Улас Самчук - Волинь (сторінка 131)

Вона взяла його другу руку. Зробилася рівна, ніби твереза. Мовчки дивилася в його очі, цілим тілом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рівно. Дивився так само на неї, а потім раптом обняв її й тісно, тісно пригорнув. Вона швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.

— Будеш? — Пристрасно, ледве чутно шептали її уста, — Будеш?

Вона сама не знала, які то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко дихала, все тісніше й тісніше горнулась… Потім підкинула голову й впилася в його уста. «Підем!» — так само пошепки кинула. Він піддався. Був весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горіли. Швидко вела його попід вікнами за руку. Широкі двері… Відчинила й потягнула його за собою. Двері знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далі, далі… далі… Під ногами зашелестіла солома… Обняла його знов міцно, і обоє звалились у якусь бездонну прірву…

Над ранок Володько вийшов з клуні. Не хотів іти додому дорогою, через село. Там болото й можуть його зустріти люди. Ганка провела його через садок на городи. Біля задніх воріт поцілувала, спитала, чи прийде ще… Лишив її й пішов.

Схід вже сірів. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубі й зненацька згадав собі: весна, проліски… Струнка дівчинка, покрапаний ластовинням носик, розумні, сині очі. «Що ти тут робиш, Володьку? Де твої проліски… А хоч, я дам тобі цю квітку?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?» Засміялася… Білі, рівні, дитячі зубки… Білі квітки й сині, блискучі очі… Тоді були діти… У душі, у серці, в голові… Спомин… Йде по тій самій землі, тільки тепер не той. Але так мусить бути.

Збоку стояв дерманський ліс. З заходу віяв холодний вітер і ліс безупинно шумів. Небо швидко крилось сірою хмарою й обіцяло сніг… Деякі сніжинки вже спадали, але не падали на землю, а летіли наперед по вітрі.

Володькові не хотілося йти додому. Краще оминув би його… Але треба йти. Прийшов. Вже було зовсім видно. Мати поралася біля печі, Василинка пішла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, і, ледве світ, вони обидва поїхали на Ронівське.

Володько скинув свої брудні чоботи. Відчував, що мати робить йому в душі докори. Вона мовчить, але він чує її мовчазні слова. Знає їх. Також знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре почуття, і він навмисне швидко зриває з себе зім'ятий одяг, падає на ліжко, огортається ковдрою й засипає.

Прокинувся перед обідом. У хаті не було нікого. Він швидко почав одягатися. Увійшла мати й казала:

— Там для тебе папірець. Принесла Григоркова дівчина. Папірець лежав на миснику. Взяв його й розгорнув. «Ниприходь володьку вернувся іон». Незграбні, криві, вправо, вліво літери, писані олівцем. Ніяких знаків, ніякого підпису, але Володько його зрозумів.

Вернувся Йон. Ця звістка розлетілася миттю по цілому селі. Володько пішов до читальні й перше, що довідався — вернувся Йон. Зустрів Сергія.

— Чув? Вернувся Йон.

У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронів говорили про Йона.

Він був у селі, про нього говорили, але його ніхто не бачив. Про нього тільки говорили. Кажуть, що ще більше сердитий, ніж був. У тюрмі його били. Тепер він комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми, поки буде жити на світі козак і ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Під «ще дехто» Володько міг розуміти й себе. Тим більше, що Володька знайшла Григоркова Вірка й пошепки (хоч навкруги нікого не було) сказала:

— Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий страшно… Ганку дуже бив, і вона втекла до своїх.

Подібні чутки доходили не тільки до Володька. Вони розходились по всьому селі. По всіх хатах говорили про це й чекали чогось… Тим більше село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра Шепеля вибрали комору. Ніхто не думав на Йона, але це з ним зв'язувалося. Арештували знов Никона і його швагра з Башковець. Це було на поклони… А за пару днів рознеслася чутка, що на Угорщині напали на двох жандармів, одібрали від них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був — невідомо, їх було п'ять і всі в масках… Того дня хотіли знов забрати Йона, пішли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрізь, та даремно. Розпитували сусідів, робили ревізії у Тараска, у Макара, у Трохимового Кіндрата… По селі ходила озброєна, поліція. Був передостанній тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церкві сповідалися…

Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував, організував свою футбольну дружину. До йонівських погроз відносився легковажно, Сергій також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у шахи й щочетверга скликав засідання управи. Крамниця торгувала. Перед святами купували більше, ніж звичайно. Привозили нові товари.

І от у Вербну суботу, коли всі були в церкві, до кооперативу хтось забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодій вийняв шибу в вікні крамниці й так вліз. Це знов зворушило селом. Управа робила засідання, сходилися пайщики, прийшла поліція… Писали, говорили, обдивляли будинок, шукали слідів, але все марно. Никона ще в селі не було. Він сидів за комору, хоча йому не могли нічого доказати. Його тримали тільки через його швагра. Тепер навіть не знали, кого арештувати. Чіплялися до Тараска, але той ту ніч мав варту на селі, його бачили різні люди.

Володько легковажно відносився до погроз Йона, але ці крадіжі поважно його турбували. Село нервувалося. «Хто те все робить?» — це питання ставилося зо всіх боків. Деякі дядьки почали натякати:

— Е-е! Поки було по-старому — був спокій. А почав отой свої ханаберії…

Ці закиди обережно підтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо, хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам ніколи до Габеля не заходив і ніколи не купував у нього. Навпаки. При кожній нагоді, наскільки міг, стримував хлопців від п'янства. А Габель був обережний. Він не говорив проти Володька одверто, але з приємністю підливав оливи до огню. Десь довідався, що Володько ходить за Йоновою жінкою. Зараз це пішло, куди треба. Довідався, що зустрічається з Наталкою, й уже зачепив цим Ілька. Габель знав все, що робиться в селі. Від його уваги не уникало нічого. Одночасно при зустрічі з Володьком він робив солодку міну, розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає дозволів.

— Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б добре. А то подражнили…

Володько знав, нащо то говориться. Він не відповідав Габельові… Намагався уникати його товариства…

Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон із своїми вірниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що дійсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розуміє…

Під таким настроєм Володько проводив свої дні. Праця йшла і дома і в читальні, але він кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше додому.

До дівчат зовсім не ходив. Ганка не показувалася в селі, а хоч Наталка кілька разів переказувала, щоб прийшов, одначе він відмовлявся. Бачив Мокрину, і вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навіть на сповіді. Володько хотів її відвідати, але тимчасом не міг цього зробити.

На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сільськими справами. Він мав досить своїх. Василь поволі перевозився, і Матвій весь час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на весняний засів. Скрізь стільки роботи, що старий не може собі дозволити думати про село. Він має там сина. Хай той думає. На його плечах господарство…

XIII

Великдень злагіднив настрій села. Люди йшли до церкви… Христос Воскрес… Дзвони… Сонце. Дівчата співали веснянки й виводили кривого танця.

Йона в селі не було. Ніхто не знає, куди він зник. Володько намагається знов обняти село, чимсь його зацікавити. Він старанно підготовляє виступ своєї футбольної дружини. Відбулися збори, запис охочих займатися спортом, вибір капітана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Він весь віддається своїй дружині. Забув, що відіслав допорученого листа, що минуло стільки часу, а відповіді нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а тепер дав спокій.

Земля підсохла. Розцвіли черешні. Одного гарного дня під вечір на тилявецькому вигоні вперше стало дві дружини копаного м'яча. Дві одинадцятки молодих хлопців. Ціле село зійшлося поглянути на таку дивовижу. Люди сміялися, жартували. Дівчата соромились хлопців у коротких штанцях. Тренера поки що не було, і Володько сам керував тренінгом. Увага! Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопці моталися по грищі, незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча. Антін завзято на місці тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добіг, Антін розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробіг браму й був далеко за нею. Сергій на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука повторюється з ним самим. Володько грає в нападі, як правий «хорварт». Розігнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустріч Демид. Хотів вибити з-під ніг м'яча, зо всієї сили копає сильною ногою… М'яч від цього вилітає вбік, але й Володько падає, мов підтятий, на землю. З ноги рине кров. Здається, вона перебита. Поволі рухає нею і впевняється, що ще не перебита, але встати не може.

— Біжи, біжи! — кричить він лежачи, — Сергій! Бий! Романе! Увага! Темпо, хлопці! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!

М'яч полетів у протилежну браму, Володько свистить, хоче зірватись на ноги, але одразу знов падає.

— У, чортова нога! — лається й кричить що має сили:

— Браво, хлопці! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А ти, Демиде, женеш добре, тільки делікатніше. Не куй, а то ми скоро всі. мов снопи, лежатимем.

Через дві години засапані, залиті потом і болотом хлопці вертаються до читальні. За ними йде ціле село. Всі регочуть. Багато з грачів шкутильгає, але ніхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.

— Неправда! — перечить весь червоний Антін. — Я бив добре. Але моя нога трохи тяжка. Це винен воротар.

— Антоне! Не роби гріха! — перечить знову Роман, що стояв на брамі. — Коли б не я, нам вліпили б сто «голів». Ти повертаєшся, як ведмідь.

— А Роман хоче, щоб Антін одразу пурхав, як метелик, — перечить котрийсь.

— Ну, як нога? — питає Володька Демид. — Я не хотів так, — вибачливо додає.

— Не біда, Демиде! До весілля заживе! — казав Володько й боявся поглянути на свою ногу, що зовсім над п'ятою посиніла й скажено боліла.

Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини «Прометей» — перша, друга й третя. Закликали з міста тренера. Став ним молодший брат Андрія Андрійовича — Михайло, що навмисне для цього вернувся з міста на село. Село ожило. Скрізь говорили про футбол. За Йона почали забувати. Його прихильники, крім декотрих найвірніших, поволі зголошувались до читальні. З тюрми вернувся Никон. Він більше не нарікав і не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дістати закордонний пашпорт і виїхати до Франції на роботу.

— Ти віриш, що я крав? — питав він Володька. — Крадуть, але тих не чіпають… Я знаю хто…

— Хто? Никон мовчав.

— Ну, кажи! Кажи!

— Приказчик, — одверто проговорив Никон.

— Никоне! Не жартуй. Маєш докази?

— Маю… Але я не дурний мішатися. Я тобі нічого не говорив… Так і розумій…

За пару днів після цієї розмови Володько вертався вечором додому. Світив місяць, цвіли дерева, у дерманському лісі на запусті виспівували соловейки. Володько був утомлений, бо цілий день працював дома, біля хати (продовжували перервану роботу), потім тренував із дружиною. Хутір Матвія відділений від решти дерманських хуторів кількома полями. На полях сходить і яриться ярина. Тепло, приємно, весело.

Перед своїм хутором вже здалека Володько помітив чорну постать. Підійшов ближче — «добрий вечір» і… зупинився. Перед ним стояв Йон. Володько проти волі затремтів і змішався. Йон дивився на нього спокійно, з усмішкою. Він бачив, що Володько його боїться, і це його тішило.

— Я тебе чекаю, — сказав він ніби спокійно, але це не зменшило Володькової неприємності. Навпаки. Тим більше, що Йон весь час тримав праву руку в кишені. Що він там має? Володько тимчасом тільки стоїть і дивиться з голими руками.

— Не бійся! — байдуже сказав Йон. — Не хотів би зійти зо мною трохи набік? Тут на дорозі ніяково. Хочу поговорити…

— Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? — нарешті проговорив Володько. Намагався надати собі бадьорості, а на думці мав: «Що буде, то буде… А я з ним буду битися…»

— Можу вбити, — так само байдуже проговорив Йон і вийняв з кишені руку. В руці був револьвер. Володько випростався. Хвилинку він не знав, що йому робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторі почав гавкати собака, і це його трошки підбадьорило.

— Не бійсь… Не бійсь, — насмішкувато проговорив Йон і сховав руку з револьвером. — Нічого не зроблю. Ходім. Хочу поговорити…

Вернулися назад і попід Ет-Тоєвим городом дорожиною пішли до дерманського лісу. Володько все тримався обережно. Рука в кишені не давала йому спокою. І коли вийшли геть під ліс, Йон почав…

— Та не бійся. Тебе стріляти не буду. Так тільки — налякав… Хоча ти й свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом… Втихомирюєш село? Ідіот. Культура!.. — іронічно процідив він крізь зуби. Хвилинку помовчав і добавив: — А хлопців моїх не чіпай. Чуєш? Це я тобі зазначую. Жінку — можеш… Плювать мені на неї, а до хлопців зась? Грай собі футбол… Можливо, виграєш свободу… Віриш ти, що так щось зробиш?

— Вірю! — твердо сказав Володько.

— І дурень! — не менш твердо відповів Йон.

— Ще не відомо, хто з нас двох…

— Ти! Це ясно. Просвіта, футбол, пан Рона… Що той ідіот? Грає в шахи й виписує Ілюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його прибічник. Я не вірив, що ти будеш така зрадниця.

— Йоне!

— Я не Йон! — різко перебив Йон Володька. — Я був ним. Сьогодні я людина. Колись міг мене вкоськати… Сьогодні не вдасться!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.docx)Ulas_samchuk_volin.docx1233 Кб8645
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin.fb2)Ulas_samchuk_volin.fb23541 Кб9197
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar)Ulas_samchuk_volin_u_troh_chastinah.DJVU.rar11982 Кб5821

Пошук на сайті: