Улас Самчук - Волинь (сторінка 127)

Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу під стіною горілиць, прикритий кожухом. Він не міг лежати на бік з огляду на свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах покриття, а мати з. другого кінця полу тихо казала:

— Там на плиті юшка. Вже зовсім вихолола…

— Нічого, — відповів Володько. Йому не хотілось навіть їсти, був надто схвильований… І, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомість йому хотілось присісти до столу і щось писати. Байдуже, що всі тут же спали, був звиклий, як також були звиклі всі інші в цьому маленькому просторі. Останніми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання щось писати. Здавалося, ціле життя спиралося в його голові і вимагало, щоб про нього сказати людським словом.

І Володько дійсно роздобув шматок паперу зі звичайного шкільного зшитка і присів до столу. За тим шматком прийшов другий, опісля третій. Писав про минулий день. В його уяві, ніби на екрані кіна, мигали гарячі червоні обличчя, блискучі очі, звучали голоси. Він зовсім забув, що це ніч і що треба також віддати їй данину. Отямився, коли у вікна ліз сірий світанок і за вікнами виводив свою ранішню оперу півень… А коли прокинулась мати, вона злякалась:

— Дитино! То ти ще не спав?

— Я зараз, я зараз, мамо! — відповів він, дуже швидко роздягнувся, приліг тут же на лаві біля столу на готову постіль, прикрився грубим рядном і заснув. Юшка на плиті так і зісталась стояти прохолола…

Володькові приснився сон: він стояв на подвір'ю Левинських і бачив, як з того подвір'я через сад в глибину відходили дві глибокі колії, так ніби туди хтось від'їхав тяжким возом… У цей час він також і прокинувся, або краще його розбудили, бо у хаті було зовсім ясно і велася голосна розмова. Говорила якась незнайома людина, а потім говорив батько:

— Ну, що ж… Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далі:

— Бідна матушка. Вона стільки витерпіла. А далі запитала мати:

— А коли буде похорон, не знаєте?

Володько розплющив очі і підняв голову. Біля другого кінця столу сидів Довгоногий Архип, і його направду довгі ноги були далеко виставлені на хату, так що вони одразу кинулись у вічі Володька. Руді, вузькі штани залатані на колінах круглими чорними латами. До Володька підійшла Василинка.

— Попівська Ольга померла, — шепнула вона.

— Ще не знати, коли буде похорон, — тим часом відповідав Архип. — Панич Гліб поїхали до Крем'янця замовляти труну.

Володько ліг знову на подушку і дивився на низьку, закоптілу стелю. Ця вістка не здивувала його, він знав, що Ольга давно хворіла і цього можна було завжди сподіватися, але вона навела його на інші думки. Померла. Не стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на сцені, танцював гопака… І її вже нема… І ніколи не буде… Отець Клавдій все-таки пережив її… Йшли ось такі прості, короткі думки. Вони зв'язували його, ще живого, з тією дівчиною, вже не живою. То, значить, думка живе довше, ніж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена… Тривалішою, ніж людське тіло, мовою…

По обіді Володько пішов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Гліб. З ним прибув також Олег. Не було ні бурхливого вітання, ні радісних усмішок. Гліб виступив із саней у своїй довгій, чорній з вовнистим коміром шубі, Олег у легкому сірому реглані… На санях лежала обкидана зверху шматками мокрого снігу бараниця. Коні мокрі, з позав'язуваними хвостами. З них хмарою піднімалася пара.

Володько висловив братам співчуття і всі разом пішли до хати. У кухні поралася заклопотана матушка. У неї бліде, опале, мішкувате обличчя… Володькового співчуття і привітання вона майже не помітила.

— Глібчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? — питала і на швидко.

— Вони приїдуть… Ніна і він. Мабуть, і Женя… Я замовив… Завтра буде готова… — Це малась на увазі домовив Галя, Роман, Саша. Короткі привітання. Дитяча кімната прибрана, одно вікно відчинене, посередині катафалк і на нім витягнута, прикрита серпанком Ольга. Кілька свічок і хрест стояло в її головах. Обличчя її зовсім маленьке і зовсім воскове. Чорне, гладенько причесане волосся облямовує вузьке, делікатне чоло. Білий, штучний віночок оздоблює голову.

Ніхто не плаче. Обличчя всіх спокійні. Це витворює настрій побожності. Всі люди видаються добрими. Навіть Саша, навіть Роман… Ольга, хоч мертва, впливає своєю добротою, усмішкою, що застигла на воскових; устах, спокоєм, що сьогодні втілився й стоїть перед очима присутніх. Полум'я свічок освічує його втілення.

Потім всі зібралися в їдальні. Радилися над похороном. Де копати могилу, хто буде нести, які мають бути вінки.

— Ну, а як вам? — спитала після Володька Галя. Вона має на увазі тюрму.

— Нічого, — відповів Володько.

— Виглядаєте добре. Не боялися бандитів? А як є в тюрмі? Мені цікаво… А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день… їй було зовсім добре… Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз були: Женя, башковецька учителька. Гліб мав час. Ми запрягли коні й поїхали. Боже, як вона раділа. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така і мила, така наївна… Сміялася, хотіла кілька разів злізти з воза й бігти. Ми їй заборонили. Об'їхали до Жолобок, потім ліс, потім назад дібровою, долиною, аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла легко. Вчора… Вночі… Десь так біля дванадцятої.

Володько вислухав це, а потім оповів трохи про свої переживання.

— Ну що ж… Нічого особливого… Я колись уявляв тюрму страшнішою. Збита купа людей, сморід, крик, брязкіт ключів, вічне тупотіння на коридорі… Але видержати можна. Призвичаюєшся…

Гліб на хвильку також присів до Володька.

— Ви зовсім не з тюрми вийшли… Повний, рожевий, — сказав він жартом.

— Ну, а як ваші справи? — запитав Володько.

— Ет… Ліпше мовчати. — Нахилився до Володькового вуха й прошептав кілька слів… — На другу осінь мене пересадять, — добавив уголос. — Пан інспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: «Пане колего. Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца». А коли були в моїй кімнаті, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно не подобається.

— А куди, не сказав? — запитав Володько.

— Ні. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят… Мені все одно. Але мама. Вона буде сама… Школа вже пропала… Я вже вчу тільки два рази «русінськєго»… Це на тиждень. Навесні має ніби бути плебісцит. То нічого не поможе… То все так собі. Забавки.

Перейшли на вчорашні загальні збори, але Гліб не має багато часу. Треба йти. Прийшов Оле:

— Що тепер робиш? — спитав він Володька. — Може б, ти розповів про своє… Як там велося?

Олег також питає за тюрму. Володькові вже набридло відповідати. Він жартівливо сказав:

— Тюрма чудова річ! Це є теперішня школа. Ціле наше покоління відвідає цю установу. А ти в семінарії?

— Як бачиш.

— Не зайдеш сьогодні вечором до Рони?

— Пішов би, але… Ти ж. знаєш. Хто там буде?

— Багато. Андрій Андрійович святкує перемогу. Вчора ж був бій.

— І ти підеш?

— Мабуть, Я тепер мушу скрізь бути. Тюрма збільшує бажання жити. Ніде не здавалось життя таким привабливим, як там. І тепер дійсно хочеться жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємності… Маю ще суд… Але все-таки настрій добрий.

— Суд?

— Так. Батько мав необережність дати мені перед відходом шість золотих п'ятирублівок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду… За моє жито мене й набито. Але пусте… Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке думати. А знаєш, що мені влізло в голову?

— Ну?

— Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кінець. Більше дозволу не дістанемо…

— А думаєш, піде?

— Чому б ні. Тільки шкода, що хлопці розбилися на дві половини. Але все одно. На весну беруся за це діло. Я вже. над цим думав. Нема кому тренувати… Я ж нічого не тямлюся в тій, справі…

— А Михайло Рона? Він грає добре. Тільки чи захоче він іти на село. А ти спробуй з ним поговорити. Він ентузіяст…

Потім Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й відходили різні люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара увійшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пішла в дитячу кімнату. Олег провів трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечоріло. Небо затягнуте сірою хмарою, й починає падати рідкий, тихий, лапатий сніг. На вулиці проти козака стояв гурт людей. Чоловіки й жінки. Між ними Володько пізнав Ганку. У чорному, довгому пальті, зав'язана гнідою, теплою хусткою. Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, міцна, з ясними синіми очима.

Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав «добрий вечір» і звернув у напрямку до Сергія.

Не застав його дома. Був тільки його батько Макар і сестра Мотря. Макар, видно, спав, тепер звівся з розбитого ліжка й закурив цигарку. Голова його розкошлана.

— Не знаю, де він, — понуро буркнув на Володькове запитання. А після додав: — Ну що ж?.. Ти з панами?

— З якими панами?

— Хіба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но… Тобі то не мине даром.

Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собі під ноги й розтирав чоботом.

— Сергій пішов до Рони, — сказала Мотря. — Прибігала два рази Григоркова Вірка, щось йому шептала. А потім він пішов. Взяв книжку й пішов.

Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Біля школи зустрів ту саму Вірку.

— А я вас шукаю, — сказала вона. — Була в Сергія і то. два рази.

Вона дивиться на Володька весело, її гарні карі очі сміються.

— Може, ви зайдете до нас? І тата нема, і мами нема, а Терешко десь повіявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо задніми дверима. Перед козаковою «лавкою» багато людей.

— Хто ж то хоче бачити?

— Все будете знати постарієтесь. Побачите.

Володько зайшов з Віркою до хати. Дійсно, не було нікого.

За стіною в крамниці козака чути гамір. Перед вікнами на вулиці гурти людей. Часом хтось приходить новий, чи відділяється й відходить. Дехто йде вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряжені парою гарних коней з балабонами. Хата розділена на дві кімнаті. Вікна від дороги завішені серпанковими завісками.

— Зайдіть до кімнати, — сказала Вірка. Володько зайшов. Біля столу сиділа Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим він бачив. Володько не виявив ні здивування, ні радості. Звичайно привітався. Вона була також поважна й байдужа.

— Я хотіла тебе бачити, — сказала вона, — Ще вчора почула, що ти вернувся… (Коротка перерва. Вірка в цей час вийшла). Ти здивований?

— Ні, Ганко.

— Я вже два тижні Йонова.

— Знаю.

— Так сталося. Я… — Вона опустила очі вниз. Довгі вії прикрили їх. — Я не знала, як все буде… — Мова її затиналася. Слова виходили нерівне. Володько присів на лаві, заложив руки в кишені й витягнув ноги. Дивився в ЇЇ обличчя.

— Все добре, Ганко… Так, — сказав Володько. — Ти добре зробила. Я не маю нічого сказати. Те, що між нами було? Ну, Боже мій… Так буває не раз і не тільки з нами. Життя обертається й все обертає з собою…

Ганка мовчала. Володько встав.

— Я мушу йти, — сказав він.

Ганка підняла на нього очі. її погляд можна було читати… Такий він був виразний і ясний. Він казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слів не було, і Володько намірився вийти. Навіть не подаючи руки. Вже на порозі почув:

— Володьку!

Він повернувся й зупинився біля одвірка. Допитливо дивився на неї.

— Я хотіла тобі сказати… Вчора Йон був дуже сердитий… Дуже сердитий. Ти його оберігайся.

В той час у сінях хтось застукав. Чути рішучі, енергійні кроки. Ганка швидко привстає. Вона когось пізнала. Так. Швидко відчинились двері, і увійшов Йон. Володько не встиг відступити в другу кімнату. До того він і не мав наміру це робити. У хаті робилось темно. Першу хвилину Йон не міг роздивитись, хто є. Він ще раз обтупав сніг на чоботях і швидко проговорив:

— Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далі й побачив Володька. Це Йона здивувало.

— Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жінку? — сказав він енергійно. — Це добре. Старе приятельство… А де дядько? — звернувся знов до Ганки.

Ганка була схвильована, але відповіла спокійно:

— Дядько з тіткою на хрестинах.

Володько насторожився. В його вухах звучали ще останні Ганчині слова. І ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Ні. Він не сердитий, але прудкий і енергійний. Він зробив кілька кроків до Володька, круто повернув, швидко присів, але по часі встав знов. Володько слідкує за ним очима. Ось він підходить щільно до Володька, руки має в кишенях, очі мружить, уста кривить у в'їдливу усмішку.

— Ти мав би бути сьогодні в Рони, — процідив він крізь зуби. — Один з ідіотів буде справляти «перемогу»… Ха-ха-ха! — зайшовся він зненацька реготом.

— Ти мене вважаєш за великого дурня, — спокійно відповів Володько.

— За середнього… Йди, йди, голубе… Будь свідком, як стікатиме гіркою чаркою Ронова земля в Кіндратове черево. Ідіоти думають, що це «перемога»… Рятують себе шахами, кооперацією… Все одно… Що вже гниє — згниє.

Володько дивився йому на прю. Коли той скінчив, він йому відповів:

— Ех, Йоне, Йоне!

На це Йон:

— Ха-ха-ха! — засміявся так само в'їдливо, обернувся й вийшов. Двері за ним брязнули. Ганка зісталась на тому самому місці, що й була. Вона уважно слідкувала за обома. Її зір перескакував з одного на другого.

Володькові ця сцена здавалася дивною. Так, ніби хтось її підготовив. Але Йонів сміх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним. Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: