Улас Самчук - Волинь (сторінка 129)

На голову Володька, крім тих кілків, валилось все більше й більше неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку. Боліла голова. Не зав'язував її, щоб не страшити матері. Прикрив струпаки волоссям і так ходив. Але з кожним днем біль не зменшувався, а навпаки. По селі скрізь говорили… Про нього, про Йона, про козака. Втручалась поліція. Кликали всіх і питали. У понеділок прийшла «повістка» на суд. У вівторок мав іти на похорон, але замість того пішов до суду. Приніс тридцять злотих кари. «Фатальне число». Тридцять, тридцять і тридцять… Запас тридцять, рублів тридцять, кара тридцять…

Читальня йшла зле. Село поділилось на два табори. Після останніх подій не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кіндрат не хотів нічого чути. «Зіб'ю Йона на квашу й кінець». Говори з ним. Вечором село жило обережно. Ті й другі ходили з дрюками. Червоні (до них придали цю назву) сходилися в хаті Йона або в когось з «товаришів». У читальні грали в шахи, співали, читали часописи. Вечорниці частинне скасовано. Останніми днями село облетіла вістка, що в хаті Симона Кисілюка сходяться якісь «баптисти»… Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потім Симон проповідує, що настав час наближення страшного суду, на землю зійде Христос, що буде карати грішників. Має ніби приїхати якийсь чужий проповідник. Навесні буде хрещення. Вже ніби приступило п'ятдесят людей, бо, кажуть, «вони» мають правду. Вони за те, щоб не пити горілки. Вони, щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як себе самого… А тут всі, як вовки. Жеруться, б'ються, розбивають голови, проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли нема доброї церкви, коли її слуги впали в гріх і коли священики стали єретиками, тоді сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволі сатанинської грішників. І таким правовірником, таким Божим посланником у селі став колишній столяр-п'яниця, тепер брат Симон Кисілюк. Він працює кожний день у поті лиця, як Іосиф праведний. Струже, теше… З хати повиносив «ідолів», бо «Бога чоловіку невозможно видіти», а люди саме Святе письмо поганять і малюють Бога з бородою, з вусами, з носами і рівняють до себе, ніби він їх брат. Симон зрозумів, що, як так буде далі, страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь і все спалить, як це було в Содомі й Гоморрі.

Переконати його нема сили. Він вже інша людина. У нього руки, ноги, голова, але він не такий, як всі. Він якесь дерево. У ньому нема ні гніву, ні сміху, ні захоплення, ні обурення. Він, мабуть, своєрідно вмер, тільки один натяк його зістався на землі. Він виразно бачить Бога. Він говорить з ним у своїй робітні. Геблює, струже… З нього капає піт, а уста його шепчуть: «так, Боже!» Або: «даруй мені. Боже. Ти ж знаєш… Я слаба людина. Я подумав зле… Грицько наді мною сміявся. Я в душі сердився на нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до землі. Ні?» А Бог йому живими словами відповідає: «Певно. Так. Ти, коли хочеш спастися від вічних мук, мусиш якраз так робити…». «Але це, Боже, також гріх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають іти в гесну огненну, у пекло». «Ти думаєш правдиво, — каже Господь Бог. — Але мусиш і братів вести за собою..»

Через те кожного тижня Симон збирав до себе братів і смиренно переказував Божі глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього з Жолобок, з Угорська, з Чугалів. Він ходив на Одерадівку. Це невеличке сільце далеко від шляху, у долині серед лісу. Там люди завжди були похмурі, а тепер Симон забрав їх усіх, і вони зовсім вмерли, так само, як він. Зникли пісні, зникли вечорниці, зникли музики. По хатах тихо, тільки час від часу хтось завиє побожну псальму.

І взагалі село було якесь напружене… Так, ніби воно до цього часу не жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось і починає швидко думати про релігію, про політику, про науку. Думає не в порядку й надто поспіхом… Збивається, заплутується, але вперто думає далі…

Матвій дивився на все по-своєму. Спокійно, поважно, розумно. Раз після того, як Володька побили, сказав йому:

— Знаєш. Якось треба тобі змінити роботу. Так не піде. Нас заморять карами. Сам подумай, скільки я вже заплатив, а це не кінець. У нас недобудована хата.

Володько мав необережність відповісти:

— Я не за це думаю.

Батько подивився на сина суворо.

— А що? — сказав він твердо.

— Я таки тут не буду.

— Ага! — кинув старий і відійшов. Другим разом він казав синові:

— Як таки можна бути таким… Все кудись у чужину і в чужину… Ну, а тут? А своє? Не любиш землі?

— Я хочу здобувати право, — відповів син, — Для неї самої. Ви ж завжди мали землю! Ні?

Матвій допитливо подивився. Що, мовляв, хоч'… Володько продовжував:

— Всі ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дід? Раб! Прадід? Також раб! Ми? — І він зухвало підкинув головою, вимагаючи відповіді. Батько мовчав. — І через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди? Ні! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!

У нього гоїлись на голові струпаки. В нього вже зріли нові плани. Бачив, що війна з «червоними» затягається. Ось одного разу Йона таки поважно арештували й відвели. Кажуть, він напав на екзекутора й потовк його. Потім у «гміні» стявся з «вуйтом». Це трохи зменшило напруження в селі. Вечором можна було йти спокійніше. Йонові прихильники самі не відважувались нападати. Одного разу Кіндрат стявся з Ільком і розбив тому голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кіндрата й сказав йому:

— Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горілки? Пам'ятаєш?

Кіндрат кивнув головою.

— Вони вірять, а ми? У що ми віримо? Яка наша віра? Ми розбиваємо один другому голови. Раніше це було за дівчат, тепер за Леніна…

Кіндрат думав.

— Я такими ділами не займаюсь. Твоє діло дати нам віру. Дивись, Симон. Він найшов— А дурень набитий… Читальня, кооператива, часописи… Ну, що ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повірити, ніж у манну небесну. Я так думаю.

Був великий піст. Поволі наближалася весна. Сніг гинув, знов падав, щоб міг гинути далі. За цей час Володько нашвидко робив у читальні переорганізацію. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матеріал готовий. Почали складати спортові дружини. Цілі години посвятив Володько для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця, купив підручник копаного м'яча й самий м'яч. Міркував, де б краще зробити грище. Не було іншого місця, як там на вигоні, де лежать колоди. Треба тільки їх усунути. Вони вже вросли в землю.

Робота йшла. Одно тільки турбувало Володька — що з Наталкою? Не міг з нею зустрітися. Мокрина часом казала:

— Хвора… Вас згадує.

І це все. Тоді Володько звернувся до Насті.

— Вона часом до нас приходить, — казала та. — Зайдіть… Умовилися, що Володько зайде… Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.

І вони зустрілись. Наталка була бліда, худа… Очі її ще збільшились. Здавалось, вона самі очі, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усміхнутися. Від хвилювання бракувало їй слів. Вона підійшла до нього зовсім близько, дивилася в вічі й обома руками гладила його плечі. Це було в хаті при Насті, але вона не звертала на нікого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило.

— Що тобі сталося, Наталко? — питав. Вона не відрив, від нього очей і мовчки знизувала плечима, що значило знаю».

— Болить тебе що? — питав він знов. Вона, заперечую хитала головою. Він не знав, що її більш питати.

— А ти за мене згадував? — запитала вона. Це були перші її слова.

— Чи згадував? Певно! Завжди! Хотів тебе бачити… Але ти ж знаєш, як воно є? Ну, от… Але скажи: що тобі? Болить що?

Вона знов заперечила похитом голови.

— Нічого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лікаря, а той сказав: все буде добре. Мене боліли груди… Але все тяжке минуло, — закінчила вона. Цим ніби хотіла змінити розмову. Дивилася на нього своїми великими очима, в їх бездонній глибині світилася радість, щастя, кохання. Було це справжнє кохання. Те, що чарує… Те, що в'яже й манить… Те, що опановує й полонить, володіє над душами і серцями. Володько, вже трохи збайдужілий, торкнувся знов його променів і відчув, що знов є такий, як був. Він любить її, хотів би взяти її в обійми й нести кудись з собою. «Моя ти, люба, мила, хороша, добра!..» — кричала його захоплена істота. «Ти, що так полюбила… Що так віддалася… що так зріклася всього, крім мене…» Він посадив її на лаву, взяв її руку й підніс до своїх уст. Вона злякалася…

— Ні, ні, ні… Так не треба, — швидко заговорила вона. — Я ж не попадя… Я проста дівчина… Ти ж знаєш мене…

Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й відчула, що він її не забув. Повіки його очей здригалися. Самі очі горіли тим, що було в них колись. На щоках цвів рум'янець…

— Сьогодні я знову щаслива, — казала вона по часі. — А думала, що вже так догорю… Жила… Ах, як це сказати… Володю? Чи повіриш? Як ти відійшов… Чи маю тобі казати?

— Ну, ну.

— Я собі подумала: більше життя не може мені дати. Я все дістала. І тоді мені не захотілось жити… Все одно… Ні що… Я зробилась, як не своя. От так іду, а землі не бачу Здавалось мені, що лечу… Нічого не бачила… Навіть людей… Бог мені свідок, що правду кажу… Я ходила по полях… Руки ні до чого не піднімалися, а тут до мене з весіллям… Дайте мені спокій! Я не хочу! Відчепіться! Я ледве живу на світі. «Він» прийшов, а я йому кажу: «Іване! бачиш сам. Ліпше зречись мене. Я тебе не люблю». Потім… мати, батько… Ілько. Ет… Я лягла і… Я… — вона не знаходила висловів. Ціла її істота хотіла говорити, тільки не ставало слів. Володько чув її й без слів. — Я не була хвора… Я тільки ниділа. Мене не брала їжа, і я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель… Мені кажуть: іди до лікаря, а я навіть не могла думати за лікування. Мати були сердиті, а потім і вони зм'якли… Привели Палажку, а та подивилась і каже: вона не хворіє, а в'яне. Так і сказала… Це мене. Господи, як здивувало…

Хвилина мовчанки. Потім вона дивиться й ніби сама собі не вірить:

— Невже це ти? — помацала його цілими долонями. — Все думаю, що це мені сниться… Мені не раз ти снився. Раз, чуєш… — і вона присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший. — Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні… Сонце таке… Жита… А між житами дорожина… Тільки не та, що йде до двора, а якась інша… Йде десь туди, до діброви… Така довга, довга… А навкруги жита… Я, знаєш, іду й зустрічаю… тебе… — Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном. — Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало…

Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.

— Треба йти, — майже пошепки говорить Володько.

— Чого. Сиди.

Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:

— То нічого… А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу… А ти прийдеш? — повторила вона… — Прийди. Скорше. Я буду чекати… На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.

Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але він не пустив.

— Змерзнеш… Вернися…

Але вона тримала його обома руками…

— А ти трошки мене обійми, і я не змерзну… Ну, от… Боже мій, Боже мій!.. — І вона урвала слова. Він горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася ціла, мовчки, з запертим диханням, підсилена й одночасно непевна.

Ніч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густі обриси дерев закривали обрії, робили затишок і творили спокійний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою.

Після того Володько мав добрий настрій, І дні були гарні. Світило сонце, гинув не тільки сніг, а й лід. Місцями земля, протряхала й сіріла. Горобці радісно цвірінькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Півні виводили свої родини на городи, високо піднімали горді, оздоблені голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час від часу вони уважали за потрібне затріпати крилами, витягнути шию й голосно на цілу околицю затягнути своє «кукуріку». Це для того, щоб і сусід його чув і заздрив йому… А заспівавши, довго вслухались, чи не почують гідної відповіді, й при тому кидали оком на всі боки та похитували «коралями»…

Люди почали ходити говіти. Ті, що мали більше часу, й побожніші не бажали тягнути сповіді до останнього тижня. Йшли «до запису», чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечірню… Настя також говіла. Потім буде тіснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу і йшла до церкви. Сповідав молодий піп, що заступав хворого о. Клавдія.

Матвій все вів своє господарство. Як добрий капітан корабля, так і він не покладав ні на кого надії, а вів сам свій корабель. Він думав за те й за інше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, він ішов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись ні на болі, ні удари, що сипались на його стару голову. Він ішов спокійно, певно й рівно. Хай там що робиться, а він тут на своєму… господар і пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тільки помітить маленьку перешкоду — він іде, торкається вправною рукою й усуває її.

А Володько, крім читальні, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що він писав? Хто може сказати. Пише. Папір, чорнило, перо… Щось там, на краєчку стола сидить і пише. Чи є хто в хаті, чи нема, найкраще ввечері. Ні батько, ні мати, ні тим більше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Іноді він пише від самого ранку… Прилипне до того столу й не відірвеш. Аж вечором якось встане — червоний, майже п'яний, нічого не говорить, їсть, що дадуть, і відходить…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9196
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: