень… Надворі сіро. Дощі ллють. Сонце виглядає рідше.

Одного негожого понеділка Володька покликали за браму, напевно, на побачення, дарма що він просив матір у такий час не приходити. За брамою, як звичайно, багато матерів, жінок і сестер, які прийшли навідати своїх синів, чоловіків, братів. Володько сподівався побачити між ними також своїх рідних, але нікого з них не міг вгледіти, а натомість до нього підступила одягнута у міський одяг чужа, молода жінка.

— Це ти? — здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокійна, вирівняна, здавалось, похорошіла. Володько ніколи не сподівався її тут побачити.

— Пізнав мене? — питала вона з ноткою кокетства. — Я тут на міщанах у тітки. Почула, що і ти тут… Моя тітка має знайомого дозорця… Той дістав мені дозвіл… Ну? То як?

Вона дивилась на нього все тими самими синіми, злегка посмішкуватими очима, які він знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована, коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлаті… Володько не знав, що й відповісти, така далебі несподіванка.

— Принесла тобі ось, — і подала йому невеликий пакунок.

— Була ти в Тилявці? — запитав він нарешті і прийняв без подяки пакунок.

— Була. На Чесного хреста.

— Що ж там?

— Нічого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.

Володькові хотілося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.

— Тебе також згадують… Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.

Ці її останні кілька слів хотіли, мабуть, сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном, і Володько це. відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків, і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.

— Ага, — відповів він невиразним звуком. — А як там читальня? — квапився перейти на іншу мову.

— Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергій з Роною. Не розумію того Сергія… А знаєш? — Ганка на мить завагалася… — Наталка не вийшла заміж.

Володько швидко глянув на неї, ніби його вкололи.

— Як то?

— Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворіла… Мала запалення легенів… — і Ганка замовкла.

— Ну, і що? — хотів він довідатися більше, але очі їх зустрілися і настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докір, жаль і щось ще інше, чого б не міг висловити. Після цього Ганка скоро відійшла.

Але залишила по собі враження. Навіть вже в камері Володько все ще бачив її докірливий погляд, а разом чув її голос, повний натяків і тривоги. Як також та вістка про Наталку… Така справді болюча рана в його серці — хотів було і позбутися цього разом зо всім тим, що там було, але один і тільки маленький натяк — і все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у житті і лишається в ньому назавжди.

Дарма що за цей короткий час його мандрів Володько помітно змінився. Змінився сам його м'який, довірливий погляд і навіть лагідність усмішки… І вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету — безпосередність і довір'я, особливо те до людини. Починав бачити противенства між думками і ділами, однаково, як там десь високо на горі, так і тут на цьому найглибшому дні. Правдоподібно, людина не хоче або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго і недоброго дуже виразно розмежовані, і треба бути дуже вправним знавцем цієї штуки, щоб ці речі відповідно бачити.

Змінився Володько і зовнішньо, зорово, тілесно. Здавалось, він виріс, змужнів, згрубів, спотужнів… У кутиках його рота залягла твердість. Міг бути різким і міг без на-думи кинутись у бійку і битись до крові за передачу, яку хотіли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили інші, за свій пояс, якого не хотіли йому повернути… При цьому міг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному світі упокорені можуть мало сподіватися від норовистої фортуни, байдуже до яких категорій добра і зла вони б належали.

Місяці йшли далі: листопад… грудень. Різдво. Новий Рік. Січень… Лютий…

XI

У Матвійовій хаті вже давно не було так тісно. Вечір. Над столом висить восьминомерна нафтова лампа. У плиті топиться. На лаві сидять Стратон, Іван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє… Всі вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Він роздягнутий до сорочки, комір розщеплений, обличчя виголене, вимите, свіже. Волосся дбайливо зачесане і розділене зліва проділом. Перед ним тарілка яєшні. Їсть виделкою і розмовляє з сусідами.

Матвій сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу і слухає оповідання сина. Той щойно вернувся з тюрми.

За вікном виє метелиця і раз у раз сипле у шиби снігом. Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші… Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.

— То він, їй-бо, у тій казелюпі поправився, — казав Іван Кушка, вітаючись з Володьком.

— То, може б, і вас, куме, туди післати, — відповідав на це Стратон. На це, як велить звичай, всі відповіли дружнім сміхом…

Володькові було приємно бути зиов між цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмінністю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в далекі правіки минулого і що їх думав було залишив назавжди і більше ніколи до них і не вернеться. Він ще ось не може як слід прийти до себе… Сталось щось несподіване. Ще цього самого ранку — гамір, метушня, тіснота, сморід, грати, а це ось знов запах махорки і тепло родинної берлоги… Рано, о дев'ятій годині, його викликали до канцелярії «з речами», боявся, що це може бути вивіз до іншої тюрми, а тут несподівано сказали, що він може йти на всі боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бігав по місту, щоб знайти яку підводу, а тепер ось знов дома… Перед ним ті ось дядьки. Говорять, як і завжди, про «порядки в світі», про Польщу, що, на їх думку, «не вдержиться довго», про «совєтів», які, кажуть, «змінилися», про ціну жита, про вивіз гною на придатки… Стратон так само, як і колись, оповідає про Антихриста-Троцького, безупину курить ті свої товстючі цигарки з бакуну і газетного паперу, від чого кінці його пальців і заріст під носом набрали кольору рудої глини. Іван Кушка купує знов землю і на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, під саму границю. Його численна родина так збільшилась, що змушений шукати також і більшого місця. Кузьма потовстів, збагатів, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сім'ї лишень дві дочки і цього йому досить. Хома Ет-тоє помітно постарів, його і так шпаковата борода побіліла зовсім, його старший син коваль давно відділився, перебрався на хутір, а живе він тепер з молодшим німим Романом і наймолодшим Олексою.

Усі ті дядьки, що з ними свого часу мав стільки клопоту Матвій, вже давно тут обулися, вросли в нове місце і дуже його полюбили. Одначе, як і спочатку, тримаються від села здаля, їх мало обходять справи села, вони собі самі по собі… І дивуються, що отой Володько весь час тільки там й чапить. І що йому до села? Щоб тільки дражнити поліцію?

Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті «сільські справи» не лишень сільські справи, а також його особисті справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя і як місяць під сонцем. І особливо тепер. Ось він довідався, що за час його відсутності у селі збільшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон, що несподівано одружився з Ганкою і тепер там на всю ширінь верховодить.

І навіть ось зараз, не дивлячись на вечірню годину, ані на те, що тільки що прибув, як тільки наївся, встав і почав одягатись. Настя з острахом лишень запитала:

— Що? Ти хочеш йти? А куди?

— Вийду в село, — буркнув Володько.

— Але ж там мете… Світу не видно.

— Кому треба — видно, — відповів спокійно він.

Матвій, як звичайно, до слова не втручався, а сусіди дивувалися. Трохи згодом Володько був одягнутий, вийшов і пішов проти вітру в напрямку заходу. І коли вийшов — відчув стільки пружності й сили, що далебі не йшов, а гнався, біг, летів. Хотілося швидше там бути. О, як він все-таки зрослий з тією сірою просторовістю, заставленою купками солом'яно-білих хижок з тими прорізами розсвітлених віконець. З тими дядьками, тітками, запахом диму і гною, гавківнею собак, скрипінням воріт та криничних журавлів. Так. Село. Ось воно довкруги в темноті, тут затишніше, вітер топчеться по верхах дерев і шумить навіжено, до очей сипле дрібним снігом… Віконечка в темноті ледве манячіють, темна закутана постать, «добривечір», копка, біла під ногами рівнина.

А ось і читальня, всі вікна світяться, через них видно людські постаті всередині. Володько рішає не заходити одразу до читальні, це наробило б забагато метушні. Чи не краще було б знайти десь Сергія і розвідатись, що тут, властиво, діється, але він напевно тут в читальні. Вирішив все-таки йти до Сергія і коли б не застав його дома — просив би когось, щоб його покликали.

Але Сергій був дома і не сам, а з ним Кіндрат і навіть Антін. Звичайно, нудились, сиділи похнюплено, перекидались окремими словами, і коли відчинились хатні двері і в них появився у своєму жовтому кожушку і чорній кепці Володько, вони всі троє зірвалися зі своїх місць, мов облиті окропом.

— Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопці! — викрикнув, звичайно неголосний, Сергій.

— Амінь! Справжня! Здорові, козарлюги! — енергійно увірвався Володько і міцно потиснув кожному руку. — Що нового?

— Що нового! — озвався бурхливо Кіндрат. — Тут, брате, без тебе просто канітєль. Ось сидимо і радимось. Добре, що прибув — тепер рішай. У нас війна.

— Що за війна? — сміявся Володько.

— Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив. Розкажи… — звернувся Кіндрат до Сергія.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8765
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9327
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5878

Пошук на сайті: